Чорна рада - Куліш П.

що, як брат iз сестрою, а тепер бояться й очей звести одне на од­но­го. Е, шкода й питати! Єсть у них у обох якась думка, тай­на, невимовна. Радi б вони ту думку задавити, як гадюку-спо­кусницю, а тим часом проти волі голублять її в серці. Тим-то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей знести одно на одного.

Засумовала дуже Череваниха, а Черевань, дивлячись на неї, й собі, мабуть, щось пораховав; смутний сидів за вече­рею, смутний устав і з-за столу. Тілько княгиня не змінила своєї постави: як та плакуча береза, що клонить і в дощ, і в по­году зелені віти додолу, так і вона, - чи хто сміється, чи хто плаче, у неї з серця не сходить туга.

На другий день, скоро повставали да повмивались Петро з Череванем, як ось іде козак од Гвинтовки.

- Казав пан - надівайте білі сорочки та жупани-лудани, бо сьогодні буде рада; а пані прислала вам по новій стьож­ці до ковніра. Уже тут і бояре царськії, і Сомко, і наш по­л­ко­вник з старшиною.

Здивовавсь Петро і звелів зараз собі коня сідлати.

А Черевань мірковав про стьожку, що княгиня прислала: «Бла­китна; чом же не червона? Козак звик червону стрічку в ковнірі носити, а се вже, мабуть, польська мода. Дармо, на­­ді­не­мо й польську: однаково вже тепер на Вкраїні все по­ч­а­лось вестися по-лядськи».

Коні були вже посідлані. Сіли козаки і поїхали спішно. Ва­силь Невольник за своїм паном.

Гвинтовка, обернувшись, тілько сказав:

- Гляди ж, сестро, - ти в мене тепер господиня, - щоб до­во­лі бу­ло всячини на вечерю: бо я вернусь із ради не без го­стей.

Виїхали на узлісся, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбільш чернь-мужики. Мужики ж і мішане валять ку­па­ми, а козацтво йде лавою під місто. А під містом розіп'я­то ца­р­сь­кий намет і московське військо з боярами стало. З правого бо­ку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лі­во­го Сом­ко­ве військо виступає. Тілько ж за тими купами лю­ду мало що можна було й розгледіти. Хіба по корогвах можна було роз­пі­знати, де запорожці, а де городові. У за­по­рожців на білих корогвах тілько червоні хрести, а в го­ро­дових орли і всяке мальованнє з золотом. Гомін чи­нивсь по полю скрізь такий, мов підступає орда. Одне конем їде, друге піхом; той у кар­ма­зинах, а тії в личаках та в сем­ря­гах. Поперед себе звелів Гвинтовка їхати чотирьом коза­кам, а то б і не про­товпивсь до намету.

- Дорогу, дорогу пану осаулу ніженському! - кричать ко­за­ки.

- Е, се князь наш! - гукне один у личаковому кунтуші. - Три­вай лиш, недовго верховодитимеш! А другий зупинив його:

- Не дуже, - каже, - гукай супроти сього пана: я дещо чув про його од запорожців.

- Що ж ти чув?

- Чув таке, що не дуже гукай на його, от що!

Се ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи проміж людом, чує Петро таку розмову:

- Як ти думаєш? Чия візьме?

- А чия ж, як не Івана Мартиновича!

- Е, постривай лиш! Он у Сомка, кажуть, в обозі доволі га­рмат і чорного проса; є чим у вічі заглянути; а він-то не та­ківський, щоб оддав доброхіть булаву з бунчуком.

- Будуть наші й гармати, як біг поможе. Вже козакам да­вно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в кар­ма­зинах, того й за стіл не посадять.

Проїхали ще трохи.

- Чи правда бак, - питає один бурлака в другого, - що вчо­ра ховали війтенка?

А той йому:

- А як же? Похорони простяглись через увесь Ніжень, од Бі­­ля­ківки до Козирівки. Зроду ніхто таких похорон не за­знає.

Знов зупинивсь поїзд: зустрів Гвинтовка знакомого яко­гось пана. Той почав правити про Сомка й Іванця, як вони зу­стрілись у князя Гагіна.[59] Князь іще раннім ранком зазвав козацьку старшину на пораду, і там-то було послу­хати, як при­вітав Іванець Сомка!

- О, Іванець - собака! - каже, знизивши голос, Гвинтовка. - Як уїсться в кого, то вже свого докаже. Як же зложили бути раді? По-нашому?

- Авжеж!

- І Сомко згодивсь?

- Згодивсь поневолі. Тілько бач: Брюховецький, по уго­во­ру, пішо і без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, ша­тно і при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по йо­го рада станеться.

Гвинтовка тілько засміявсь.

- Нехай, - каже, - б'є на здоров'є! Роз'їхались. Гляне Петро, аж і коваль якийсь тут вештається з молотом на пле­чах.

- Ти запорозька сторона, Остапе? - питає в його вівчар з ці­п­ком.

- Щоб вони, - каже, - виздихали тобі всі до одного, тії за­по­ро­жці!

- Як! За що се?

- За що? за що!.. Гм! Сказано - не вір жінці, як чужому со­ба­ці!

- Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жiнок липнути?

- Еге! Ти ще не знаєш сих пройдисвiтiв! Се, коли хочеш зна­ти, самi паливоди!

- Йо?

- I не йо! Учора зазвали мене до коша, буцім і добрі. «Ось там се да те треба нам перековати, а в нас такого дотепно­го ко­валя й зроду не було», - та й давай мене поштувати. Я ж там п'ю та бенкетую, а вони в мене в господі лихо коять. Ве­ртаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.

- Та то тобi на похмiлля так iздалось, брате.

- Iздалось! - аж крикнув коваль. - А це ж як тобi здасться? Пи­таю в Iвася: «З ким же ви, синку, без мене вечеряли?» А во­на, сука, вже й перехоплює: «З богом, скажи, Йвасю, з бо­гом!» А дитина, звісно, мале, лукавства не знає, поглянуло на неї та й питає: «Хіба ж мамо, то бог, що в червонім жу­пані?»

Проїхали й мимо сих. Що ближче к царському намету, то все трудніш було пробиратись. Коло намету б'ють у бубни, а тут проміж народом ходять окличники да все кричать: «У ра­ду! У раду! У раду!» Хоть народ і без окличників звідусюди мов плав пливе А найбільш преться того мужи­цтва.

- Ну, вже, брате, - каже інший, - з порожніми кишенями до жі­нок не вернемось!

А другий, сміючись:

- Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани ка­р­ма­зи­нах, які тиляги під золотом та під сріблом понаді­вали! Аж хря­стить! Усе наше буде!

- Та й коло крамних комор руки погріємо! Казали за­по­ро­жці,