Чорна рада - Куліш П.

- Їй-богу, бгате, я кричав «Сомка!» так, що трохи не лу­с­нув! Ох, у нещасливу годину, бгате, ми виїхали з Хмарища! Як то моя Леся почує про сю раду? Подождіть же! Куди ж оце ви, бгатці?

- Куди ми їдемо, - одвітує Шрам, - там тобі не бувати.

- Та, по правді сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й під Ніженем огрілись. Ось до якого часу блукаю не обідавши. А бідолаха Сомко! Що то він тепер?

- Ну, їдь же собі обідати, - каже Шрам, - нам ніколи. Про­щай!

- Прощайте й ви, бгатці! Та заїздіть, упоравшись, у Хма­ри­ще: вдаримо, може, ще раз лихом об землю.

- Ні, вже! - одвітує Шрам. - Тепер про нас хіба тільки по­чу­єш. Прощай навіки!

Да й обнялись обоє перш із Череванем, а потім і з Васи­лем Невольником. Петро щиро стиснув Череваня, прощаю­чись; а той, мов догадавсь, да й каже:

- Ой бгатику! Чи не лучче б було, якби ми не ганялись за ге­тьманами?

З тим і роз'їхались. Шрам повернув на Козелецький шлях; Че­ревань із Василем Невольником вернувсь до своя­кового ху­тора. Василь Невольник утирав рукавом сльози.

XVI

А Брюховецький тим часом бенкетовав у Ніжені. У ту-бо не­щасливу годину справді так лучилось, як мовив Галка: «Де кричать, а де співають; де кров іллють, а де горілку п'ють».[60] Коло Брюховецького сидить за столом князь Гагін із ду­м­ни­ми дяками - люде поважні, що не з гайда­ма­ка­ми б їм бе­н­ке­товати; так отже золото того наробило, що без­божний ха­­р­цизяка став їм у повазі, а щи­ра душа мусить погибати! За зо­лото не звонтпили ошу­кати свого царя, що дав їм у всьому ві­ру; не звонтпили через того Іванця на­го­то­вити­ кривавих буч своїм земля­кам із нашим без­та­ла­н­ним людом. Хто ж бо того не знає, скілько опісля розлито на Вкраїні крові через Іванцеве лу­кавство да через неситу хтивість московських воєвод?

Гуляє князь Гагін із Брюховецьким, ісповняють черво­ним вином кубки, бенкетують на людське безголо­в'я. Скрізь, і в світлицях у Колодія, і на подвір'ї, сидить поза сто­лами го­ро­дова козацька старшина з запорожцями: усе то тії, що ниш­ком поякшались із низовцямй да, ради свого панства, запро­да­ли Сомка Іванцеві.­ Невірні душі! Те­пер уже іншому й тру­нок не лізе в пельку, іншому так тя­жко, як тому Юді; да вже не­ма вороття - треба брататься з роз­би­шаками! А тії окаян­нії сидять за столами в чужих кар­мазинах, що де на яких і не сходяться, п'ють горілку, як воду, хваляться та­кими добри­ми вчинками, що аж мороз іде поза спиною; крик, галас зчи­ни­ли несказанний. Дивує­ться князь, по­глядаючи на таку ко­м­панію, і питається в гетьмана:

- Чи в вас у Сiчi знай так бушують на бенкетах? А один бур­ла­ка перебив гетьмана да й каже:­

В нас, князю, у Сiчi то i норов, хто «отче наш» знає,

Як уранцi вставши, вмиється, то чарки шукає.

Чи чарки то, чи кiвш буде, не глядить перемiни, -

Гладко п'ють, як з лука б'ють, до ночної тiнi.

Як же почали розхапувати по кишенях міщанське добро, то князь і собі звонтпив, щой його ще гірш, ніж на раді, не по­трутили; да, скінчивши обід, зараз і попрощавсь із но­вим гетьманом. Брюховецький провів його аж за ворота.

Провів князя за ворота, аж тут йому назустріч двоє дідів сі­чових - ведуть за шияку якогось сіромаху-братчика. Так як от часом двоє вовків попадуть під селом необачну сви­ню да, взя­вши з обох боків за уші, ведуть у пущу на роз­пра­ву, так тії діди вели бідаху-запорожця через базар, пози­ра­ю­чи грі­з­но з-під сивої щетини.

- Де се ви, батьки, блукали, що й не обідали вкупі? - пи­тає Іва­нець.

- Та от бач! - кажуть. - За цим ледащом і обід утеряли.

- Що ж він таке?

- Еге, що! Тут наробив такого сорому товариству, що й ка­за­ти­ язик не ворочається. Унадивсь дияволів син до ко­ва­­ли­хи. У Гвинтовки коло хутора коваль живе, дак він ту­ди і вна­дивсь.

- Так оце ви його й піймали на гарячому вчинку?

- Зцапали, - кажуть, - пане гетьмане, як кота над салом. Уже нам давно до ушей донесено, що притьмом Олекса Се­н­чило скаче в гречку: «Е, постривай же, - кажемо, - га­спе­д­ський си­ну! Ми ж присочимо тебе!» - та вже ото й чи­гали його, не спу­скали з очей. Що ж? Тут добрі люде на раді гетьмана оби­ра­ють, а він, ледачий, до ковалихи. А ми з бра­тчиком на­зир­цем. «Одчини!» - Не одчиняє. «Одчини!» - Не одчиняє. Ми две­рі вивалили, аж він, поганець, там, як той кнур у берлозі!

- Що ж ви оце думаєте з ним чинити?

- А що ж більш, як не киями? Та вже сього не так, як Ки­ри­ла Тура! Сьому вже треба так боки нагріти, щоб не ді­ждав більш рясту топтати!

Кругом запорожці, як тії гусаки, повитягували шиї; слу­хають, що гетьман скаже. А гетьман повів кругом якось лу­каво очима.

- Ударити, - каже, - в раду.

От і почали окличники гукати по базару; а серед базару став коло стовпа довбиш да й почав бити в бубни. А бра­т­чи­ки так, як хорти на поклик вівчаря, той звідти, той звідси, по­спішали на раду. Тяглось туди й городове коза­цтво. Як же назбиралась їх купа чимала і зробили судне ко­лесо, і всі діди стали в первій лаві, похиливши тяжкії од думок голови, тоді й гетьман з вельможною старшиною вий­шов з бенкетного дво­ру. От і став на свойому геть­ман­сь­кому місці, під бун­чу­ком і корогвою, і вщухнули всі, слу­хаючи, що казатимуть ста­рійші. Як ось, тілько що ко­шовий дід, батько Пугач, ви­сту­пивши наперед, хотів кла­нятись на всі боки до радного слова, аж Іван Мартинович звелів ударити у срібні Сомкові бубни і прийняв сам таке слово:

- Панове полковники, осаули, сотники і вся старшина, і ви, братчики запорозькії, і ви, козаки городовії, а найбільш ви, мої низові дітки! До вас тепер оберну я слово, а вся рада не­хай послухає й розсудить. Як заохочував я вас із собою на Вкраїну, на волю й на розкоші, так чи вже ж я зло вам ми­с­лив? Чи вже я вас думав киями замість паляниць годувати? Ох, боже мій милий! Серця свого вколупав би я та дав своїм діткам; а тут ось сивії голови січовії знай киї та киї вимага­ють.