Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Очі заспокоїлись. Дужими ударами серце штовхало кров. Спати ще не хотілось, та не хотілось і рухатись...

Раптом у вусі щось тріснуло, і Яна спитала:

— Ти де, Олексо?

Він торкнувся рукою мокрого медальйона, що висів на грудях. То був передавач.

— В сельві, де ж нам бути...

— Багато пройшли?

— Кілометрів двадцять. Мало.

— Потомились?

— Нічого.

— Почнемо?

— Тільки скажи, які новини.

— Новин немає. Слухай Артема.

Артем привітався, а за хвилину Олексій уже поринув у світ науки. Він з тривогою чекав цієї хвилини, боявся, що втома не дасть зосередитись. Ба ні — вапна стала у пригоді. Досить було Артемові почати математичне побудування, як Олексій подавав голос:

— Яно, досить. Зрозумів. Розвину сам. А перекажи-но Артему ось що...

В кишені куртки лежав магнітний блокнот. Підключений до радіо, він писав кожен звук.

Потім щось почало заважати. Олексій не відразу зрозумів, що почалася атака москітів: настав їхній час... Захисний шолом Олексій залишив у наметі.

Ляснув себе по чолу, розтер м’яку масу, перемішану з кров’ю, потім по шиї, по щоках... Загубив нитку розмови, вибачився, просив повторити. Затулив обличчя долонями, зігнувся, втягнув голову в плечі. Він вирішив терпіти.

Сьогодні Артем вразив Олексія несподіваним поворотом думки. Він пропонував новий шлях, оригінальний і набагато коротший. Олексій не помічав страхітливої неприродності своєї пози й того, що оскаженіла комашня суцільною масою вкрила руки, скроні, шию...

— Що, зв’язок?

Спочатку не почув запитання. Потім відчув, як стало легше, як порохом осипалася вниз пекуча кора москітів. Випростався. Глянув. До нього схилялися Барханов і Джон. У нього на голові був захисний шолом.

Джон провів хусткою по обличчю Олексія і показав Барханову: тканина стала червоною від крові. Олексій махнув рукою, щоб не заважали.

Джон зник, а за кілька хвилин з’явився разом з Веслі. Незважаючи на роздратовані жести Олекси, чимось помастили його щоки, лоба, шию, руки...

Пізніше Олексій лежав у наметі, а Гнат Петрович масував його шкіру і, втираючи мазь, говорив, як маленькому:

— Нічого, синку, все заживе, все буде добре... Загоїться собі потрошку, та й загоїться, та й не болітиме...

Олексій був знесилений і ледве розрізняв голоси Веслі й Джона, які радилися з Бархановим про лікування.

Ранком розплющив очі й побачив дві вузькі щілинки світла. Не відразу зрозумів, що то запухли його повіки. Сів, потягнувся до дзеркальця, біля якого голився Барханов. З квадратного скла на нього глянула незнайома рожева пика: обличчя наче надули повітрям та ще й обсмажили на вогні... Брови стояли дибки, ніс роздувся в безформну картоплину, губи скидалися на два лілових вареники. Спробував повернути головою — не давала розпухла шия. І навіть поміж лопатками відчував довгу пухлину, наче туди затекло густе тісто.

Хтось невидимий продовжував підсмажувати його шкіру на вогні.

— Пече? — спитав Барханов.

— Пече.

— Рухатися зможете?

— Аякже.

Барханов кивнув. Витяг з рюкзака тюбик з маззю, видушив на долоню два довгих жовтих черв’яки і заходився розтирати Олексієве обличчя. Це було нестерпно. Ніби шкіру обварили крутим окропом, а після цього почали обробляти наждаком. Олексій скрипів зубами, стогнав, сіпав головою, тікаючи від пальців Барханова. Той тільки раз кинув:

— Терпіть. Полегшає.

Коли закінчилась процедура, Олексій повалився на спину. Ноги й руки трусилися. Тіло змокріло. До намету зазирнув Веслі:

— Олексо, ти вчора весь вечір сидів у товаристві величезної анаконди.

— Ні... — прошепелявив Олексій.

— Ми тебе вели додому, Джон необережно ступив та як заверещить!.. А вона прошаруділа поміж камінням — і в воду. Метрів п’ять завдовжки! Ну, вставай.

Він допоміг Олексію підвестись і вивів на повітря. Вже розвиднілось. Небо було сірувато-блакитне, сонце ще не торкнулося лісу. Пальми на схилі були облиті попелястим світлом, в якому змішалися день і ніч. Але вже на повну силу верещали папуги й ревли мавпи.

На хімічному вогнищі закипав сніданок. Гнат Петрович бігав попід деревами, притискуючи лікті до боків.

Джон підійшов до Олексія з шприцом у руках.

— Олексо, ще одна мука — і ти будеш найздоровішим хлопцем у сельві.

Тіло боліло. Нудило, перед очима у вузьких щілинах світла пливли якісь химерні кола... Крутилося в голові.

За півгодини вирушили в обхід схилу. А незабаром знову довелося краяти хащу променями генераторів. Олексієві сьогодні не дозволили йти на чолі групи.

"Я вчора поводив себе непогано... — подумав Олексій. — А біля струмка, коли напали москіти, я був-таки... Не треба про це думати. От якби поруч був Пуебло... Не треба, не треба, я й сам не слабкий. Адже ж зумів покинути палити — і без усяких нагадувань Альмейди. Покинув — і край. Звісно, якби зараз добру цигарку, було б легше... Не треба про це. Артем великий учений. Як сміливо повернув він справу!.. Якби ми йшли таким шляхом усі ці роки — вже б давно мали заводи антиречовини..."

Барханов крокував попереду. Він працював променем і тихо наспівував:

Ще тільки крок,

Ще тільки сто —

І ми до вас прийдем!

Розділ п’ятий

КАЛЕЙДОСКОП

Вогники блимали, на екрані сіпалася зелена стрічка, контрольне табло раз по раз спалахувало цифрами. Макс, як диригент, відлічував рукою електронні такти й стримано всміхався: він знав, що помилки немає, але... Фрад не визнає повідомлень про успіх, якщо вони не перевірені принаймні трьома електронними системами.

— Риск — це поняття, яке ми цілком і назавжди усунули з своєї роботи, — каже він.

Макс ненавидить Фрада. Ненавидить до спазм у горлі, до скаженого калатання серця, до зелених сонць в очах... Парадокс: закінчена щойно робота приносила Максу задоволення, навіть викликала посмішку на його блідому обличчі, а наслідки її зроблять щасливим Фрада. Перш за все — Фрада!

Ніхто так фанатично не служить концерну і ніхто не зробив для нього стільки, як Фрад. Але ж він і править принаймні за другу скрипку на цьому плато. Він прокладає собі шлях до того, щоб перетворити життя на суцільну насолоду. А Макс? Ніхто не зробив для Фрада більше, як Макс, а перед правлінням він нічим не відрізняється від численних автоматів.

Привіз сюди двох чудових дівчат. Навіть зачекав, поки Фрад вибере. Фраду більше сподобалась Яна. Але ж як він принизив Макса, коли той виявив намір зайнятися Тересою!.. Вигнав, як щеня. Недбало пнув черевиком у морду. І Макс не заперечував. Бо...

До ненависті домішувався містичний жах. Це через камеру на дванадцятому поверсі. Макс не міг припустити, що Фрад наважиться на такий експеримент. Жорстокість цієї людини не знає меж. Соболь зовсім не змінився, хіба що зблід. Макс глянув тоді на кнопку, що нею міг увімкнути зворотній зв’язок і явити себе перед очима Артема. Від цієї думки пробрав мороз.

Він приходив до камери і наступного дня, щоб приборкати незване сумління і переконати себе, що Соболь всього лиш дрібна й курйозна жертва в порівнянні з тим, що вони готували для людей. Заспокоєння не було. Артема в пастку заманив Макс. І це тепер знали всі люди.

Він ненавидить Фрада, і він не має іншого шляху в житті, як разом з Фрадом. Треба працювати. Чи вже все зроблено?..

Розв’язана остання проблема. Анігіліюючий снаряд можна транспортувати на будь-яку відстань. Власне, на підставі тих принципових формул і розрахунків, які щойно закінчив відділ Макса, електронні конструктори можуть уже завтра підготувати робочі схеми виробництва. А далі... Незначне переобладнання цехів, два-три тижні напруженої роботи технологічних ліній, і можна буде починати...

Колись це уявлялось далеким і мало реальним. Приворожувала мрія про необмежену владу, про велику славу. І ось до порога — кілька кроків. За ним — нове життя.

Нове для Фрада і десятка старих з правління!

Макс стискав пальцями скроні. Нікуди не дінешся: його обдурили. Так само спокійно й безжалісно, як Фрад відібрав Тересу, так само відберуть у нього все, що обіцяли.

Чи не більше честі було сидіти в Соболя в УФТІ!.. Може, й більше, та Фрад пішов далі Соболя, Фрад сильніший, йому належить майбутнє Землі. Ось воно що...

Мовчки працювали люди в лабораторії. Кожен з них чогось чекав, кожен плекав якусь свою образу на людей і мрію... Серед них було немало здібних хлопців і навіть дві жінки.

Нехай вони показяться разом із своїм Фрадом!

Макс пробіг поглядом по стовпчиках формул. Ось ці математичні вузли треба, як завжди, перевірити через пам’ятні машини однієї з академій. Люди не знали, що їхні академії вже кілька років люб’язно надають послуги тим, хто готує напад на людство.

Макс набрав шифр і заправив стрічку до передавача. За кілька хвилин він матиме відповідь від Гаванського обчислювального центру Карібської академії.

Чи не час покласти край тиранії Фрада? Що він вартий, Фрад, без Макса і оцих усіх безіменних, що працюють у лабораторіях і цехах? Відповів собі сміливо: Фрад вартий багато, можливо, що він геній. А от таких, як Макс і оці... на світі таки не мало... І нікуди подітися від настирливого й бридкого почуття своєї непоправної посередності. Що зробив Макс? Розрахував транспортування снарядів? Але це скоріше методична робота, ніж наукова.

Апарат безпорадно блимав червоним очком. Макс натискав кнопку і морщив чоло. Потім торкнувся пульта відеофона.

— Що таке? — спитав Фрад,

— Гавана обчислень не дає.

— Чому?

— Не знаю.

— Ти без них не можеш працювати?

— Перевірка. Я вже зробив усе. Можна готувати виробництво.

Фрад схилив голову на знак схвалення. Він уперше явив таку покладливість.

— Готуй виробництво. Подумай, кого послати до Гавани, щоб перевірити авторезидента.

— Я б злітав сам.

— Тебе знають.

— Я відростив вуса.

— Як хочеш. Завтра Стратегічна Рада, запрошують і тебе.

— Я готовий, — Макс ледве стримав радість. Стратегічна Рада вирішувала найголовніші питання наступної війни. На її засідання запрошувались тільки ті, кому належало насправді керувати Всесвітом.

Фрад відімкнувся. Макс викликав усі відеоточки лабораторії і сухо кинув:

— За дві хвилини всім набрати шифр мого кабінету. Проведемо передвиробничу нараду. Згадати все, що здасться не досить перевіреним.

Він пройшов з лабораторії до свого кабінету — великої кімнати, що була точною копією кабінету Фрада.

Звичним зусиллям волі повернув думкам необхідні лад і послідовність.