Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Відмахнувся від настирливого видіння: Тереса з припухлими від поцілунків вустами підводиться з ліжка й простягає руки назустріч... Це він підгледів через відеофон і відразу відімкнувся, побачивши, як у екрані з’явилася тінь Фрада.

Ненависть до хтивого деспота наукового корпусу ще сушила горло, але Макс уже опанував себе і був готовий до роботи.

Тереса інакше переживала ненависть. Вона лежала в ліжку в своїй кімнаті і невидющими очима дивилась у стелю. Розчепірені пальці тремтіли, стискаючи ковдру, а з вуст раз по раз виривався стогін безсилої люті й відчаю:

— О... О!..

Цієї ночі у неї був Фрад. Коли він приходив, розтавала у своєму щасті. Вона любила самовіддано й бездумно.

І от у такі хвилини вона почула, як він гарячково шепотів:

— Яно!..

Вона не відштовхнула Фрада — не могла. Лише потім, стримуючи тремтіння голосу, пошепки спитала:

— Ти уявляв на моєму місці... Яну? Він не відповів.

— Ти казав: "Яно, кохана..." Ти мене ніколи не називав коханою...

Він мовчки підвівся, швидко одягнувся й вийшов. Слабе Тересине "Куди?.." прозвучало жалюгідно й безпомічно.

— О!.. — стогне вона, притискуючи розчепірені пальці до ковдри, і невідривно дивиться в білу стелю. Вже давно настав день, і чемний Ессельсон запрошував її до снідання. Він навіть пояснив, що міс Яна вже поїла і кудись пішла — помітив, що останнім часом дівчата цуралися одна одної.

А нащо Тересі снідання і цілий світ?.. Вона не могла розібрати, кого ненавидить більше — Яну чи Фрада. Заговорила уява.

Спочатку явилися картини пристрасних ночей Яни і Фрада. Тереса ледве не запустила нігті в ніжну шкіру на грудях.

"Він до неї не ходить..." — несміливо озвався розум.

Він не ходить. Він — любить. І буде ходити, і Яна поступиться, бо ніяк не може бути інакше.

— О!..

Краще б його зовсім не було... Якби його не було, Тереса б померла від нестерпної нудьги, від спраги, від самотності. А якби не було Яни... Тоді б йому нікого було любити, крім Тереси. Він би шепотів ночами: "Тересо, кохана моя..."

Яна красива. Вона могла б бути вищою. Вона могла б мати таку саму осину талію, як Тереса. Вона могла б бути чорноволосою... Але вона красива. Ну то й що? Хіба Тереса не красивіша за всіх?..

Яна надто поміркована, надто цілеспрямована, надто вольова. Жінка не повинна бути такою. Це неприродно.

— Розумниця... — прошепотіла Тереса. — Чим ти його зачарувала, клята?..

Ще й ще раз уявляла собі суперницю і пильно розглядала кожну її рисочку. Потім уява затрималася на намисті. Заговорив розум — засліплений люттю, знесилений первісним жаданням помсти: ось де твій порятунок. Піди до Фрада і все викажи. Він не простить Яні такої зради. Він сам її зажене під землю і там засмажить живцем у гарячих цехах.

"Вона його не зраджувала... — нерішуче цідилися заперечення. — Вона завжди була його супротивницею".

І здогадка: він її полюбив, поважаючи!.. Вона не скорилася, вона залишилась вірною своєму Соболю, а до того ж, вона трохи розуміється в усіх цих наукових справах!.. Тереса ж через свою любов зрадила всьому, чим раніше жила, чим дихала все життя.

— О... О...

Перевернулася вниз обличчям і затулила долонями вуха, хоч ніякі звуки не долинали в кімнату. Хотіла відділити себе від усього світу...

Вже давно не переказувала вітань Пуебло, і Олексію, і всім людям, що живуть поза плато. І від них не чула нічого.

Пуебло, Яна, Олекса і всі люди — одна родина. Їм протистав Фрад і всі, хто підвладний йому. Макс і Ессельсон, і люди-тіні, що інколи потрапляли на очі. Разом з Фрадом дивні старі люди, яких навіть він слухає.

А де ж вона, Тереса?.. Вона чужа всім, усім на світі.

Щось бурмотів виснажений зненавистю розум, і ревнощі промовляли своє владно й нервово. Тереса підвелась і почала одягатися: вона піде до Фрада, щоб розповісти йому про нейтринний зв’язок.

Жовте й червоне листя шарудить під ногами на доріжках Ботанічного саду. Схожі на великих задумливих жуків автодвірники не встигають його прибирати, і це добре, що не встигають — нехай собі шарудить у лад з неспокійними думками... Жовті й червоні завіси листя зводяться високо над головою, і блакитне небо проглядає крізь них численними клаптиками й клаптями...

Марія Олексіївна звикла в такі хвилини розмовляти з Леонідом. Сама вона трохи губилася...

Він став її чоловіком. Чи можна було це припустити в такі дні? Їй не все кажуть, та вона відчуває, що навколо Артема і Яни збираються хмари, що там дуже, ой дуже не гаразд. Днями вона одержала стрічку з Москви. Відеофон відтворив Янин голос (а як хотілося побачити її обличчя!).

— Мамусю! Я тебе вітаю і бажаю найбільшого щастя, яке тільки буває на землі!.. І Леоніда Пилиповича вітаю! Ви обидва просто молодці, і я за вас рада й щаслива!..

Шарудить листя під ногами. Марія Олексіївна сідає на лаву й дивиться в глибину саду, де окремі дерева зсуваються в суцільну жовто-червону стіну.

Вона наважилась розповісти Яні про одруження, але більше нічого не скаже... Бо Марія чекає дитину, і їй здасться, що ця звістка прикро б вразила дочку.

Про це не знає навіть Леонід. Вона давненько його не бачила, відтоді, як він виїхав у відрядження на північ. Марія знає: Леонід трудиться для порятунку Яни.

Він працює страшенно багато. Він працює весь час — таке враження склалося в Марії. Хоч учора — вона його викликала ранком — відповіли, що на об’єктах. Вдень — теж на об’єктах. Увечері вона попросила, щоб її виклик подали на його кишеньковий відеофон. Автомат трохи завагався, і раптом Марія побачила обличчя Леоніда. Воно було таке далеке...

— Що? — спитав уривчасто.

Потім лише збагнув, що перед ним дружина, засоромлено посміхнувся — почервоніли щоки — і винувато сказав:

— Вибач, рідна, пізніше я сам тебе викличу...

Він був у теплій шапці-ушанці, з піднятим хутряним коміром. Марія зрозуміла, що її виклик перешкодив Леоніду в роботі. Сумно всміхнулась і перервала зв’язок.

Сьогодні чекала виклику. Минуло півдня — Леонід мовчав. Дуже багато роботи в них. А коли так — Яні й Артему загрожує щось страшне.

Навколо Марії люди. Вони їй не дають убиватись за дочкою — не лишають на те часу: то вимагають по роботі, то ведуть до театру, то втягують до цікавої розмови.

Її ні в чому не переконують, тільки іноді дехто кине:

— От коли повернеться Яна...

Марія рада, що побуде сама. Спасибі людям, та колись треба й самій посумувати...

— Ви ж Марійка!.. — почула низький жіночий голос.

На неї дивилась висока огрядна жінка похилого віку.

Очі оглядали Марію, а руки, ноги, вся постать ніби йшли далі. Ніби їх господарка вздріла Марію, а про них забула. Марія Олексіївна впізнала: це була Соболиха, Артемова мати. Підхопилася:

— Ксеню Іванівно, рідненька, як це ви до Києва?..

Соболиха всміхнулась нарешті, вся повернулася до Марії, владно взяла її за плечі й розцілувала.

— Як? А до тебе. Бо обридло мені все через отой екран... А тобі хіба не обридло? Слухай, Марійко, та ти ж яка молоденька!..

— Де там, Ксеню Іванівно... Сорок три минуло.

— Молоденька! Сидиш, сумуєш?..

— Вийшла до саду. Він красивий о цій порі...

— Еге ж, барви гарні, як у нас на Богодухівщині... То і я посиджу коло тебе, а там уже й підемо...

Ксенія Іванівна сіла на лаву. Вона не вміла довго мовчати. За десять хвилин переконала Марію, що їй не слід одній жити в Києві. Треба сьогодні ж сповістити Леоніда та й вирушати разом з Соболихою у Прогрес. Будуть собі дві матері чекати звісток від дітей, а діти ж їхні між собою поріднилися, і роботи на селі вистачить для обох...

Марія Олексіївна наважилась:

— Я б охоче! В такі дні треба, щоб поруч була рідна душа... Тільки... Розумієте, Ксеню Іванівно, у Яни влітку має народитись сестричка чи братик...

Ксенія Іванівна обняла Марію за плечі:

— От Яна зрадіє!

— Він у тридцять років очолював правління найбільшого і наймогутнішого концерну світу. То був останній концерн в історії. І от тепер, маючи понад сто років, ця геніальна людина звалила на свої плечі таку роботу! Потрібна справжня велич духу, щоб через довгі десятиріччя пронести свою зненависть і рішучість відомстити!

Це скидалося на емоції. Яна з цікавістю скосилась на Фрада.

Він довгі роки плекав свій задум. Разом з кількома відданими людьми знайшов це плато. Дальший план складався з трьох розділів: по-перше, треба було знайти спеціалістів; по-друге, виготувати промислове, наукове і побутове устаткування; по-третє, розмістити все це на плато... Найважчою була перша частина — люди.

Вони йшли доріжкою попід кронами — йшли поволі, озираючись навкруги, поглядаючи одне на одного. Фрад був закоханий. Яна напружено лічила хвилини: наближався час зв’язку з Олексієм.

— Старому пощастило: він знайшов мене. Вчений у повній силі, з чималим життєвим досвідом, знавець сучасного покоління і цілком відданий ідеям, які хотів повернути в світ старий, — я був для нього несподіваним скарбом. Він це зрозумів. І ми почали працювати. Я знайшов у світі науки кількох молодих здібних цуценят з прищемленим самолюбством, з ненормальними вимогами, кількох молодих піжонів, яких мучило марнослав’я і жага до всесвітньої слави. Це було ядро майбутнього апарату. Старий тим часом створив таємне правління, куди, крім нього і мене, увійшли самі лише старики з колишніх людей. Важко переказати всі подробиці епопеї. До речі...

Фрад торкнувся Яниної руки. Дівчина відсторонилась. Той наче не помітив.

— До речі, про наші задуми з’являлися статті в газетах. Цікаво? Ніякого шифру, все було написано ясно й просто: дехто Ікс обіцяє в найближчому майбутньому повернути назад історію людства. Так і було написано! Уявляєте ви це собі?

— Ні. Якби люди про це дізналися, вони б відкрили будинок для божевільних. Ви навряд чи потрапили б на плато.

— Коли в пресі з’явилося перше повідомлення, я трохи не вбив себе від розпачу: все пропало! Де там... Статтю написав один із тих, кого ми навертали у свою віру. З банальної точки зору, властивої більшості людей, він таки був мерзотник. Але до нас не пристав, а натомість перелякався і побіг у газету... Надрукували, як курйоз. Читачі сміялися. Зрештою цей йолоп повірив, що став жертвою нерозумного жарту... Словом, в океані довірливості ми могли діяти спокійно і не дуже обережно.

...Сьогодні сеанс зв’язку був дуже щільний.