З-під Полтави до Бендер - Лепкий Богдан

Я продовжую діло, моїми предками почате, так само, як гетьман Мазепа продовжує задуми одного зі своїх попередників, а саме гетьмана Богдана Хмельницького. Він чесно додержав мені віри, не відступив мене перед полтавським боєм, хоч знаю, що цар дав би йому за це чимало. А тепер я мав би ломити своє слово і зрадити козаків, як Юда? Ніколи і нізащо. Хоч би цар не жадав від мене ні Інгрії, ні Карелії, ні Естляндії і Ліфляндії, нічого, лиш видачі Мазепи, я того не зроблю. Гетьман Мазепа мій союзник і товариш недолі."

Король довго не міг успокоїтися.

Аж написав рішучий протест, і післав його на руки ексцеленції Піпера.

В тім протесті особливо різко відкликав жадання царя, щоб видати йому гетьмана Мазепу. Таке жадання робить неможливими мирові переговори.

46.

Король був так схвильований царським проектом миру, що, не надумуючися багато, пішов до гетьмана.

Гетьман від кількох днів не вставав з постелі. Добрячою усмішкою привітав достойного гостя і попросив сідати. Але король не сів. Нервово ходив по спальні, все ще налягаючи на ліву ногу.

Вітер лопотів хоругвою, надувалися шовкові стіни намету, як корабельні вітрила, начебто намет зривався плисти, або летіти. А разом з ним також і король, і він буцім розганявся до якогось несамовитого лету.

Скучно тут йому, тісно, невиносно. Не вміє сидіти без діла. Нервується, забуває, де він і що йому личить, а що ні. Коли б не те, то прийшовши до гетьмана в гостину, не бігав би по його спальні, як у себе, в своїй. Але гетьман виправдує короля. Може, ніхто, крім Гультмана, не розуміє так добре тієї дивної душі, як гетьман і, може, ніхто так з ним не спочуває, як він. А тим часом Апостол казав цареві, що гетьман готовий видати короля москалям. Глупота одна! Гетьман того ніколи не зробив би. Та й зробити нелегко. Живцем короля не візьмеш. Він б'ється, як лев, а його люди також дали б себе на шматки порубати за нього. Це тільки Данило Апостол міг вигадати таку карлючку, на подобу тієї, яку закручує на своїм вусі.

"Якому незвичайному припадкові маю завдячувати нинішню візиту вашої королівської милости?" — питає гетьман.

Король стає. Він подібний у цей момент до сновиди, якого збудили в його крізьсонній мандрівці.

"Ах, пардон! Простіть, пане гетьмане, що так безцеремонно поводжуся у вас. Якому припадкові? — питаєте. Це дійсно незвичайний припадок. Уявіть собі, що цар передкладає мені мир."

"Мир? — здивувався гетьман. — Це дійсно вість, якої я ніяк не сподівався."

"Так, мир. Але на яких умовах? Коли б ви знали, на яких умовах хоче цар миритися зі мною. Ні, це тільки москаль може вигадати подібну диковину. Віддай їм Інгрію, Карелію, Естляндію й Ліфляндію, — ну, як вам це подобається, пане гетьмане? А до того ще й Августові руку подай, як рівний рівному, такому п'яниці, прелюбодійникові, кривоприсяжникові. А вже третя точка, ні, третя точка, це щось таке, чого я цареві ніяк не прощу. За кого він мене має і як сміє мене так зневажати той монгол, голендерською фарбою помальований?"

"Можу знати, який цей третій пункт?" — спитав гетьман.

"Не тільки можете, а й мусите це знати. Тому-то я до вас і прийшов. І не тільки ви. Вашим людям також подам це до відома, щоб між нами був чистий стіл. Позвольте покликати ваших близьких?"

"Якщо ви собі бажаєте..." — і гетьман подзвонив.

Увійшов дижурний старшина. "Попроси сюди їх милостей панів Войнаровського, Орлика і генеральних старшин."

Негайно надійшли.

Король звітався з ними, як звичайно, буцім несміливо і засоромлено:

"За дозволом пана гетьмана мав я сміливість потривожити панів, щоб подати до їх відома, для всіх нас рівно цікаву вість, а саме, що цар Петро через мого генерала Маєрфельда і через мого секретаря Цедергельма переслав мені пропозицію миру."

Зібрані здивувалися. Дехто, може, і втішився, бо невже є краще й любіше для уха слово, як мир? Мир, це значить вернутися до рідного краю, до своїх домівок і маєтків; мир це значить зажити по давньому в достатках і вигодах.

Але король безпощадно розвіяв ці сподівання.

"На жаль, умови, які цар був ласкав предложити мені, є того роду, що я їх ніяк прийняти не можу. Зокрема, третій пункт, а саме, щоб я видав цареві його милість гетьмана Івана Степановича Мазепу. Подаю до відома панів, що я у відповідь цареві післав мій рішучий протест на руки мого канцлера, ексцеленції графа Піпера, який, як вам відомо, перебуває в московській неволі. А панам заявляю, що я, заключивши договір з Україною, її гетьмана ніколи і ніяк не зраджу. Бо своє королівське слово ціню вище за замирення з царем, на замиренню з яким мені мало залежить. Мого союзника, його світлість пана гетьмана Мазепу, я не тільки за ніяку ціну не видам, але всіми своїми силами його достойну особу заступати й обороняти буду, до чого я обов'язаний рівно з рації нашого союзу, як також, ради того високого поважання, з яким до пана гетьмана відношуся. Пана канцлера Пилипа Орлика прошу ці мої рішучі й невідкличні слова перекласти на українську мову."

Орлик вчинив королівську волю, передаючи його слова так вірно й докладно, буцім їх не в своїй пам'яті, а на папері записав.

Король побажав хорому гетьманові скорого видужання, стиснув його худорляву долоню і вийшов, кланяючись козацьким старшинам кожному зокрема.

Войнаровський відпровадив його поза лінію української сторожі, яка віддавала йому честь. Запорожці вітали його, підкидаючи вгору шапки і вигукуючи по своєму.

"Не треба, не треба!" — кивнув рукою король і буцім утікав від тих почестей.

Допав коня, скочив у сідло і помчав, як буря.

Сумним вінком обступили старшини свого недужого рейментаря. Орлик напереді.

Хвилину тривала та немила мовчанка, яка буває, звичайно, тоді, коли люди почують щось таке несподіване й дивне, що навіть не знають, що їм на те казати.

В жаданню царя, щоб король видав гетьмана Мазепу, скривалася обида для них усіх, і — для цілого українського народу.

Пригадувалися ті найприкріші й найтемніші моменти, коли козаки видавали своїх вождів, кажучи: "Хай іде його голова за наші!"

Була це, звичайно, остання дошка рятунку, якої вони чіпалися, а яка нікого не рятувала. Замість потопати в воді, вони грузли в болото.

Тепер гетьмана мав видати король, буцім він його зверхник, буцім він має якесь право розпоряджатися його особою. Цар хоче переговорювати з королем, москаль із шведом, а Україна це тільки предмет торгу між ними.

І не було між козаками ні одного, щоб не розумів цієї зневаги, хоч не всі однаково могли собі це з'ясувати.

Тому-то Орлик попросив слова і промовив: "Ясновельможний пане гетьмане! Те, що ми перед хвилиною почули від його величності короля Карла, схвилювало нас до глибини душі. Царське жадання крайно обидливе для всіх нас, вірних твоїй достойній особі. Ми дуже дякуємо королеві, що з обуренням відкинув ці зневажливі вимоги і обіцяємо докласти всіх зусиль, щоб не тільки оборонити тебе, але й відплатити цареві за тую обиду, яку він тобі, нам і цілій Україні завдав. Віримо кріпко, що Бог суддя справедливий і дозволить нам, і то може в недалекій майбутності, вирівняти наші порахунки з Москвою."

"Що дай Боже, амінь!" — докінчив гетьман і очима полетів кудись далеко на схід.

Гордієнко голову своєї шаблі кріпко стискав. Хвилювався. "Гадає цар, що збурив Січ і вже її не буде. Сядемо новим кошем і перенесемо до нього наших старих богів, бажання волі й правди. Тяжко цар знущається над нашим січовим товариством, але тими знущаннями він засипує прірву, яка була між нами й вами, між городовим і низовим козацтвом. Ми тепер одно, — і це той здобуток великий, який ми дорогою ціною купили. Того здобутку видерти собі ми вже ніяк не дамо. Можеш, пане гетьмане, спокійно лежати, моє товариство береже тебе і твій великий задум."

Гетьман простягнув до кошового дрижачу долоню: "Спасибі тобі, брате! Дай Боже, щоб ти в добру годину вимовив це слово. Бо нічого нам так не треба, як єдиномислія, панове, ніщо нас так не руйнувало і не ослаблювало, як наша незгідливість і розтіч. Вона тільки ворогам нашим на користь виходила, а нам на превелику втрату. Будьмо ж хоч заднім розумом мудрі, як не вміли бути переднім. Ви знаєте, до чого я це говорю і кого маю на гадці, імен і вчинків вичислювати не хочу, бо остогидло. Не хочу вас жовчю й полином поїти. Краще вип'ємо за здоров'я згоди і того добра, яке вона принесе з собою. Кажи нам, Андрію, доброго вина подати."

Чура приніс чималий циновий збанок і срібні чарки.

"За твоє здоров'я, пане гетьмане!" — промовив кошовий Гордієнко, відгорнув вус, що й собі пити хотів, підніс чарку до уст і пив, пив, поки дна не побачив. А тоді останки капель на землю струснув і чарку догори дном на тацю поклав.

За ним і інші те саме зробили.

Войнаровський хотів удруге наливати. Але кошовий заперечив рукою. "Ні, після цього тосту більше пити не годиться. І не треба. Нам тепер тверезими слід бути."

48.

Здавалося, що немила вість, з якою король до гетьмана прийшов, не вразила його глибоко. Гетьман надто кріпко тримав себе в руках, щоб показати наверх, що діялося в

145

його душі .

Щолиш як розійшлися старшини, як він Войнаровського відпустив і Обидовській також побажав спокійної ночі, а сам тільки з чурою і вічно заспаним хірургом остався, щолиш тоді думки з усіх сторін накинулися на його. Коли б не та недуга, так схопився б з ліжка, і пішов би в табір. Там балакав би з козаками і з запоріжцями; згадував і жартував, поки не розважив би себе й не позбувся тих своїх чорних гадок. А так треба з ними битися, як не хочеш миритися.

І бився гетьман зі своїми думками не одну ніч і не одну самітну годину. Бачив минувшість недалеку, осяяну блиском почести й багатства, над якою мерехтіла семибарвна веселка великих сподівань, і бачив теперішність сумну і бідну, бездомну, безпритульну. Володар без землі і без народу, скиталець, зданий на ласку чужих людей, шведів і турків.

Шведам вірив, бо ними верховодив король Карло, чоловік чести і твердого слова. Але турки?

Гетьман знав їх вдачу і не чужі були для нього тайни політики Високої Порти.

Він добре пам'ятав, що вона робила з Україною за часів Богдана Хмельницького. Так усіх башів, ханів і сераскірів все-таки за гроші можеш купити, бо вони одну честь мають для себе, а другу для гяврів.