Долина жаху - Артур Конан Дойль

пекельної ложі й почав з’являтися на її нарадах. Ви, мабуть, думали, що я такий самий, як ви. А насправді? Тієї ночі, коли я вступив до спілки, ви побили старого Стенджера. Я не зміг його попередити, але зупинив вашу руку, Болдвіне, коли ви трохи не вбили його. Я не зумів порятувати Данна та Менсіса, бо нічого про них не знав, але тепер побачу, як вішатимуть їхніх убивць. Я попередив Честера Вілкокса; коли вибухнув його будинок, він сам з родиною був уже в безпеці. Багатьох злочинів я не зміг зупинити, але пригадайте, як часто ваші жертви повертались додому не тією дорогою, чи їх не було вдома, коли ви їх відвідували, чи вони сиділи в кімнаті, коли ви чекали їх надворі. Це все моя робота.

- Клятий зраднику! - просичав крізь зуби Мак-Ґінті.

- Називайте мене, як собі хочете, Джоне Мак-Ґінті. Ви й ваші спільнику - вороги Бога й людей у цих краях. Я - єдиний, хто став між вами й бідолахами, яких ви тримали в лабетах. Був лише один спосіб покінчити з цим, і я ним скористався. Ви називаєте мене зрадником, але я певен, що тисячі тутешніх мешканців назвуть мене визволителем, що врятував їхні душі. Три місяці я жив тут. І прожив би ще три місяці,- скільки завгодно, щоб вивідати всі ваші таємниці. Я прожив би тут іще довше, якби знав, що ви не довідаєтесь про мою таємницю. Але лист, який надійшов з міста, спонукав мене діяти швидко.

Мені більше нема чого сказати, крім того, що я зустріну свою смертну годину спокійно, згадавши, як попрацював у цій долині. Все, Марвіне, я не затримуватиму вас. Беріть їх і ведіть, куди треба.

Розповідь моя добігає кінця. Того вечора Скенлен одержав запечатаний лист із дорученням віднести його Етті Шефтер; він виконав це доручення, лукаво підморгнувши і всміхнувшись їй. А наступного ранку чарівна жінка та чоловік із напізатуленим обличчям сіли в спеціальний потяг, замовлений у тутешньої залізничної компанії, й назавжди покинули цю небезпечну місцину. То була остання хвилина, коли Етті та її коханий ступали Долиною жаху. Десятьма днями пізніше вони обвінчалися в Чикаго, і старий Джейкоб Шефтер був на їхньому весіллі свідком.

Чистіїв судили в столиці штату - далеко від того місця, де їхні спільники могли б залякати охоронців закону. Даремно вони боронилися. Даремно витрачалися кошти ложі - кошти, вичавлені шантажем з усієї долини. Проти ясних, чітких, вичерпних свідчень людини, що знала кожну подробицю життя спілки та її злочинів, не змогли нічого вдіяти найспритніші виверти адвокатів. Уперше за багато років Чистіїв було подолано. Хмари страху над долиною розвіялися назавжди.

Мак-Ґінті перед шибеницею плакав і просив помилування. Вісім головних його спільників розділили долю майстра. Близько п’ятдесяти злочинців було ув’язнено. Берді Едвардс завершив свою роботу.

Проте, як він і передбачав, його гра ще не скінчилася. Не забарився наступний хід, потім ще й ще один. Тед Болдвін, брати Віллебі та ще декілька інших найлютіших членів банди врятувались від шибениці. Їх запроторили за ґрати на десять років, але врешті-решт настав день, коли вони вийшли на волю. Вони заприсяглися помститись за товаришів.

Після двох невдалих замахів Едвардс утік із Чикаго; він знав, що третій замах буде успішнішим. З Чикаго, змінивши прізвище, він перебрався до Каліфорнії; там він мешкав доти, доки померла Етті Едвардс. Потім, знову ледве врятувавшись від убивць, він під прибраним ім’ям Дуглас почав працювати в далекому каньйоні, де разом з партнером, англійцем на прізвище Баркер, надбав великі гроші. Насамкінець, довідавшись, що на слід його знову натрапили вбивці, він утік до Англії. Відтоді Джон Дуглас, одружившися вдруге, мешкав у Сасексі як сільський сквайр, і це його життя скінчилося дивовижною пригодою, про яку ми вже чули раніше.

 

Післямова

 

 

Завершилося поліційне слідство, й справу Джона Дугласа передали до вищого суду. Присяжні на сесії виправдали його як людину, що діяла з метою самозахисту.

«Будь-якою ціною заберіть його з Англії,- написав Холмс до Дугласової дружини.- Тут діють сили, небезпечніші за ті, від яких він тікав. В цій країні для вашого чоловіка немає затишного місця».

Минуло два місяці, й ми почали вже забувати про цей випадок. Але одного ранку в нашій поштовій скриньці з’явилася таємнича записка. «О Боже, містере Холмсе! О Боже!» - йшлося в цьому дивному посланні. Ані адреси, ані підпису не було. Дивний лист потішив мене, проте Холмс поставився до нього набагато серйозніше.

- Диявольські витівки, Ватсоне! - зауважив він і довго сидів, насупивши брови.

Пізно ввечері місіс Хадсон, наша господиня, сказала, що містера Холмса хоче бачити у важливій справі якийсь джентльмен. Відразу за нею увійшов Сесіл Баркер - наш приятель із Берлстонського замку. Обличчя його було змарніле й бліде.

- Я дістав неприємні новини. Страшні новини, містере Холмсе,- мовив він.

- Я боявся цього,- відповів Холмс.

- Ви ще не одержали телеграму?

- Ні, тільки лист від невідомого дописувача.

- Бідолашний Дуглас! Мені сказали, що його прізвище Едвардс, але для мене він завжди буде Джоном Дугласом із Каньйону Беніто. Адже ви чули, що три тижні тому вони з дружиною вирушили до Південної Африки на пароплаві «Пальміра»?

- Так.

- Учора вночі пароплав прибув до Кейптауна. А вранці я дістав від місіс Дуглас оцю телеграму:

 

«Джон випав під час шторму за борт і загинув біля острова Святої Єлени. Ніхто не бачив, як це сталося.

 

Айві Дуглас».

 

- Ось як це сталося! - замислено пробурмотів Холмс.- Звичайно ж, ця вистава була добре зрежисована.

- То ви гадаєте, що це не випадок?

- У жодному разі.

- Його вбили?

- Саме так!

- Я теж так думаю. Ці пекельні Чистії, це кляте, мстиве кодло злочинців...

- Ні, ні, любий мій сер,- зауважив Холмс.- Тут видно руку майстра. Це не обрізана рушниця чи сліпа куля. Художника впізнають за мазками його пензля. Це робота Моріарті. Джерела злочину ведуть до Лондона, а не до Америки.

- Але заради чого?

- Він не з тих, хто визнає свої поразки. Він звик, що кожна його справа мусить скінчитись успіхом. Великий