Чорна рада - Куліш П.

І за що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний Олекса Сенчило? (А Олекса Сенчило стоїть посеред колеса). За те, що трапилось, може, раз на віку, вскочити в гречку! Який же його біс утерпить, ходючи по­се­ред спашу? Хіба в за­по­рожця­ душа з лопуцька, не хоче то­го, чого й людська? До­бре в Січі за се карати, а тут нам че­рез жінок швидко дове­де­ть­ся перевести всіх братчиків. Як вам здається, панове мо­ло­д­ці, чи правду я кажу, чи ні?

- Святу правду, пане гетьмане! Святу правду! загули кру­гом запорожці, як із бочки.

- А вам як здається, батьки? - питається в дідів. А діди сто­ять, понуривши голови, та й не знають, що йому й одві­товати. Довгенько думали сивії оселедці, довгенько один на од­но­го зглядували, киваючи головою, далі виступив знов на­пе­ред батько Пугач да й каже:

- Бачимо, бачимо, вразький сину, - дармо, що ти гетьман, - до чого ми в тебе дожилися! Убрав єси нас у шори, як сам схо­тів! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудовати! Не­до­в­­го ж поорудуєш! Я тобі кажу, що недовго! Коли взявсь бре­хати по-собачи, то й пропадеш, як собака! Я тобі кажу, що про­па­деш, як собака!

- Годі лиш, батьку! - крикне Брюховецький. - Чого се роз­пустив морду, як халяву? Та се не Січ і тут тобі гетьман не свій брат!

- От яка нам честь за нашу працю! - кажуть діди. - Тим-то добре казано нам у Січі: «Ей, слухайте, батьки, сього леда­щиці: підвезе він вам москаля!» А ми таки не пойняли віри, ми вповали, що ось немовбито господь поможе й на Вкраї­ні за­вести запорозькі порядки!

- О, ви голови цвілії! - каже Брюховецький. - Яких же тут спо­діватись порядків, коли Запорозька Січ буде серед жо­на­того люду? Ви думаєте, що і всякому про те байдуже, так як ва­шим старим костям; а ми - так інше почуваємось... Не москаля я вам підвіз, а роблю все по правді, що жоден бра­т­чик на мене не пожалується. На Січі, посеред глухого сте­пу, тре­ба бурлакувати, а в городах, посеред миру - же­ни­ти­сь та го­сподарювати.

- А хіба ж ти, - озвавсь батько Пугач, - не казав нам, ока­ян­­ний, як підмовляв нас у городи: «Ходімо, батьки, зо мною, за­ве­демо­ свої порядки по всій Україні?» Хіба ти не казав, що Січ буде Січчю, а запорожці будуть судити й ря­дити всю Ге­ть­манщину по своїм звичаям?

- Казав, - одвітує Брюховецький, - і як казав, так і зробив. Самі бачите, що запорожці тепер перші пани на Вкраїні; по­на­ставляв я їх сотниками й полковниками, судитимуть і ря­ди­тимуть вони по запорозьких звичаях усю Вкраїну. Не­ма вже й тепер ні в міщанина, ні в мужика се моє, а се твоє, все ста­ло обще; козак усюди став господарем, як у се­бе в кишені. Чо­го ж вам іще хочеться? Щоб я за дурницю бив киями ко­зака? Ні, сього не буде: я своїм діткам не ворог.

- За дурницю! - кажуть діди. - На чім держиться Січ і сла­вне За­порожжє, те повернув ти на сміх!

- Нехай собі й держиться, коли йому так до смаку. Ми між людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не по ну­тру, той нехай іде на Січ їсти сушену рибу з сировцем.

- Ми таки й підемо, гаспедів сину! - каже батько Пугач. - Ти нас не випихай коліном. Тілько добре собі пам'ятай, що бре­х­нею світ пройдеш, та назад не вернешся. Плюйте, бра­тці, на йо­го гетьманство! Ходімо до своїх куренів! Гей, ді­ти, хто за на­ми?

Січові батьки думали, що так і висипле козацтво на їх ок­лик; аж козаки мовчки мовчать да один за одного туля­ться.

- Хто за нами? - покликне ще раз батько Пугач. - Кому лю­бо з нечестивим пройдисвітом у гріхах погибати, зо­ста­ва­йсь тут; а хто не хоче скаляти золотої слави своєї, той гай­да з на­ми за пороги!

Тілько ж і за другим разом ніхто ані з місця.

- Так ви, бачу, усі одним миром мазані! - каже тоді батько Пу­гач. - Пропадайте ж, ледащиці! Щоб вас так щастя-доля по­кинула, як ми вас покидаємо! Пху! Плюю й на той слід, що то­птав із паливодами! Плюйте й ви, батьки, - каже сво­їм товаришам, - а на прощаннє скажем сьому Іродові, чого ми йо­му бажаємо: воно ж йому й не минеться.

От і почали діди один за одним виходити з колеса. І за­раз пе­рвий, обернувшись, плюнув на свій слід да й каже:

- Щоб же тебе побив несвітський сором, як ти нашу ста­рість осоромив!

І другий плюнув да й каже:

- Щоб на тебе образи падали!

І третій:

- Щоб тебе пекло та морило! Щоб ти не знав ні вдень ні вно­­чі покою!

І четвертий:

- Щоб тебе, окаянного, земля не прийняла!

І п'ятий:

- Щоб ти на страшний суд не встав!

І, вийшовши з радного колеса, забрали свої коні з чу­рами да й рушили до Низу.

А Іванцеві того було й треба. Посміявшись доволі з свої­ми розбишаками, каже:

- Ну, тепер, братчики, нам своя воля. Одбули ми дурне му­­жи­цтво, одбули міщан, одбули й старих дундуків. Тепер пи­йте, гуляйте і веселітесь. А мене щось на сон знемогає. Пі­­ду од­почину трохи. Петро Сердюк, проведи, брате, мене до го­спо­ди.

Пішов Іванець до гетьманського двору в замок, похили­вшись­ на козака; ледві ноги волочить, що аж низове коза­цтво стиха глузовало.

- Підтоптавсь, - кажуть, - наш Іван Мартинович.

- Іще б не підтоптатись, стілько діла наробивши!

- Та, мабуть, і в головку на радощах лишне закинув.

А він, клятий, ні од праці не втомився, ні од горілки не впився. Його лукавий мізок коверзує собі нову думку: як би то­го безталанного Сомка до посліда-години до­про­ва­ди­ти! Плу­таючи по дорозі ногами і зажмуривши очі, як кіт, Брю­­хо­ве­цький скрізь зуби почав так против своєї думки заки­дати.

- Чи чував ти, братику, щоб миш одкусила коли голову чо­­ло­вікові?

Засміявсь козак:

- Се, пане ясновельможний, тілько таку гуторку проло­же­но.

- Гм! - каже Брюховецький. - Проложено! А з чогось же то її взято... Ох, ноги зовсім не несуть! Вража старість наді­ходить. Чи випив чоловік кубок меду, чи не випив, уже й го­лова й но­ги хоч поодтинай.

- Се ви, пане гетьмане, - каже Петро