Русалонька із 7-В та загублений у часі - Павленко Марина

Звісно, ніхто не зважає на малого Ростика, який тим часом ухопив цукерку і смокче її разом із обгорткою. Знає Софійка їх усіх як облуплених! Усіх недорогих і рідних!..

Цікаво, а як там... Ні, вона не думає про Вадима! Чи трохи думає? Ну, зовсім трохи: чи, наприклад, помітив, що її немає в місті? Тільки уявити: на прохання покликати Софійку до телефона почує: "А Софійка — в таборі!" Ні, краще так:

"Софійка поїхала на відпочинок!" "Невже? — запитає він. — Чому я про це не знав?" — "Якби ж ти хоч іноді подзвонював їй за останні два тижні!" — сердито скаже мама. А ще ліпше, якщо вона здивується: "Хіба то не через тебе вона щовечора займає телефон, розповідаючи про свої новини? До когось гак жебонить!.." Та коронним номером могли б стати мамині слова: "Можеш подзвонити їй на мобільний!"

Відколи вдома сказали, що комп’ютер — це надто дорого для сімейного бюджету, Софійка, як дочка неегоїстична й ощадлива, почала мріяти про дешевше — мобілку.

У таборі зараз гуртки за інтересами. Софійка ніяк не може визначитися зі своїми інтересами. Що вона вміє? Що любить? Якби клуб любителів читання! Тут, кажуть, є бібліотека, треба якось навідатись. А решта...'Із жахом усвідомлювала, що, мабуть, не має справжніх інтересів. Музика? Що знає у ній, крім семи нот і "Місячної сонати"? Малювання? Мала плани, але сьогоднішній день... Це якби вміти малювати, як ось на цьому малюнку! Засліплена своїм сонячним колом, на нього й уваги не звернула! Хтось із юних малярів постара-а-ався!

На асфальті — аж вихлюпував барвистими хвилями сад. Вдалині — якісь будівлі, а на передньому плані гойдаються, мов живісінькі, голівки пречудових квітів! Невже і крейдою можна так правдоподібно зображати?

Хто ж автор? Це справжній талант!

Перше місце можна 6 і дати!

— Ку-ку! Привіт! — пролунало із-за паркану.

Вслід за вітанням у дірку пролізла рум’яна кучерява дівчинка років дванадцяти.

Раніше Софійці щастило на знайомства із людьми, котрі вилазили переважно з кущів. Дірка в паркані — вже щось новеньке.

— Ти намалюва’? Гарно! — Дівчинка зупинилась поруч із Софійкою над малюнком.

— На жаль, це малював хтось інший...

— Скільки вже тут було тих конкурсів "Літо і дру’ " — вперше бачу, щоб аж так...

— Ти — з Леськовичів? А хіба місцевим у таборі можна?

— Зі мною вже змири’! Тільки вечір — я вдома повправляюсь і сюди! Вже не одну зміну зустрічаю і проводжу... Не одних друзів... Хочеш, тепер дружитиму з тобо’? Я — Віта.

— Я — Софійка, але...

Хіба так просто можна зробитися друзями?

— О, ти тля’, який симпатичний котик! — підбігла Віта до Софійчиного малюнка.

— Мій!.. — зашарілась дівчинка і вирішила, що дружба нашвидкуруч в окремих випадках таки можлива. Навіть між дівчатами. — То які в нас плани на цей вечір?

5. Річкове диво

Уночі накрапав дощик, і малюнки на асфальті розпливлись барвистими патьоками. Всі журились і бідкались.

Софійка так марно вишукувала на сірому тлі образ коханої Чорнобілки, що навіть перестала думати про "Місячну сонату". Цієї-бо ночі мелодія знов стелилась над околицями: так само після кількох невдалих початків, так само після невправних школярських гам. Тільки й того, що крізь шум водяних крапель чулася набагато слабше. Хоча, може, то Софійці вже снилось? Потомлені, всі цієї ночі спали справді як на дощ!

Із сумом споглядала залишки вчорашнього квіткового пейзажу.

— Нічого, новий намалюю! — скрушно махнув рукою... вже знайомий з учора опецьок!

— Як? Це ти так гарно малюєш? Аж не віриться! Ну... На перший погляд ти не схожий на художника!

— А на кого схожий?

Не признається ж йому, що схожий швидше на якогось м’ясника, ніж на пейзажиста! Софійка для того надто вихована! Тому обійшлася чемним:

— Хіба що сонце у тебе трішечки кривувате!

— Та-а-а, дрібниці! — скептично зміряв дівчину її ж учорашнім поглядом.

— Але... зажди! Розкажи, як це в тебе виходить. І чому квіти й дерева? Адже тема була — друзі?

— Ти ще не з’ясувала в своєму житті, що саме квіти й дерева і є найвірнішими друзями? — іронічно запитав хлопчина (потім з’ясується, що його звуть Павликом) і пішов геть.

Хм, який... який неввічливий!

Ура! Сьогодні їхній загін іде на річку! Досі нагода поплавати випадала тільки в Половинчику. Та й то, скільки там того Відьминого ставка — старій жабі по коліна! Тутже, кажуть, розкішний ставок!

Софійка бризкалась і пірнала, як навіжена. У-у-ух-х-х, краса! А дно яке — пісочок!.. У-у-ух-х-х, яка приємна водичка!

— Плаваєш, як русалка! — захоплено, аж заздрісно пищали дівчата й вигукували хлопці. Відтоді як Софійка намалювала сонячне коло, вона стала популярною.

Русалка! Щось приємно кольнуло біля серця. Вона ж і є Русалкою! Русалка! Русалонька!..

Цікаво, чи допливла б до того берега?

Ага, допливеш! Алла Іванівна й Андрій Ігорович стояли над водою, мов квочка з півнем, і забороняли плисти навіть до буйків, що низкою червоніли на тлі очерету.

Але де їм услідкувати за такою кількістю — ще й малознайомих — дітей! Та ще й — за Русалками?

За кілька хвилин Софійка вже обігнула очерети, плетиво яких нагадувало Павликів малюнок. І ахнула! Вдалині, за кущами й деревами, височів... замок!

Софійка занурила у воду напечену сонцем голову й удруге кинула оком на зелене узбережжя. Видиво не зникало. Промила очі свіженькою хвилькою. Ні, є! Шпилі й башти ще чіткіше окреслились над верховіттям і яскравіше заблищали на сонці. Таке буває лиш у казках! У тих, де русалки виходять за принців...

Вражена, неохоче погребла до галасливої табірної зграї. Дуже кортіло розпитати Аллу Іванівну, тільки як признатись, що запливала за буйки? Тим паче, вожаті зосереджено шикували своїх підопічних: час повертатися в корпуси. А табірний гонг уже вигравав позивні: "Бе-ри ложку, бе-ри хліб і всі-дай-ся за обід!"

Весела братія радо поспішила на поклик. Та й Софійка нині готова була здолати будь-який суп!

6. Прикрий вечір

— Ку-ку! Привіт! Соф’, ти досі не обра’ собі гуртка за інтересами? — висунулася з-за паркану кучерява голівка.

— Та якось ще не...

— Раджу піти на малюва’! Його веде наша сільська вчителька Любсавна, вона хороша! А ти чудово малюєш!.. Жаль, що гуртка з плавання ще не завели...

— А плавання тут до чого?

— Ну, ти ж і плаваєш, чу’, непога’. Егеж-егеж, мусиш звикнути, що я тут все про всіх зна’. Хобі в ме’ таке. Та й ми ж на річку хо’: ви на панські купальні, ми — на опуст. Це ж сьодні Іллі, після нього нас уже в річку не пускають, бо верба в е... Ну, в одному місці виросте. А ви, табірні, ще весь серпень у воді бовтаєтесь — і нічо’ вам!..

Боже, от усезнайка ця Ві-ку-ку! А як працює розвідка! І що за панські купальні? А в якому це місці має вирости верба в того Іллі?..

Софійка укладала в голові почуте і вже розкрила рота, щоб розпитати. Але Ві-ку-ку, тримаючи товаришку за руку, вже стукала до дверей з написом "Юний художник".

За дверима — суцільне розмаїття. По кутках — натюрморти: із живими й штучними квітами, фруктами, із посуду, зі старих кедів та м’яча... На стінах — репродукції (о, Шишкін!) та різношерсні дитячі малюнки.

Хто з дітей працював за столом, хто — за дошками-мольбертами, майже такими, як у Пустельника. Хто через кальку перебивав контури казкових героїв, хто — фантазував щось фарбами й олівцями. Дехто малював з натури і, по суті,

мало не живцем переносив на папір котрийсь із натюрмортів. Чи зуміє так Софійка?

Ой, а це що за дивовижа? На мольберті — не просто поставлений Любою Савівною пучок квітів... Рослини — мовби виліплені з глини, наче мініатюрні будиночки з кольоровими віконцями-пелюстками! Не букет — загадкова архітектурна споруда!

— Оце-то та-а-ак!.. — не втрималась від захоплення. — Наче в казці!

— Так-так, Софійко! — лягла на худеньке плече рука Люби Савівни. — Наш Павлик завжди уміє подивувати!

Павлик? І тут — цей нечемний Павлик? Уже хотіла зневажливо гмикнути, як учителька продовжила:

— Павликові роботи виставлялися навіть в області! їх відзначили у Києві! А ще дали третє місце на конкурсі в Японії!

Третє місце на конкурсі в Японії! Оце-то та-а-ак! Насуплений і засоромлений Павлик уже зовсім не здавався товстим. Навіть... навіть симпатичним здавався! Лице червоне од ніяковості, як помідор, — це, звичайно, мінус... Але чуб — майже такий красивий, як у Вадима!..

Уклякла біля картини, мов статуя. Отямилась тільки від Павликової колючки:

— Вибач, не люблю, коли в мене стоять за спиною!

Грубіян! Егоїст! Задавака! Зараз вона йому!..

— Ніколи не думала, що в тебе на потилиці очі є!.. — вигукнула мстиво і швидко покрокувала до свого нового робочого місця.

До кімнати прибігла перша. Як добре, що тут ще нікого нема! Впала на ліжко й тяжко заридала. Сьогодні все проти неї. Шахову дошку без лінійки (Люба Савівна сказала, щопочатківцям така робота гарно тренує руку) намалювати не вдалося. На Софійчиному аркуші вона роз’їхалась, наче поламана колісниця. Софійка нервово подерла малюнок (який сором!) і взялась до акварелі. Фарба розтеклася, і Софійка спересердя усе завазюкала чорним (о, ганьба!). Марно заспокоювала Люба Савівна, марно умовляла Віта!

Софійка втекла геть із того проклятого гуртка за інтересами.

їй ніщо не потрібне! Вона нікого не хоче бачити! Прагне тільки додому, додому, додому! Зараз же спакує свої манатки: може, ще встигне на вечірній рейс? Фе, що з цією сумкою? Чому вона так смердить? Що це...

Леле!.. Тільки нині Софійка згадала, що одну з торб мама напакувала бутербродами та іншими наїдками! Щоб дитя не було голодне... А дитя ходило голодне, дитя давилося супами і зовсім забуло про мамині запаси!

Що тепер із цим добром? Перебрати? Викинути? Доїсти й отруїтися? Сльози фонтаном бризнули на білу наволочку.

А вночі знову лунала "Місячна соната".

Тихенько підійшла до вікна, заслухалась. Певно, невідомому піаністові було так само сумно, як і Софійці: мелодія розливалась тужливо, безнадійно... і прекрасно!

Знову хлюпнули сльози. Софійка хлипала і раз по раз утирала солоні потоки білою шторою. Втирала і втішено усміхалась.

Так плаче дитина, коли її пригортає і жаліє мати... Так плаче дівчина у принца на грудях... Так плаче без п’яти хвилин семикласниця, згорнувшись калачиком і поринаючи у сон...

7. Дарунок

А наступного ранку, не встигло ще просурмити "Вста-вай, вста-вай, шта-нята одя-гай!", до табору нагрянула мама.