Останні орли - Старицький Михайло

Просто напроти брами, в протилежному од церкви кутку, була єврейська школа. Від цього майдану зміїлися тісні й криві вулиці до самої фортеці, перепліталися й сходилися знову коло другого ще меншого майдану, де стояв костьол. Поміж цими двома майданами, на самій вершині узвишшя, грізно височів губернаторський замок, огороджений також подвійним частоколом з чотирма наріжними баштами; вони були одноповерхові, але своїми зубчастими вінцями здіймалися над шпилями костьолів і дивились далеко в степ. Губернаторський замок, з високою гонтовою покрівлею, являв собою одноповерхову довгу будівлю із загнутими у вигляді літери "Г" кінцями, його оточували праворуч і ліворуч флігелі й прибудови, серед яких вирізнялася похмурим виглядом і гратчастими вікнами кордегардія. Невеликий дворик був вимощений плитами вапняку. За губернаторським палацом тягся у видолинок густий, добре виплеканий сад з невеликою штучною сажавкою на дні балки; та сажавка живилася дощовою й привозною водою із ставу, віддаленого од міста на дві версти. Саме місто, що складалося переважно з єврейського населення, не мало садків і красувалося тільки гостроверхими черепичними й гонтовими покрівлями; але передмістя його, Турків, що тулилося коло підніжжя гори, поблизу ставу, за частоколом, тонуло в зелені садків, що позливалися в мальовничі зарості. Цього літнього дня в губернаторському замку була особлива метушня: з-під усіх навісів, стаєнь, повіток та інших господарчих будівель виглядали кузови й дишла колимаг, каруц і бричок, які, певно, не вмістились у повітках. Із стаєнь чути було голосне іржання. Коло довгих ясел і возів, нарихтованих сіном і вівсом, стояли рядами на прив'язі чудові коні.

Гуртки стайничих і челяді, мабуть, приїжджої, ліниво грілися на сонці, перекидаючись грубими жартами, теревенячи, проте інколи в їхній розмові можна було вловити натяк на те, що пани їхні чимось стривожені й що в замку щось має відбутися.

Шум, гамір, іржання коней, гавкання собак, добірна лайка і брязкіт ножів, що долітав з пекарні, здавалося, висіли в повітрі.

У просторому залі губернаторського палацу, прикрашеному гербами й портретами графів Потоцьких, було людно й гамірливе. Серед молодого лицарства, яке виблискувало пишнотою вбрання й зброї, були й почесні вельможі: губернатор лисянський Кшемуський, коронний обозний Иосиф Стемпковський, начальник барських конфедератів полковник Пулавський і настоятель базиліанського монастиря плебан Баєвський. Сам господар, Младанович, сидів на графському кріслі, що стояло на невеликому підвищенні, під балдахіном, на взірець трону.

Хоч обличчя гостей після доброго сніданку й випитого вина сяяли веселощами, а очі блискали одвагою, хоч у легкій розмові, пересипаній жартами й сміхом, звучало безтурботне молодецтво, проте одразу було видно, що шляхта зібралася не заради бенкету, а в серйозній справі. Це зібрання нагадувало сеймик, який з'їхався у зв'язку з наближенням грізних подій.

— Я одержав, ясновельможне й пишне лицарство, — звернувся до зібрання лисянський губернатор Кшемуський, — од свого патрона й мецената, князя Яблонов-ського, повідомлення, що посол московський поставив нашому крулеві вимогу, щоб права схизматів були прирівняні до прав католиків і мало не до прав нашого славного, першого в усьому світі шляхетства.

Почувши останні слова, гості, представники старшого покоління, гордовито стріпнули чупринами й розправили пишні вуса, що спускалися аж на груди, а молодь, узявшись під боки, почала підкручувати вгору свої вусики.

— І кажуть, — провадив далі, підкреслюючи слова, Кшемуський, — що король уже підписав декрет, продиктований московським послом.

— Побий мене перун, а більше терпіти такого запроданця, як наш круль Понятовський, не можна, — спалахнув полковник Пулавський. — Не питаючи згоди сейму, видає королівські декрети, які забороняють насильства над схизматами й дозволяють їм одбирати назад усі церкви й церковне майно та ще й відновлювати свою ієрархію за допомогою переяславського єпископа Гервасія.

— О sancta mater! — обурився плебан Баєвський. — Невже ж горда Річ Посполита підкориться цьому обурливому декрету? Невже ж благородне лицарство зрадить заповіти вітчизни? Адже місія Польщі — схилити весь світ під стопу найсвятішого папи... і раптом наша славна Річ, внаслідок зради, змушена буде відхилитися від призначеного їй шляху?

— Ніколи! Довіку! Смерть зрадникам! Загибель схизматам! — закричала, брязкаючи зброєю, молодь.

— Авжеж, цього безумства допустити не можна, — різким, сухим голосом заговорив пан Стемпковський, — це, не кажучи вже про релігійні міркування, додало б зухвальства хлопам, і вони чинили б іще більший опір нашій волі. А хлоп мусить бути німим рабом, під'яремним бидлом, тому що бог створив його для чорної роботи й для послуг шляхті і нічого не дав йому з нами рівного, крім душі.

— Як бога кохам, — мовив на це Младанович. — Ясновельможний пан обозний сказав велику істину: тільки тоді ми, шляхетне лицарство, будемо спокійні й край процвітатиме, коли всі хлопи забудуть свою схизму і за допомогою католицького духівництва визнають над собою нашу владу, коли вони з молоком матері всмоктуватимуть вірність і покору нам.

— А ці декрети збунтують непокірних хлопів, — обізвався хорунжий неми-рівського графа, молодий і ставний Кребс. — Я був нещодавно на Смілянщині, то там уже почалися заворушення серед бидла.

— У мене на Уманщині тихо... В мене не писне й миша! — хвальковито мовив Младанович.

— А в нас, на Поділлі, — докинув полковник Пулавський, — з'явилися були банди розбійників-гайдамаків, але ми спільними силами стерли їх з лиця землі, знищили. Мало хто врятувався втечею!

— Смерть схизматам! Загибель москалям! — задерикувато крикнуло кілька молодих голосів.

— О, ця єресь! — вигукнув у фанатичному озлобленні молодий ксьондз, недавно висвячений на плебана, і схопився руками за голову. — Мало того, що вона вперта у своїй темноті, вона спокушає ще й прийнятих у лоно католицької церкви дітей: ті, хто народився й виріс у римсько-католицькому обряді, зраджують його й переходять знову в схизму!

— А головне, — додав Младанович, — ця пся крев дає якесь право сусідній Росії заступатися за одновірців. Sapristi. Тисяча дяблів! Од цих втручань тхне погрозою!

— Отож-то, — вигукнув Пулавський, — його мосць висловив саму суть... У залі почулося глухе ремство й брязкіт палашів та щабель об піхви.

— Відтоді, — провадив далі полковник, — як зрадник Богдан, за допомогою клятих хлопів і розбійничого гнізда запорожців, одірвав од нас половину України й прилучив її до Москви, відтоді ця держава стала швидко зростати в своїй силі й тепер розрослась у величезне царство, стала імперією й загрожує поглинути нас...

— Боже всесильний! — заволав у релігійному екстазі Баєвський. — Одведи від нас цей жах!

— Oremus domine! — простогнав ксьондз, склавши руки й звівши до неба очі.

— Тепер нам треба подумати, панове добродійство, як дати відсіч Росії, — знову заговорив Пулавський.

— Не тільки вона точить на нас зуби, — докинув Младанович, — є в нас іще два добрих сусіди: австрієць і пруссак... Ті теж ждуть не діждуться нашої загибелі.

— Грім і блискавка! — крикнув Стемпковський. — Ми самі того пруссака, як тевтонського рицаря, пустили в Померанію й віддали йому кращі провінції даром... відрізали себе од Балтики, ми самі своїми руками занапастили своє велике королівство й вигодували на себе ж удава!

— Прокляття тим, хто потурав цьому! — вигукнув хтось похмуро серед пишної молоді, і цей прокльон примусив усіх неприємно здригнутися й замовкнути.

— Проте, хоч і як це гірко, — зітхнув по довгій паузі Кшемуський, — а все ж таки, на мою думку, нам безпечніше бути в кільцях того удава... Пруссія прагне протистати зростаючій могутності Росії, і їй союз з нами на руку... Може, потім і в пруссаків з'являться хижацькі інстинкти, але тепер інтереси Пруссії й Австрії, звичайно, суперечать намірам Росії, а тому наш інтерес шукати з ними спілкування проти москалів... Це інтерес благородного лицарства й країни, а круль Понятовський про це не думає й має намір іти на поступки Московії...

— Зрадник! Геть його до всіх дяблів! — заревло лицарство, потрясаючи кривулями й тупаючи ногами.

— Авжеж... справді, — мовив Стемпковський, — це зрада... Але що ж робить сейм? Верховна влада в нього, а не в Понятовського: давно вже панує в нас золота свобода й знищено будь-яку владу короля.

— А якщо дійсно з боку Корони помітне бажання порушувати наші верховні шляхетські права, то скликати негайно ж сейм і підрізати королеві крила!

— Так, це треба вчинити якнайшвидше, — погодився Младанович.

— Сповістити наших патронів і магнатерію негайно, — додав Кшемуський.

— Цього мало! — сказав Пулавський. — Сейм, звичайно, не попустить віжок королеві, але Понятовський може випросити в Росії допомогу...

— Невже до цього доживе Річ Посполита? — скрикнув схвильовано плебан і, затуливши руками обличчя, похилив голову, плечі його тихо здригалися від стримуваних ридань.

Щире горе плебана вразило всіх у саме серце. Старі провели рукою по очах, а молодь, прикусивши губи, похмуро втупила очі в дубову з ясеновими квадратами підлогу. Тяжкі зітхання почулися в пишному залі й гнітюче повисли над лицарством. Понуре мовчання тривало довго.

— Ганьба, ганьба, — лиховісне промовив нарешті Пулавський. — Але впадати в одчай нам іще нема чого: поки в наших жилах тече старопольська кров, поки в юнаків наших горять одвагою очі, поки нас захищає благословення папи — Польща не згине! Найкращі сини вітчизни, найблагородніші і найславніші лицарі, заклали вже конфедерацію в Барі. Туди з'їжджається все шляхетство польське із зброєю й з своїми командами, під прапор золотої волі шляхетської й незалежності ні від кого.

— Віват! Нєх жиє! — вигукнули всі присутні, охоплені бадьорістю і надією.

— Нєх жиє! — підхопив полковник.

— Тільки треба дружно стати всім і вкрити конфедераціями всю Польщу. У короля військ немає, сейм ніколи не дозволить йому посполитого рушення... А в нас збереться кілька десятків тисяч безстрашних гусарів, левів-драгунів і тигрів-латників...

— Славне лицарство! — урочисто виголосив Младанович. — Я відкриваю в Умані нову конфедерацію й запрошую під свій стяг, у замок, всіх славних героїв, звитяжних захисників ойчизни.

— Ми з вельможним паном ладні голови покласти за нашу кревну матку, за велику Польщу! — гукнули всі в один голос і витягли з піхов шаблі, що сяйнули холодним блиском лез.

— У всіх конфедерацій повинно бути одне гасло, — підніс голос Пулавський.