Втікачі - Власюк Анатолій

Це не реінкарнація думки, як реінкарнація душі, в що вірять прихильники однієї певної релігії, це радше Воскресіння з великої літери думки, точніше, натяку на неї, хоча і не в строгому розумінні цього слова, бо, власне, цей натяк на думку і не вмирав, а існував увесь цей час у просторі й часі, проте імпульс, інтенсивність, сила самого натяку на думку теж вичерпується, бо все є кінечним у цьому світі.

У матері Степана Аркадійовича, яка відійшла у Вічність двадцять років тому, були зелені очі. Мій колега, вже знаходячись у закладі, аж тепер звернув на це увагу. Ні, звичайно, він знав, що у його мами були зелені очі, але аж тепер усвідомив, що весь час звертав увагу на жінок із зеленими очима. Це був підсвідомий поштовх у його мозку, і ці зелені очі все життя були ніби маяком перед ним у спілкуванні з жінками. Характерна деталь: саме із зеленоокими жінками у нього не було плотських утіх, ніби незримий дух його мами і Мами з великої літери як незбагненної філософської концепції Буття, утримував його від цього. Навіть на п'яну голову він ніколи не переступав цієї межі, бо зеленоокість жінок стала своєрідним моральним началом, переданим йому в спадок від мами.

Коли ми говоримо про кохання до мами, то відчуваємо деяку незручність, бо мали би говорити про любов до неї. Але я дотримуюсь саме слова "кохання", бо любов убирає в себе вселенськість, тоді як кохання притаманне людині на клітинному рівні, є для неї ближчим, земним, емоційним, зрозумілішим. Скажімо, вселенська любов до Бога, до всього людства є все-таки абстрактним поняттям, далеким від нашого розуміння. Ми сприймаємо його радше на рівні ритуальному, обрядовому, як люди ходять до церкви, але це не обов'язково означає, що кожний вірить у Бога. Я навіть переконаний, що чим більше обрядовості, ритуальності в нашому житті, тим меншою є віра в Бога, а, точніше, її зовсім нема, бо віра справді або є, або нема, це як вагітність. Ритуальність, обрядовість дощенту вбивають віру в Бога, не дозволяють замислитися над сутністю власного існування. Мені можуть заперечити, що урочистість церковних обрядів створює благодатне тло для переходу людини від світського до християнського життя, але ця теорія має чимало недоліків і слабких місць. Дещо про це я пишу в своєму філософському трактаті, але зараз не хочу відволікати увагу читача від основної теми.

Степан Аркадійович казав, що подібний на свою маму. На жаль, я її не бачив, що називається, живою, а фотографія є лише блідою копією і не може дати повного уявлення про людину в її розвитку. Проте мушу засвідчити, що Степан Аркадійович справді належав до жіночеподібних чоловіків, про що найбільше свідчило його розрихлене обличчя і картоплеподібний ніс. Взагалі у всьому його житті йому було притаманне, власне, материнське начало у широкому розумінні цього слова. Звичайно, це був чоловік зі всіма його атрибутами, але мама потурбувалася про те, аби не руйнівне, а творче, утверджуюче начало було визначальним у його діяльності. Здається, йому було простіше народитися, власне, жінкою, аби гідно продовжити місію своєї мами і Мами у вселенському значенні на цій землі. Але просте повторення чийогось шляху не входило в Божественні плани, копіювання – це радше прерогатива Диявола, який позбавлений творчого начала, а виступає руйнівником створеного Богом. Тому й чоловіче начало ближче до диявольського, а жіноче – до божественного. І коли ми говоримо про перевагу чоловічого чи жіночого начал у тій чи іншій людині, то насамперед і маємо на увазі домінування в ній, власне, диявольського чи божественного. А оскільки людина є складною сумішшю цих двох іпостасей, то й говорити можна лише про рівень концентрації в ній диявольського і божественного. Якщо рівень концентрації диявольського більший, то це призводить до того, що людина стає збурювачем, підпалювачем, руйнівником, зароджувачем війн і революцій. Чим більша концентрація чоловічого, тобто диявольського, начала у конкретній людині, тим імовірнішим бунтарем вона виступає, бо по суті своїй Диявол, який не зумів стати Богом, матеріалізувався в Бунтаря з великої літери, матеріальний дух, який не задовольнився другорядними ролями в ієрархії божественних цінностей. Навпаки, якщо в людині переважає материнське, тобто Божественне начало, то маємо справу з творцем, мислителем, будівничим. І чим більша у конкретній людині концентрація материнського, тобто Божественного, начала, тим імовірнішою є її роль у творчій, будівничій сфері нашого життя. Тому я з глибокою симпатією ставлюся до так званих жіночеподібних чоловіків, до яких, без сумніву, належав і Степан Аркадійович, оскільки саме вони, на мою думку, є світочами людства. Однак до кожного жіночеподібного чоловіка слід підходити індивідуально, бо Диявол нахабно втручається у Божі замисли. Інколи бачиш людину, яка формально нагадує жіночеподібного чоловіка, але насправді Диявол добряче попрацював над цим екземпляром, аби зробити його своїм знаряддям Зла. Я теж пишу про це в своєму філософському трактаті й даю практичні поради, як розрізнити жіночеподібного чоловіка від псевдожіночеподібного чоловіка. Що стосується Степана Аркадійовича, то, наскільки я зміг наблизитися до Божого замислу, бо пізнати уповні цей Божий замисел грішна людина не може, — цей чоловік став черговим екземпляром у серії великого соціального експерименту, затіяного Всевишнім. Мова йде насамперед про рівень концентрації материнського і чоловічого начал у конкретній людині. Жіночеподібні чоловіки стають легкою здобиччю Диявола, якщо, власне, жіноче начало в них досягає максимальної ступені концентрації. Це все дуже легко зруйнувати, якщо в своєму житті людина опиниться доволі далеко від Бога. Тут для Диявола, що називається, непочатий край роботи. Якщо ж цю концентрацію жіночого начала свідомо розвести невеличкою дозою начала чоловічого, виникає незбагненне явище, коли Дияволу стає важче руйнувати творчу, будівничу складову конкретної людини. Саме в цьому й полягає геніальність Божественного замислу, сутність соціального експерименту над людством. Звичайно, тут важливо не переборщити, аби чоловіче начало не стало домінуючим, а ми не отримали чергову поразку Добра від Зла. У Степанові Аркадійовичу пропорції материнського і чоловічого, тобто Божественного і Диявольського начал, були витримані з математичною точністю, так що я, вперше побачивши його у нашому закладі, вже ніколи більше не сумнівався в Боговибраності мого нещасного, за земними мірками, колеги.

Набагато більше про материнське начало в кожній людині ви зможете прочитати у моєму філософському трактаті, а зараз перейдемо до другого кохання Степана Аркадійовича. Воно теж було світлим, чистим, яким і повинно бути кожне кохання, і безтілесним, платонічним. Мова йде про його сестру Софійку, молодшу від нього на одинадцять років. Ім'я їй дав сам Степан Аркадійович, бо коли його мама лежала в пологовому будинку, то тато запитав у маленького Степанчика: "А як ти назвеш сестричку?". Здавалося саме собою зрозумілим, що ім'я дівчинці дають не мама, не тато, а саме він. А в нього самого не було сумнівів, що він назве її Софікою, бо так звали сусідську дівчинку, з якою вони спочатку ходили до дитячого садочку, а потім в один клас, навіть два роки сиділи за однією партою, але у Степана Аркадійовича погіршився зір, і його пересадили за першу парту в середньому ряду. Сумнів щодо Софійки-сусідки у Степана Аркадійовича був в іншому: чи належить вона до числа отих семи обраних осіб, в яких людина закохується впродовж свого життя? Після довгих і глибоких роздумів Степан Аркадійович прийшов до однозначного висновку: на жаль чи на щастя, ні. Він проаналізував усі сім своїх кохань і констатував, що Софійка-сусідка не належала до числа семи обраних ним. З іншого боку, ці дитячі почуття були чистими й безхмарними, й я готовий услід за Степаном Аркадійовичем посперечатися з науковцями і з їхньою теорією про сім кохань. Втім, допускаю, що в юнацькому віці сила потужностей хімічних реакцій є незміримо меншою, ніж у віці зрілому, хоча в людини після сорока років життя цей процес іде ніби в зворотному напрямку і, відповідно, зменшується потужність й інтенсивність хімічних реакцій в організмі, а, головне, в мозку. Ми ще відчуваємо силу й працюємо з необмеженими навантаженнями, але процес зворотного відліку життя (і це ще один розділ у моєму філософському трактаті – "Зворотній відлік життя") вже розпочався, він неминучий. Справа в тім, чи вчасно ми усвідомимо це, чи зуміємо перебудуватися самі й перебудувати свій організм у зв'язку з обставинами, що виникли. Від цього залежать і наша подальша працездатність, і стан здоров'я. Філософська сутність зворотного відліку життя, за великим рахунком, полягає в тому, аби менше працювати і більше відпочивати. До відпочинку, звісно, не належить лежання на дивані, а мова йде про активний спосіб життя – прогулянки, фізичні вправи і таке інше. Я знову трішки відхиляюся від теми і дякую вам, що ви цього не зауважили, або вдали, що не зауважили. Отже, Софійку-сусідку Степан Аркадійович у силу багатьох обставин аж ніяк не міг зарахувати до числа своїх семи кохань. Якби він це зробив – і довго вагався, чи має це зробити, — то насамперед була би зруйнована наукова теорія про сім кохань у житті кожної людини. Крім того, сьоме, останнє, кохання Степана Аркадійовича, хоча й незвичне і таке, що не піддається затискуванню в рамки людської логіки, було би теж перекреслене і зруйнувало би віру Степана Аркадійовича в Божественне начало всього вічного на землі.

Софійку, сестричку Степана Аркадійовича, я бачив, вона доволі часто приходила до нього у заклад. Вона була зовсім не подібною на нього, і, як я зрозумів, увібрала в себе риси їхнього батька, який через рік після смерті дружини, тобто матері Степана Аркадійовича та Софійки, теж відійшов у Вічність. Насамперед кидались в очі її великі карі очі, вибачте за тавтологію. Від несподіванки здавалось, що вони займають непропорційно велику частину обличчя, але коли звикав до Софійки, то все ставало на свої місця, і ця її особливість уже не кидалась у вічі. У Степана Аркадійовича, коли я придивився, теж були карі очі, але оскільки особливістю його обличчя, як я вже сказав, була жіночеподібність, то карі очі не кидались у вічі.