Статті, нариси - Павло Грабовський

так мовби пришелепуватий канцеліст лагодив яку найнуднішу копію. Заходи Чмирьова досить прості та звичайні. Він переписував український текст московською вимовою, поки се легенько було робити, а якщо починав спотикатись, так зараз знаходив собі раду - не морочивсь довго: або лишав українські вирази зовсім без перекладу, або викидав цілі уступи та сторони, або на місце первотвору підставляв смілою рукою власні вигадки: робив - скажемо іншими словами - те саме, що робили й попередні московські перекладачі творів Шевченкових, та тільки робив ще гірше, ще недотепніше. Більша половина перекладів не має навіть форми віршованої - ні рими, ні міри, хоч і видрукована рядками, як звичайно друкуються вірші; в значній часті се - рубана, найпоганша проза, покручена та понівечена до неможливості. По-людськи виглядають тільки ті місця, які перекладачеві доводилось лишати без ніякої переробки або підправляти українську мову, пишучи, наприклад, «любил» замість «любив» - тощо. Супроти законів та форм мовних Чмирьов виступає у своїх перекладах людиною досить ліберальною, жодними установами себе не в’яже, а викручується якнайлегше.

Нащо краще, як у Шевченка:

 

Було б легше в домовині

Одинокій спати.

Тоді, може б, над тобою

Заплакала мати.

 

(З «Черн. Мар'яни»).

 

Чмирьов умудрився розтягти на цілих вісім стрічок з додатком разючої нісенітниці, якої ні одна людина в звичайній розмові не скаже.

 

Легче б было мне в могиле

Лежать одинокой,

Легче б было мне, девице,

Почивать в глубокой!

 

Хто ж, хоч трохи почуткий на вухо та розуміючий мову, відважиться сплести таку дику, незграбну фразу? Як її зрозуміти? Що значить «одинокой»? Мені - «одинокой» чи в могилі - «одинокой»? Святий його знає! Школярів навіть не хвалять за такі помилки, а що сказати про чоловіка, котрий узявся за перекладування Шевченка? Але подивимось дальше. «Почивать в глубокой»... Що за гаспид! В чому се - «в глубокой»? Щоб зрозуміти, треба вернутись назад та пошукати сущника; але хто ж таки так говорить та ще віршами, де все має бути зрозуміле, коротке та красне? Таких місць ми могли б набрати безліч, але книжка не варта того, щоб над нею так довго нудитись, то ми й не будемо розбирати так докладно. Такі вирази, як: «хамский сыну...», «...не по их сталось...»; «На тот свет хотели...»; «Скоротал я век ваш, дети...» - такі або ще гірші без ліку розкидані по перекладах. Не наводимо більше хоча б тому, що одна-однісінька фраза «скоротал я век ваш, дети...» являється таким красномовним свідченням про те, як Чмирьов знає московську мову, що не треба ніяких інших взірців. «Скоротать» значить «прожити», а не «вкоротити»,- непростиме незнаття та безсмисниця.

З «Гайдамаків» Чмирьов переклав, з деякими пропусками, отсі речі: 1) Інтродукція; 2) Галайда; 3) Титар; 4) Свято в Чигирині; 5) Треті півні; 6) Червоний бенкет; 7) Гупалівщина; 8) Бенкет у Лисянці; 9) Лебедин; 10) Гонта в Умані; 11) Епілог. Переклад сей - повторяємо - найпоганший з усіх московських перекладів найкращої Тарасової поеми. Щоб показати, як виглядає Шевченків текст в поетичному майстрюванні д. Чмирьова, візьмемо початок «Галайди»:

 

Ярема, херст ду, хамский сыну,

Пойди кобылу приведи,

Подай пантофли господину

Да принеси скорей воды.

Внесешь дрова и печь затопишь,

Засыпешь корму лошадям,

Коров на пастбище угонишь...

 

Українське «сину», як бачимо, так і осталося без зміни; «господиня» якимсь чудом перекинулася в «господина», гуси та індики попереверталися в коней, все пішло шкереберть з чародійної вдачі Чмирьова; такої плутанини у його чимало - господь з нею! «Давайте приску!» Чмирьов перекладає: «Давайте песку!», не розуміючи як слід української мови; прикладів - скільки хоч, та досить буде й того, що ми вже сказали. Лишімо д. Чмирьова з його перекладами в супокої! Але нас цікавить загальне питання: для кого і для чого друкуються такі переклади? Літературної ваги вони ніякісінької не мають, бо се навіть не література, а звичайнісінька писемна праця, та ще й недотепна. Вони не то що обтинають красу та велич первотворів, а нехтують всякі вимоги здорової думки та природності, живе людське слово засипують половою безглуздих вигадок та нісенітниць. Українець шпурне від себе таку книжку, обурившись за неславу та ганьбу, заподіяні Тарасові; москаля теж не навернеш до неї, бо з перших листків він побачить, з якими перлами спіткався, а вдруге не візьметься. Читачеві, що не розуміє української мови, а бажав би прочитати Шевченка, вони так само не пособлять, а хіба одіб’ють охоту до читання нашої поезії. Вже коли перекладчик та видавець мали на меті таку думку, так видрукували б краще Шевченка по-українському, а наприкінці додали невеличкий словничок українсько-московський, то всякий москаль міг би сміливо взятись за книжку, зрозумів би далеко більше, ніж у Чмирьова, а до того мав би правдиве поняття про першого поета України. Годі! Гарного, кажуть, потроху. А писання д. Чмирьова такі гарні, що як раз покоштуєш, то вже більше не заманеться. Цур з ними!

 

Якутськ, 1897

 

К ПУШКИНСКОМУ ВЕЧЕРУ В НАРОДНОЙ АУДИТОРИИ

 

 

В настоящем году вся Россия праздновала столетний юбилей со дня рождения Пушкина. Сегодня Пушкинский вечер устраивается и у нас, в Тобольске. Чем же был велик Пушкин? За что мы чтим его память? Ответим кратко: Пушкин был величайшим нашим поэтом, гениальнейшим творцом в области родного слова,- творцом, составившим славу и гордость России. Только Пушкин создал литературу истинно русскую, литературу в полном смысле слова. Ложноклассицизм старых писателей породил лишь жалкое подражание сомнительным иностранным образцам. Романтизм, возникший в Европе на почве живых общественно-политических отношений, явившийся реакциею чувства против рационализма XVIII ст., протестом личности против нивелирующих социальных теорий, в России отразился крайне односторонне, уродливо и не имел ничего общего с действительностью. Были у нас писатели, были литературные произведения, но литературы, как живой общественной силы, не было. Державинская муза, отмеченная печатью несомненного поэтического таланта, витала далеко от земли с ее будничной прозой и мелочами. Жуковский, писавший таким легким, таким красивым стихом, всецело ушел в дебри немецкого романтизма, в мир фантастических грез и призраков. Батюшков прекрасно владел формой, но от его произведений так же веяло мертвечиной и безжизненностью, как ото всей вообще литературы того времени. Но вот является Пушкин с могучей силой своих песнопений,-