Хмари - Нечуй-Левицький

- Який гарний парубок! - сказав один гість.

- Який він схожий на нашого Павла! - промовила Радюківна. Радюк і Радючка дивились на того парубка і своїм очам не йняли віри. То був їх син, молодий студент Павло. Він кинувся поперед усього батькові на шию й тричі поцілувався з ним, потім привітався до матері й сестер, а потім до гостей. Його убрання так вразило всіх, що батько зараз спитав його про одежу, а не про здоров'я.

- Що це на тобі за убрання? - спитав батько.

- Одежа! Хіба ж не бачите? Український народний костюм, - промовив син чистою українською мовою і тим ще більше вдивив свою матір і сестер. Материне лице так і розтяглось вподовж. Вона тільки руки згорнула й вирячила очі на сина.

- Нащо ж ти так убрався? - спитала мати.

- Бо тепер так ходять наші студенти.

- Мабуть, тепер така поведенція, чи що? - питав батько.

- Яка чудна в вас мода: зовсім мужича! - сказала мати.

- Та й ваша мода часом буває не краща, - промовив Радюк до жінки. - Одначе студентська поведенція не погана, сказати правду! Та як тобі, Павле, вона пристала до лиця! Ти тут позводиш з ума всіх наших хуторянок.

І батько задивився на свого сина, бо йому й справді дуже приставала до лиця вишивана сорочка, а до брів, до кучерів приставала червона стьожка. Він поклав свою міцну руку на синове плече й придивлявся до його: "А признайся, сину, хто тобі вигаптував оцю мережану сорочку, га? Ану, признавайся!" - і всі засміялись.

- З чого оце в тебе ця свита? - питала мати, лапаючи своєю делікатною рукою грубу й шорстку свиту.

- З простого мужицького сукна.

- Боже мій! я собі руки обшмульгала об твою свиту! Скинь, будь ласка, її! Зараз скинь! Боже мій! ти собі шию обшмульгаєш, ти себе покалічиш.

- А селяни ж носять, та й не калічать же себе, - сказав син.

- То ж мужики! А ти не звик до такої товстої, шорсткої одежі!..

- То треба звикать. Мало чого, що не звик! - сказав син.

- Та навіщо ж тобі звикати? - крикнула Надежда Степанівна. - Чи тобі нема в чому ходить, чи що?

- Добре, що мені є в чому ходить. А є такі студенти, котрим і справді ні в чому ходить. А опріч того, нам треба у всьому ділить долю з своїм народом, починаючи хоч би од свити...

При таких словах у деяких гостей лиця розтяглися вздовж, а в деяких - впоперек, як кому подобалось.

- О, багацько, сину, поможеш їм тим, що носитимеш свиту! - сказав батько, осміхаючись.

Батьківський жарт зачепив сина за серце.

- Ми, тату, носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насів на нашу українську національність, на нашу мову, на нашу літературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його од панства, та ще й чужого, од впливу чужих мов, чужої віри, од впливу всіх чортів і бісів, які тільки посміли покласти свою ворожу руку на наше добро, ка наш народ!..

Павло Радюк говорив чистою українською мовою. Надежді Степанівні так і здалось, що він знов попав під вплив наймитів, пастухів і всієї журбанської челяді. Та свита, та українська розмова, той запал, з яким говорив молодий студент, - все те не тільки вдивило матір, але й злякало. Гості ще більше порозтягали вид і руки поопускали.

- Боже! Що з тобою сталося? Як ти говориш? Чого ти так багацько говориш? - говорила мати, здержуючи сина. Вона давно налила йому стакан чаю, поставила перед ним масло, паляницю, сухарці, молоко. А син неначе не бачив нічого та все говорив, доки й чай прохолов.

- Ми носимо народну одежу, бо чим же ми викинемо значок про свої ідеї? Чим же ми дамо ознаку, коли нам рот затулений, коли нам зв'язали руки й ноги. Що ж ми маємо робить, доки народиться наша наука, поки виробиться, наша мова? Що ж маємо робити? - говорив Павло, набираючись вогню й обертаючись до матері.

- Та пий чай, голубчику мій дорогий! Пий чай, бо вихолоне зовсім! - прохала мати, присовуючи до його стакан. - Та не кричи, бо ти собі горло порвеш, їхав так довго, приїхав так здалека, втомився, здороживсь, припав пилом, а тут треба доконче розмовляти й кричать!

- Спасибі, мамо! Встигну ще напитись й наїстись, - сказав молодий студент, хлиснувши похапцем трохи чаю й укинувши хапки в рот шматочок паляниці.

Він так швидко вливав чай у рот і так швидко їв паляницю, неначе хапався кудись йти, щось робить. Після університетського товариства, після палких недавніх диспутів у Києві йому й тепер здавалось, що він розмовляє з молодими товаришами й хоче перемогти когось в диспуті. Нові ідеї муляли йому в голові й дуже займали його, гарячили його кров.

- Не пий, сину, так швидко! Не хапайсь-бо так. Часу буде доволі, - здержувала його мати, на що син не звернув ніякої вваги.

- І багацько вас там носить такий костюм? - спитав батько. Син покинув пить і їсти й підвів голову.

- О! Нас є чимало! Ми кланяємось новим гуманним ідеям, які давно розійшлися по Європі й ледве оце добираються до нас. Чи ви пак знаєте, що ми всі зараз терпимо і самі того не добачаємо? Бо ми були сліпі, глухі й німі. І народ терпить, і ми всі терпимо, куди не глянь. У нас що дуже й підле, те панує і жме, а що слабе й добре, те мусить терпіти і не сміє голосу подати. Ще то наше велике щастя, що народ наш вже визволений од панщини, вирваний з рук польської шляхти, котра держала наш народ в своїх руках у неволі.

- Та що ж маємо робить? З ким маємо битись і войдуваться і за що? - спитав один гість, але Павло не дав йому й скінчити.

-