Статті, нариси - Павло Грабовський
До всього додамо, що д. Білоусов не держався жодної стихотворної міри, а віршував абияк; московські поети вживали іноді, наприклад Кольцов, міри та складу людових пісень, надаючи тим своїй штучній поезії особливої краси й оригінальності; але то зовсім інша річ. Д. Білоусов просто нехтує всякі вимоги прозодії, не даючи, проте, жодної форми оригінальної.
Наш осуд може здатись дуже гострим, але іншого переклади д. Білоусова не заслугують. Коли він подасть нам що-небудь путяще, то ми перші розхвалимо і подякуємо.
1886-го року в Петербурзі вийшло ілюстроване видання «Гайдамаків»; до українського тексту додано московський переклад Гербеля, що ми вже розбирали. Початок поеми, проте, не Гербеля, а спеціально для сього видання зроблений іншим якимсь перекладачем («Все йде, все минає...» до інтродукції). Підписано И. П. К-ев. Що ж сказати про сей новий переклад? Не можна його назвати сміттям, як компонування д. Білоусова, немає в тому таких б’ючих хиб та незграбності; видко, що пише людина, більше вправна з боку літературного. Але що з того? Переклад все-таки нічогісінько не стоїть, не задовольняє найлегших критичних вимогів. Ні доброї техніки, ні сили виразу, ні загального враження, що хоч трохи б нагадувало первотвір. Хоча б тобі сякий-такий натяк на ту глибину великого ліризму, котрим визначається п’єса у Шевченка,- один з найкращих, з найнедосягливіших його творів. Переклад млявий, нудний, формалістичний,- аби та слава, що переклад. Часом перекладач не розуміє первотвору або не звертає на його потрібної уваги, коли, наприклад, замість
А я поміркую, ватажка де взять...-
каже:
Я же буду думать, где отца вам взять...
Чимало скорочень, непевностей, вигадок; мова теж хибує значно, та се вже загальна вада перекладарська. Де краса, де розкішний цвіт пахучої поезії Шевченкової? Красу ту понівечено, цвіт оббито. Гай, гай! Що ви робите, добродії?
В журналі «Русское богатство» за 1892-й рік поміщено переклад заспіву «Думи мої, думи мої», зроблений поетом Ольхіним. Переклад сей також дуже слабий, а визначається тими самими хибами, що й інші московські переклади з Шевченка: первотвору не нагадує й трохи, лишає цілі місця без зміни, вживає невжитих або мало знаних виразів і т. д. Ось вам деякі зразки.
Ах, сердце
Больше и не хочет...
За одну слезинку карих
Пан я над панами...
В оригінальному творі москаль ніколи б так не висловився.
Сердце...
Пело темны ночи...
Се знов-таки більше б личило Державіну, ніж сучасному поетові. Наша думка така: не пиши в віршах нічого того, чого б ти не зважився повторити прозою. Але хто ж з прозаїків московських напише такі речі, як «Мати Украина», «А куда вас дети?» (себто подіти, по-московськи «девать») і тому подібне, що знаходимо у Ольхіна? Ніхто прозою того не скаже, значить, не слід би говорити і в віршах.
Кінець кінцем мусимо згадати про розкішний переклад Шевченкової «Чуми», вистачений Л. Трефолевим, а поміщений в його віршованій збірці. Се справді дуже гарний переклад, що не робить, як інші, зневаги імені нашого генія, а сміливо може бути зачислений до взірцевих. Значить: можливі добрі переклади творів Шевченкових на мову московську? Можливі, наскільки силу та красу вкраїнської вдачі можна виспівати в неприродних звуках чужомовного складу. На жаль, тільки такі дотепні перекладачі, як Трефолев і Бальмонт, зовсім чомусь не звертають уваги на поезію українську. Чи немає в тім вини і з боку самих українців?
Квітень, 1897
III
Пощастило мені роздобути ще одну книжку московських перекладів із Шевченка,- щастя, правда, неабияке, але так, бач, говориться. Се - переклади Н. Чмирьова, видані 1874 року у Москві, під заголовком «Кобзарь Т. Г. Шевченка». Містить у собі сей дивовижний «Кобзарь» шість великих поем, саме: 1) «Черниця Мар’яна»; 2) «Неофіти»; 3) «Гайдамаки»; 4) «Невольник»; 5) «Москалева криниця»; 6) «Княжна» і дев’ять коротеньких п’єсок: 1) «Доля»; 2) «Муза»; 3) «І широкую долину...»; 4) «Понад полем іде...»; 5) «Росли укупочці...»; 6) «Барвінок цвів і зеленів»; 7) «Огні горять...»; 8) «Чого мені тяжко, чого мені нудно...»; 9) «Заповіт». 39 Переклади Чмирьова належать до того сміття літературного, про яке не слід би й згадувати, коли б над ним, на превеликий жаль, не стояло славнозвісне ім’я Тараса та коли б не наш замір переглянути всі московські переклади його творів. Доводиться зупинитись і над сміттям, а як праця се не дуже приємна, то ми й не будемо багацько балакати. Чмирьов писав дещо по-московськи, але справжнім письменником не був, і тепер його ім’я відоме хіба присяглим бібліофілам, як тисячі других імен. З якої ради Чмирьов узявся перекладати Шевченка, після того як Гербель двічі видав «Кобзаря» в московській мові (60 і 69 р.) - цілком не розуміємо. Ми казали вже, чого стоють видання Гербеля; се було, якщо пам’ятають читачі, нівечіння Шевченка, недотепне блягузкання - більш нічого. Але як нам назвати переклади Чмирьова, що не здужають встояти навіть супроти збірника Гербелевого? На жарт хіба стали б ми шукати поезії в сій словесній нісенітниці, яку відважився пустити з своєї ласки між люди Чмирьов, а книгар Мамонтів - видрукувати! Поезія - скажемо - се «дар божий» (так по крайній мірі нас учили в школі), то як же ми будемо від усякої людини вимагати того надзвичайного дару? Нехай буде й так. Але ми маємо повне право вимагати від усякого, хто пише книжки, щоб він писав грамотно, говорив природною людською мовою та не губив у своїх писаннях глузду - не плів казна-чого. Переклади Чмирьова не відповідають навіть таким первісним вимогам, і з якою б легесенькою міркою не підходив до них, все не скажеш нічого доброго та путящого. Найгірше те, що Чмирьов не знає ні української, ні московської мови, бо на кожному ступні вживає такі вирази і звороти, котрим бракує не то смислу граматичного, а навіть і логічного. Дальше ми покажемо взірці такого браку. Творчості Чмирьов не виявляє у своїх перекладах ніякої, хоч і припліта з свого великого розуму чимало нісенітниць, ні душі, ні серця в працю не вкладає, а
