Чорна рада - Куліш П.

звеселивсь тоді Брюховецький. Зараз ізвелів Со­мка, Ва­сюту і всю їх вірну старшину взяти за сторожу, а Вуя­хе­ви­чу - на Москву листи писати, що ось нібито Сомко з свої­ми пі­д­ручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькїі пункти ознаймує людям, радючи царського величества од­ступати.

А князь Гагін собі компонує, як би тих нещасних іще більш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, взявши од Іванця великі подарунки, його неситій злобі по­турає. Тим часом повів нового гетьмана з старшиною в соборну ні­жен­сь­ку церкву до царської присяги. А ви­йшо­в­ши з церкви, ге­ть­ман запросив князя з послами до се­бе на обід, у двір до бу­р­мистра Колодія. Там мішане наго­товили бучний бенкет Брю­ховецькому з старшиною.

XV

Одчепившись ото Черевань од запорожців, насилу одди­хавсь, щоб промовити слово.

- Бгате Василю! - каже. - Давай мені боржій коня! Нехай їй біс, сій раді! От не в добру годину знесло мене з тим бо­жевільним Шрамом!

Пішов Василь Невольник за кіньми, так куди! Заверюха кру­гом така, що не второпає, куди і йти. Так як скіпка на во­ді крутиться, попавши на чорторий, так він ворочавсь між тим ярмарком. А тут іще добре й не знає, де поставили ко­ней Гвинтовчині козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрізь народ товпиться; під боки його штовхають; не­бо­рак ті­лько сопе!

- Де оце в нечистого мій Василь занапастивсь?.. Бгатику, - каже до Петра, - не кидай же хоч ти мене!.. Ой, коли б мені добратись живому та здоровому до Хмарища. Нехай тоді радує собі хто хоче!

Як же ото огласили запорожці Брюховецького геть­ма­ном, то зараз і порідшало трохи на раді. Перш, ото Гвин­то­в­ка од­вів своїх підручників; потім і другі сомківці ру­шили до та­бо­ру. Тілько запорожці іграли круг геть­манського сто­лу, як злії оси круг свого гнізда, да простий люд-селюки гули по всьо­му полю, що тії трутні.

З півгодини ще не знали селяне, що між козацтвом роби­ться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у місто, тоді по всьому полю чернь загукала:

- Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в до­статках!

- Що ж, братйща? - кажуть інші. - Рушаймо панським до­б­ром ділитись! Повне місто тепер панства.

- Е, ще буде час у місті погуляти! - одвітують другі. - А он к­о­зацтво Сомків табор рабує. Дурна Сомкова старшина по­на­би­рала з собою самих кармазинів повні вози.

- Ну, хто куди любля! Усюди є об віщо погріти руки!

І от - одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга ту­ди: половина люду до міста повалила, а половина чкурну­ла до Сомкового табору. По полю пооставались тілько гу­ляки, що на радощах понаймали музики да й водяться з ними ку­пами, танцюючи.

Чудно було Петрові да й Череваневі дивитись на тії му­зики та гопаки у такий смутний час, що плакати б усім тре­ба, а не веселитись. Коли ж валить, мов тії хвилі, люд од та­бору; а назустріч йому купа селян од міста.

- Куди ви? - питаються.

- А ви куди?

- Ми до Сомкового табору.

- А ми до міста. Там, кажуть, є пожива!

- Е, чорта з два!

- Як?

- Так, що не пускають! Московська сторожа не пускає на­шого брата в місто.

- Шкода ж і до табору! Козаки самі там пораються, а на­шому брату дають оглоблею по гамалику!

- Що ж оце? Дак це нас козаки, мабуть, убрали в шори?

- Трохи чи не так, як Виговський Москву! Як ось надбіга­ють іще новії купи.

- Біда! - кричать. - Пропала справа! Чи чули, що кажуть за­­по­розькі братчики?

- А що ж вони там кажуть?

- От що! Посунулись деякі з наших через городи, стали по­р­а­тись коло панських дворів, дак братчики їх киями. «Убирайтесь, - кажуть, - ік нечистій матері, мужва невми­ва­на!» - та й виперли за місто. Наші почали були пруча­тись: «Ми ж тепер усі рівні!» - «Ось ми вас, - кажуть, - порі­в­ня­ємо ба­тогами! Ховайтесь, вражі діти, заздалегідь по за­пі­чках, по­ки не здобулись лихої години!»

- Еге! Дак отака нам дяка! - закричали тоді привідці (у ко­ж­ної купи був свій ватажок). - Стійте ж, братці! Коли ми по­мо­гли кому злізти на гетьманський стіл, дак зумiємо i з стола зо­пхнути! Куптесь у полки, кричiть «у раду!» Ви­звольмо Со­мка та Васюту з неволi: тiї за нас уступляться!

Заворушився люд, загомонiв; пiднявсь по всьому полю га­лас. Тiлько нiчого з того не вийшло. Iншi, помiрковавши, ка­жуть:

- Ні, вже, мабуть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з пе­чі! Яке посадили, таке і спечеться. Буде з нас і того, що по­танцьовали днів зо два з запорожцями.

А другі:

- Шкода, шкода! Козацтво тепер стоятиме усі в одно; по­ла­та­ють нам боки, та з тим і додому вернемось. Втікаймо луч­че заздалегідь!

Тим часом деякі ведуть таку розмову:

- Я собі таки піймав із воза в таборі сало! Буде жінці та ді­тям до пилипівки!

- А я пшона мішок! Коли б хто поміг доперти до хутора.

- Ге! Що ваше сало та пшоно! - каже третій волоцюга. - Я он попав був жупан такий, що пари волів стоїть, та га­спедський козак дав келепом по руці так, що не рад би й ше­стирику! Тепер саме в косовицю доведеться попоноси­тись із рукою! І чарки горілки не заробиш. От тобі й рада!

- Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й ніг не попереби­вали, мов кабанам у городі! - кажуть мужики. - Ніде правди ді­ти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіде, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнити чорною радою!

І почав чорний люд розходитись. Замовкли й музики, за­ти­хли й скоки, і веселі гопаки по полю. Незабаром стало ко­ж­ному розумно, що нічого гаразд веселитись.

Як ось почали роз'їжджатись із Ніженя й шляхта, дер­жа­в­ці що були понаїжджали під час тієї ради. Інший привіз і жі­нку, й дочку. Така-то була думка, що тепер з'їхалось з усієї Геть­ма­н­щини лицарство, так чи не пошле бог пари. Аж тут не весіллє вийшло. Як почали по дворах поратись вiйськова голота з запорожцями, то рад був iнший, що з душею з мiста вихопивсь. Iнший же вихопивсь, а другий там i голову по­ло­жив, обороняючи свою худобу i сiм'ю; а дочок шляхетських i старшинських козаки