Русалонька із 7-В та загублений у часі - Павленко Марина

Збентежена і перелякана, вона обнімала доню за плечі й безперестанку говорила:

— Вчора отримали твого листа!.. Тато не хотів мене відпускати, казав, що це в тебе на перших порах, що це минеться, але я наполягла!

— . ..Ота твоя фраза: "Тут дуже добре, і, щоб я не плакала від щастя, про мене постійно дбає біла

медсестра"! А коли прочитали, що в таборі дуже смачні супи, навіть тато погодився, що з тобою біда! — Мама тремтячими руками мацала Софійчину голову й ніяк не могла второпати, до чого тут конспірація і шифрування.

— .. .Може, я збігаю до лікаря і взнаю діагноз?.. Ось, — кидалась вона від торби до торби. — Ми спакували тобі трохи перекусити... Все, що ти просила... А ще — горнятко тушкованої картопельки... Бабуся — трохи смаженої рибки... Канапки...

— ...Чи, може, тебе сьогодні ж забрати? Чи, може... Доню, кажи, чого ти хочеш, кажи, як тебе рятувати!!!

Ну, яке забрати?!. А ставок, а замок, а "Місячна соната"? У Софійки тут стільки справ, а мама — забрати! Канапки! Вона цінує мамину працю, але...

Не мама, а велика дитина! Ледве заспокоїла, ледве переконала, що все гаразд! Смішна! Мила, дорога і кумедна мама!..

Уже провела її до табірних воріт, як вона спохопилась і запорпалась у сумочці:

— Ой, зовсім забула! Тато купив тобі... щоб могла подзвонити, коли захочеш... Ось!

І простягнула Софійці... мобілку!!!

...Якось так несподівано все звалилося, що не спромоглась навіть гідно стішитись! Та ще й ці наїдки: як їм дати раду?

На допомогу прийшла Алла Іванівна. Завваживши Софійчину розгубленість, вона проголосила:

— А зараз, дівчата, ми всі виручимо нашу товаришку й організовано порятуємо її від навали харчових запасів! Усі — на картоплю! На рибку! На бутерброди!

Поклик знайшов щирий відгук у співчутливих серцях "НатАлінОляДашІлонаРиту.. й за якихось чверть години торбину було спустошено.

8. Бентежна екскурсія

Тепер, коли всі під’їли, а отже, подобрішали, можна завести про наболіле.

— Алло Іванівно, а чому те місце, де ми плаваємо, називають панськими купальнями?

— Ти ж бачила, який пологий берег, який чистий пісочок? Там колись панський пляж був! Тут у селі ніби якісь Дашківські, чи як їх там, панували.

— А мешкали де?

— Вам за буйки не можна, то ви й не бачили. Далі, за очеретом, — палац їхній. Гарний, з башточками.

Отже, не примарилося! Замок справді є!!!

— Якщо гарний,— підступала все ближче, — то чому б нашому загонові не піти до нього на екскурсію?

— На екскурсію? — аж стрепенулась вожата.— Хоча... Якщо— вдень... І якщо— всі

разом... І якщо — не заходити всередину... Спробую домовитись!

Ось він, маєток! Ось воно, заповітне! Входили на територію — за високі цегляні мури, а Софій-чине серце вискакувало з грудей.

Спочатку — численні господарські будівлі, потім — лабіринти забрукованих алей у темних хащах (бідолашні пани! як їм було тут холодно й вогко!). Аж раптом — високий шпилястий дім!

— Насправді це не справжній середньовічний замок. Справжніх на нашій території не збереглося, — уточнила вожата. — Це тільки стилізація під замкову архітектуру. Зроблена із новіших матеріалів.

— То це не старовинне? — аж зупинився Павлик, який щойно вправно робив замальовки побаченого.

— Ну, років двісті, мабуть, є! — Алла Іванівна з цікавістю зазирнула на Павликову роботу (диви, як їй, то можна!). А може, вона просто підступала ближче до Андрія Ігоровича?

— Тому краще не шуміти, бо ще щось обвалиться на голову! Не бігати, не штовхатись, до експоната руками не лізти!

Справді, тут і на стінах росте трава. Он, на башті, — навіть деревце! Дубок, здається? Що ж буде з баштою, коли він виросте?..

Загін "Орлятко" слухняно повернув за ріг, слухняно розкрив рота на широку засклену веранду, на ажурні балкони.

І раптом...

Раптом звідкись ізсередини залунали фортеп’янні акорди. За мить вони перетворились на справжнє музичне шаленство: так поодинокі дощові краплі стають хлющею.

— Оце, діти, звучить "Місячна соната" Бетховена! — Вожата ще не вийшла з ролі екскурсовода. — Ой... Тут же — двері замкнено!.. Це ж — не ніч!.. Діти! Ой-ой-ой! Мабуть, пора до табору!

— Але нас так багато: що може нам загрожувати? — намагалась переконати Софійка. — Давайте ліпше все дослідимо!

— Зрештою, справді? — запитально глянув на вожату Андрій Ігорович.

Підбадьорена Софійка, а за нею інші "орлята" повилазили на приступки й поприлипали до шибок.

— Ось тут, у цій залі! — Павлик майже шепотів, але його шепіт відбився від стін і розкотився луною.

Частину дітвори з приступок ніби вітром здуло, решта ж покрадьки ринули до вікон.

— Оно воно! Оно! Оно!

У глибоких сутінках покоїв білів рояль, на ньому перебирала клавіші якась дрібненька напівпрозора тінь. Це було хлоп’я, хоч за довгим

волоссям, панськими панчішками й нагрудним бантом можна було б угледіти в ньому і дівчинку.

Зненацька тінь повільним, наче у сні, рухом повернулась до непроханих глядачів.

У дітей (Софійці здалось — у неї) вп’ялися двоє величезних, бездонно сумних очей. Очі ніби бачили і ніби не бачили гостей. Такі очі Софійка, без сумніву, вже зустрічала: в примари Катрусі Кулаківської! Певно, так дивляться усі привиди.

— А-а-а-а!!! — Юні дослідники кинулись урозтіч від замку.

— Спокійно! Нічого страшного, — намагався вгамувати переляк Андрій Ігорович.

Проте Алла Іванівна, штовхаючи в плечі, випихала хлопців і дівчат із непевного замковища:

— Всі по двоє — до центральних воріт! Швидше, швидше, швидше!

Так не тікають навіть од грози.

А "Місячна соната", сміючись і ридаючи, видзвонюючи і хлипаючи, наче бігла їм услід.

Останніми покидали мури двоє: Софійка, яка, оглядаючись, усе намагалася вловити у тьмяних вікнах загадковий погляд, і Павлик, який гарячково домальовував у альбомчику сміливе (не боїться такої висоти!) баштове деревце.

9. Заради дружби

Сиділа за клумбою і телефонувала Вадові. Недаремно ж стільки місяців берегла номер його мобільного в своєму записничкові!

Зараз ошелешить сьогоднішньою пригодою... Втім, навряд чи це його зацікавить. Може, запитати... Ні, просто попросити передати вітання однокласникам... Або сказати "Алло!" й послухати реакцію на свій голос... Або...

— Ку-ку! Приві’!

Ох, ці принади дівчачої дружби!.. Поспішно сховала мобілку й блокнотика.

— Я принесла то’ домашніх пиріжків! Хо ? Ми з мамою пекли!

Що ж, доводиться чимось і жертвувати:

— Гаразд уже, давай!

Поки Ві-ку-ку не забила їй баків теревенями й не потягла на черговий гурток, Софійка пішла в наступ:

— Віто, а хто то в Леськовичах ночами грає?

— Ну... це наш... Певно, магнітофона хтось умика’! — ухильно зарум’янилось Вітине личко.

— А якщо по щирості, як подружка подружці? — не здавалася Софійка.

— Не мо’ табірним дітям розказувати — аби не розлякати... Але як подружці... Привид це наш... Замковий... З маєтку панів Дашківських! Відтоді, кажуть, як вони замок цей покинули! Перед революцією, сімнадцятим роком! Нічого подіяти не можемо! Піаніну хтіли з кімнати винести — підняти годі! Порубати — не наважились! Вже й міліцію виклика’ — нічо не помага. Як тільки ніч — так і музика! Причому одна й та сама — завжди! Страшна така, моторошна!

— Страшна? Як на мене — звичайнісінька "Місячна соната"!

— Він і не в місяць гра’!

— А вдень?

— Ти про сьоднішню оказію з вашою екскурсією? В Леськовичах уже намагаються це поясни’. Може, привид хтів просто вигнати вас геть? А мо’, бажа’ комусь із ваших сподобатись.

— Навіщо?

— Оцього вже не зна’! Ясно одне: удень таке сталося вперше!

— Може, проберемось туди крадькома?

— Здуріла? Я не хо’!

— Але ради мене, твоєї подруги?..

— Гм... Якщо тобі так кортить на побачення з привидом... Доведеться влаштува’! Тобі на день? На вечір? Опівночі?

— На день, звичайно! — Софійка вже й сама перелякалась власної затії.— Але... Як ти це зробиш?

— Замок значиться у військовому окрузі. А мій тато в Леськівській частині прапорщик. Його кабіне’ — в хазяйських прибудовах, біля воріт. Завтра після обі’ в нього чергування. Попро’, щоб провів нас.

О, запахло неабиякими враженнями!

— Ти спробуєш? Дякую!!! Чим тобі віддячити, люба Вітусю?

— Ет, пусте! — Лукаві рум’янці заховались під кучері. — Хіба що покаж’ мені свою нову мобілку і повідаєш, кому хтіла дзвони’! Як подру’ подружці, ради нашої щирості, еге ж?..

10. На побачення

В Алли Іванівни відпроситись було на диво легко: вона саме шарілась після якоїсь тихої фрази Андрія Ігоровича. Питала дозволу піти на пошту,

бо й справді мала вкинути подячно-щасливого (а може, прощального, хтозна?) листа батькам. Схоже, навіть якби Софійка й зізналась про замок, вожата в цю мить не заперечувала 6.

Шкода тільки, що пропустить змагання з плавання.

— Ага, ось хто не боїться козирнути перед привидом? — посміявся у вуса Вітин тато, стрічаючи подружок. — Ну, привида не гарантую, а влучання штукатурки може бути у саме яблучко!..

— Соф*, але ти ж не будеш тікати, як учора ваша Алванівна? — злегка тремтячим голосом запитала Віта.

Тато подлубався старим великим ключем у височенних дубових дверях, потім підважив їх, поштовхав, аби відчинити:

— Сюди вже багато років ніхто не заходив: основну військову частину давно перекинули ближче до міста. А госпіталь, який був у замкові, ліквідували.

— А що ж ви досі тут стережете? — поцікавилася Софійка.

— Військова таємниця! — усміхнувся самими вусами. — А коли по правді, то вже тільки територію. Як мовлять цивільні, ні сам не гам, ні комусь не дам! Хоч без нас привид навряд чи впорався 6. У цього замку ворог номер один — звичайні

люди. Понищили 6 усе, розтягли по камінчикові. Ет, невдача! Заїло! Доведеться йти з чорного ходу!

Хід був і справді чорний: через темний-тем-нющий підвал. А поряд — ще й вхід до колишньої псарні: за тими круглими заґратованими віконцями панські хорти ночували, а отут на майданчику бігали.

— Колись була електрика, — ступив униз на невидимі сходи Вітин тато, запалюючи ліхтарика. — Пан був не дурним, усе робив за останнім словом техніки!

— А де ж вона поділась? — наївно поцікавилася Софійка. Відповіді не почула.

Певно, привидова робота. Бо від селян усе захищено, все стережуть військові!

По обидва боки — ряд важких дубових дверей (здебільшого тільки одвірків), що вели в комори. Минули навіть "морозильну камеру": її сходи пішли ще нижче, там була мінусова температура навіть у спеку, тож м’ясо не псувалось.

Софійка полегшено зітхнула, коли нарешті вилізли нагору.