Євпраксія - Загребельний Павло

Син імператора Конрад, званий тут ласкаво й гарно: Куррадо.

— Ваша величність, я прийшов до вас як син.

— Мій син помер.

— Але я теж ваш син.

— Ви! Сип? Ні, мій син помер.

—— Хотів би знайти для вас слова втіхи.

— Неможливо.

— Германська жінка була завжди вищою за відчай.

— Я слов'янська жінка.

— Але германська імператриця. Вона гірко засміялася.

— Тут кажуть: манська.

— Мене тут звуть Куррадо, але хіба від того змінюється моя сутність?

— Ви знаєте, у чому ваша сутність?

— Намагаюся довідатися. Впізнаєш себе не в метушняві, не в пустих словах, не в тому, чим з таким захопленням займається переважна більшість смертних. Вибудувати треба в себе в душі...

— Вибудувати що? Вежу? Таку, як тут складає з каменю кожен феодал?

— Це дивна земля, ваша величність. Коли хочете, я покажу вам дещо. Не просто розвієте нудьгу, виїхавши з цього палацу, але й осягнете велич цього краю. Тут справді багато безмовних веж, але безліч інших, які дзвонами промовляють до неба й до самого бога. Між Вероною і Трідентом на Адідже є обвал, який стався в час смерті Христа, коли здригнулася вся земля і потряслися її найглибші надра.

— Я зазнала цього страшного відчуття. Бачити — то вже незмога.

Куррадо був поступливо-нерішучий. Стояв перед нею високий, з топкими рисами обличчя, нервово перебирав тонкими гарними пальцями коштовну перев'язь меча, меч йому ніяк не личив, ще менше личили золоті остроги, аж бвпраксія мимоволі всміхнулася й спитала:

— Ви любите їздити верхи?

— Мені більше до вподоби бувати в місцевих церквах, бо вони неповторні і в кожній зазнаєш дивного відчуття наближеності до джерел. Але я рицар, мене освячено в германські королі, я мав би за найвищу честь слугувати вам, ваша величність. Ваш син і слуга.

— Для цього треба питати мого сповідника абата Бодо?

— Ми можемо брати його з собою. Хіба не очиститься він душею в цих тихих притулках?

Ясна річ, вузьконосий абат радо згодився познайомитися зі святощами Верони. Імператрицю полишати без нагляду й охорони ніхто б не наважився і навіть імператорському синові не дозволено брати її з палацу без належного супроводу й почту. Хіба що перед церквою чи собором усі ці вершники мали собі спокійно стояти й по пхатися досередини, досить, що тих двох супроводжував абат Бодо, а ще виходили навстріч капелани й каноніки, шанобливо вклонялися, тоді непомітно усувалися в нетрі святинь, аби не заважати спілкуватися з богом таким високим особам.

Щоразу потрапляла Євпраксія мовби в якийсь новий світ. У маленькій церкві Санта-Марія панувала напівтьма, печерність, не полишало враження, ніби тебе загорнуто в смугастий жовтуватий камінь і ти навіки зостанешся в цьому притулку людської нерішучості, лякливості, у цьому тихому втечищі від суворого грізного світу. Церква Сан-Лоренцо з двома круглими вежами нагадувала кріпость, всередині теж вузька довга нава мовби стискувала тебе, намагалася розчавити, камінь нагадував про жорстокість не лише земного світу, але й небесного, про безжальність і суворість вищої сили, яка нависає над людиною повсюди.

Зате в церкві Сан-Зено, поставленій на честь покровителя Верони святого Зеновія, нарешті можна було розпростати дух і тіло, тут був простір, краса, радісно золотився камінь, рожево сяяли безмежно високі колони; головна пава, здавалося, сягав мало не до самого неба, була над головою відкритість простору, воля, велич.

І все ж Євпраксія з більшою охотою просто їздила вулицями Верони, хотілося їй вирватися з тісної долини, хотілося в гори, у трави, у квіти. Залюбки зносила вона сморід на вулицях, який усі тут вважали цілком природною річчю і пересилювали його за допомогою сили-силенної пахощів. Терпіла вона стукіт возів по вибоїстих вулицях, колотнечі убогих жінок, прокльони носіїв, бридоту й гамір торгів, занедбаність будівель, засмічені вулиці, виття бездомних псів, гострі крики городської сторожі, їй подобалися багаті веронські жінки, які відзначалися зухвалістю, злагодженою хіттю до життя. Жінки мали ясне волосся, округлі кшталти, розложисті стегна, що ліниво вигойдувалися під складками широкого одягу. Тонкостанність підкреслювапо буфистими, багато гаптованими рукавами. На повних, молочно-білих шиях іноді полискував рубін, ніби велика крапля крові, а золоті ланцюги на високих грудях подзенькували тихо в міру того, як їхні володарки ступали сонно, замислено й провокуюче.

Фіалкові аметисти вони носили на пальцях, змагаючись у тому з єпископами. Дивися в прозору глибину каменя, ні про що не думай, витвори пустку в собі і всі ті образи, які там виникають, можуть надатися навіть до пророкувань майбуття, і що менш пов'язані між собою твої видіння, то значимішими видаватимуться тому, кому їх назовеш...

Жінки, чоловіки, діти — усе йшло повз Євпраксію, ніщо не могло, не вміло й не сміло до неї наблизитися, незапопнювана прірва зяяла між нею і всім довколишнім, і прірва та поширювалася з кожним днем, місяцем, роком ще відтоді, як вирушила вона з Києва в далеку свою мандрівку, власне, вже й тоді не помічаючи нічого, чіпляючись думкою хіба що за власний розпач та за чеберяй-чиків. Але чи ж досить людині самих чеберяйчикіп і чи можна виповнити ними ціле своє життя?

Ще лишався їй зелений світ пращурів, спрага росту, що сипім димом б'є з сонних квітів, кільчення насіння в плідній вогкості, спалахи роси на вранішніх снах. Надсила природи, мабуть, визволила Євпраксію від тягаря горя ще й тому, що настала для неї перша весна в цій землі. Молода радісна зелень спливала з усіх узбіч долин, свіжий повів легко нахиляв верхівки оливкових дерев, над смарагдовими травами мовби розпилив хтось сріблясту піну. На тлі золотих прочерків доріг з'носилися темні випростані кипариси, сосни довгими віялами своїх гілок маячили в темно-блакитнім небі, промені сонця ще не мали того сліпучо-білого блиску, що влітку, і нагадували золоті стріли, забарвлені блакитом, мовби скупані в крапельках ранкової роси. На узгір'ях у повітрі ще відчувалися сліди прохолоди, яка вже поступалася гарячим пахощам диких квітів.

Пахуче розріджене повітря вдаряло в голову молодій жінці, ніби легке вино, занадто квапливо випите, горбаті янголи лісу звабливо манили її до себе, вона забувала про своє становище, про осудливо підібгані вузькі губи абата Бодо, хотілося б їй бодай на короткий час відірвати Конрада від його самозаглиблення, та вдовольнялася й тим що могла взяти з собою легеньку й слухняну Вільтруд дівчина розуміла й відчувала кожен порух душі своєї повелительки, її пречисті очі ясно зоріли, мовби вспокоюючи Євпраксію, насилаючи на неї благословенне забуття, тоді молода жінка зрештою забувала и про дівчину пам'ятала лиш про квіти, задумливо збирала їх, вони мовби лащилися до неї, самі собою виростали там. де вона зупинялася, їй досить було раз або двічі погорнути довкола траву — і вже було біле, червоне, синє, жовте. і вона гладила темні голівки квітом, мов дитячі голови, вона ніби сама вростала в квіти, її пальці волосся, все тіло ставало суцільною духмяною квіткою, Євпраксія радо б зосталася такою навіки, та тільки хто збагне те прагнення і хто на нього пристане? Хіба що чеберяйчики, але й вони не могли подати їй голосу в цю далеч за Велетенські гори.

Імператор, хоч би й став поряд з нею на оцій квітучій луці, лишався б незмірно чужим і далеким. В душу не вскочиш, коли тебе виселено звідти, вступ туди заборонено Може, прийняла б у свою душу юного Конрада, нагадував своєю потойбічністю її власну слабість, але відірваний назавжди від коренів живого життя, він не міг збагнути її тяжіння до джерел, до основ, до глибин, до головного призначення жінки па землі, до земпого захмеління до сплетіння кучерявого листя, вростання коренів, спалахів роси. Жінка в двадцять років хотіла б замінити зорі на шепіт, а Конрад прагнув зір не в самому небі, а й довкола, в собі самому, він перебував десь у інших світах, мертво-вигаданих, викликуваних хворобливою уявою, пригніченою мабуть, змалку пустим екстазом молитов, ви-новнених гучністю слів, не закорінених ні в чому і через те особливо страшних, бо, повернуті на нетривке серце, вони з'їдали його, призводили до самознищення.

Конрад мовби відроджувався в кам'яному присмерку веронських церков, натомість губився в щедрому світі природи, відверто нудьгував, майже з таким самим осудом як абат Бодо, позирав на дитячі пустощі Ьвпракси, не міг ні збагнути її, ні простити. Душа її жадала волі, але хіба ж воля в тім, щоб вйгарцьовувати в траві подібно до дикої серни? І коли поверталися до палацу, поки кою волочили в стременах убитий час, Конрод з запалом, близьким до шаленства, намагався відкрити Євпраксй справжнє призначення справжньої людині. "Є палац, збудований з чудового алмазу, незрівнянної краси й чистоти. Палац той у нашій душі, ми можемо ввійти в нього, але путь довга й тяжка. Треба пройти сім обителей, путь пролягає через сім ступенів молитви. Перша обитель найлегша, бо досягається усною молитвою. Друга — обитель молитви мисленої, мова внутрішня замінює зовнішню. Молитва споглядальна відзначав третю ступінь. Там слід багато любити, не думаючи. Молитва заспокоєння вводить у четверту обитель. Душа вже нічого не дає, вона тільки отримує. Істина з'являється несподівано й раптово. Квіти ледь розкрили свої чашечки, вони розлили тільки перші пахощі. У шостій обителі, у молитві захоплення, досягається цілковитий екстаз. Чуєш, але навіть щонайменший рух неможливий. Сьома обитель — паріння ума. Це вже по той бік екстазу. Божество схоже на чистий і надзвичайно прозорий алмаз, набагато більший усього видимого світу. Коли ж по всьому повертаєшся на землю, знов стаєш, мов той маленький віслюк на пасовиську..."

— Куррадо,— ласкаво казала йому Євпраксія,— ви нездужаєте, Куррадо. Згадайте бодай про те, що вас коронували германським королем.

— Мене пригнічує грубість і нагла сила тілесного життя,— скаржився Конрад.

Він був дивний, але з ним Євпраксія почувалася ліпше, тепер могла боротися з самотністю і коли й не бачила нічого попереду, то вдовольнялася бодай тим, що мала. Пробувала допитатися у Вільтруд, що та думає про молодого короля, але дівчина ляклигво ховала очі.

— Хіба я смію, ваша величність!

— А коли звелю тобі?

— То й тоді не насмілюся ніколи.

— Згадай, що ти донька рицаря.