Повернення Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
- Ви не зможете заперечити, містере Холмсе, що Неліґан був там тієї ночі. Записник це переконливо доводить. Для суду цього доказу вистачить, хай навіть він має свої вади. А найголовніше, містере Холмсе, що мій злочинець уже в руках поліції. А ваша «сильніша» людина - де вона?
- Гадаю, що вона вже тут, на сходах,- спокійно відповів Холмс.- Гадаю також, Ватсоне, що вам слід тримати напоготові револьвер.- Він підвівсь і поклав списаний аркуш паперу на стіл.- Тепер ми готові,- додав він.
У коридорі загомоніли грубі голоси, й місіс Хадсон, відчинивши двері, повідомила, що троє чоловіків розшукують капітана Безіла.
- Проведіть їх сюди по одному,- наказав Холмс.
Першим увійшов маленький, кругленький, рум’яний чоловічок із сивими кошлатими бакенбардами. Холмс вийняв з кишені лист.
- Як вас звуть? - спитав він.
- Джеймс Ланкастер.
- На жаль, Ланкастере, місце вже зайняте. Візьміть, будь ласка, півсоверена, підіть до отієї кімнати й трохи зачекайте там.
Другим зайшов довготелесий, сухорлявий чоловік із прилизаним волоссям і блідим обличчям. Звали його Х’ю Петтінс. Він теж дістав відмову, півсоверена й наказ зачекати.
Третій відвідувач був примітною особою. Його люте, бульдожаче лице обросло кудлатим волоссям і бородою, а з-під широких, низьких брів зирили відчайдушні темні очі. Він привітався й став, мнучи в руках кашкет.
- Як вас звуть? - спитав Холмс.
- Патрік Керне.
- Гарпунник?
- Так, сер. Двадцять шість рейсів.
- З Данді, чи не так?
- Так, сер.
- Ви згодні піти з експедиційним судном?
- Так, сер. Яка платня?
- Вісім фунтів на місяць. Ви можете вирушити одразу ж?
- Тільки-но одержу знаряддя.
- Ви маєте з собою документи?
- Так, сер,- він витяг з кишені жмут пожмаканих, засмальцьованих документів. Холмс переглянув їх і повернув йому.
- Саме ви мені й потрібні,- сказав він.- Ось на столі контракт. Підпишіть, і справу скінчено.
Моряк розвальцем перейшов кімнату і взяв перо.
- Отут підписати? - спитав він, нагнувшись над столом.
Холмс нахилився до його плеча й простяг руки до шиї.
- Тепер усе гаразд,- мовив він.
Я почув скрегіт сталі й бичаче ревіння. Наступної миті Холмс із моряком зчепились і покотилися по підлозі. Моряк мав могутню силу, й навіть у наручниках, які Холмс так спритно замкнув у нього на зап’ястках, він міг би здолати мого друга, якби ми з Гопкінсом не кинулися на підмогу. Лише тоді, коли я приставив холодну цівку револьвера до його скроні, він нарешті зрозумів, що пручатися марно. Ми скрутили йому ноги мотузком і підвелися, захекані від боротьби.
- Мушу вас перепросити, Гопкінсе,- сказав Шерлок Холмс.- Боюся, що варені яйця вже прохололи. Але таке переможне закінчення справи, гадаю, додасть вам охоти до сніданку.
Стенлі Гопкінс аж занімів з подиву.
- Не знаю, що й сказати, містере Холмсе! - випалив урешті він, почервонівши.- Мені здається, я з самого початку був несосвітенним дурнем. Хіба можна було забувати, що вчитель - ви, а я - лише учень! Навіть тепер, побачивши вашу роботу, я не можу збагнути, як вам це вдалося!
- Гаразд, гаразд,- лагідно мовив Холмс.- Усі ми вчимося з власного досвіду, а ви тепер дістанете урок, що завжди слід передбачати інший розв’язок. Вас так захопив молодий Неліґан, що ви й думки не мали про Патріка Кернса - справжнього вбивцю Пітера Кері.
Хрипкий голос моряка перервав нашу розмову.
- Постривайте-но, містере! - сказав він.- Мені нема чого скаржитись, що ви отак повелися зі мною, але треба все-таки називати речі своїми іменами. Ось ви сказали - «вбивцю Пітера Кері», а я скажу, що не вбив, а знищив Пітера Кері. А це зовсім не одне й те саме. Може, ви мені не повірите? Може, гадаєте, що я теревені правлю?
- Аж ніяк,- відповів Холмс.- Ми охоче вислухаємо все, що ви скажете.
- Я швидко все розповім і Богом присягаюся, що кожне моє слово - правда. Я знав Чорного Пітера, й коли він схопив ніж, я взявся за гарпун, бо бачив, що живим залишиться тільки один з нас. Отак він і помер. Може, це й убивство. А мені краще вже померти з мотузком на шиї, аніж з ножем Чорного Пітера в серці.
- Як ви там опинилися? - спитав Холмс.
- Розкажу все спочатку. От тільки сяду - так мені легше буде говорити. Почалося це 1883 року, в серпні. Пітер Кері був хазяїном «Морського однорога», а я - запасним гарпунником. Ми саме вибралися з торосистої криги й вирушили додому; шторм кидав нас туди-сюди й не вщухав цілісінький тиждень, аж раптом ми натрапили на маленьке суденце, що дрейфувало на північ. Лише один чоловік був на ньому, і той не моряк; інші, мабуть, вирішили, що все одно загинуть, і пішли до норвезького берега в шлюпці. І всі вони, напевно, потонули. Тож ми взяли цього чоловіка до себе, й вони з капітаном довго гомоніли про щось у каюті. З багажу у нього була лише одна бляшана коробка. Як я пам’ятаю, імені того чоловіка ніхто жодного разу не згадав, а другої ночі він і сам зник. Подейкували, що він чи сам у море кинувся, чи за борт упав,- тієї ночі добре штормило. Лише одна людина знала, що з ним сталося,- то був я. Я на власні очі бачив, як опівночі, за дві доби до того, як ми проминули Шетландські маяки, капітан скрутив йому мотузком ноги й викинув за борт.
Я нікому не проронив ні слова. Вирішив зачекати й подивитися, що буде далі. Коли ми повернулися до Шотландії, про той випадок ніхто й не згадав, хоча ніхто ні про що й не питав: чоловік загинув випадково, та й по всьому. Невдовзі Пітер Кері вийшов у відставку, й лише через два роки мені пощастило знайти його. Я зрозумів, що він узяв гріх на душу заради тієї бляшаної коробки. Тож тепер, подумав я, він добре мені заплатить за те, що я триматиму рота на замку.
Від одного моряка з Лондона я дізнався, що капітан живе тут, і
