Євпраксія - Загребельний Павло

Генріх і собі кричав. Про те, що вони відважні. Що вони з ним, а він з ними. Що вони завжди прийдуть туди, куди підуть. І що міцно триматимуть те, що візьмуть. Як справжній великий володар, імператор умів найбільші дурниці виголошувати ніби одкровення. Бо ж дурні іншого й не жадають. Вони харчуються звичайною їжею. На обличчі в Євпраксії завмер усміх, яким, здавалося, вибачала вона все зло цього світу. Почувалася цілком вільною тепер од усього: од цих людей, од їхніх вигуків, од їхніх дурощів, од їхнього імператора. Горе своє вона перенесе сама, зате має втіху від того, що сказала Генріхові. Приїхала, аби сказати йому все. Заради цього можна перетерпіти навіть дику ніч у щойно взятому замку. Більше вже не забруднишся серод цього бруду. Далі нікуди.

Імператор помітив її усмішку. Не знав, чим зарадити, стала ця жінка тепер для нього ще загадковішою і неприступнішою, тому мав рятуватися лиш своїм звичним нахабством.

— Заубуш! — гукнув до барона.— Де шпільмани? Шальке, Рюде, чорти його бери, поснули?

Справді, де ж імператорські улюбленці Шальке й Рюде? Генріх без пих був так само безпорадний і невтішний, як без Заубуша. Всі троє мовби доповнювали одне одного, були таким собі триголовим вірним псом імператорським, хоч ніколи ще земля не народжувала таких неоднакових людей. Про Заубуша вже сказано, він не змінювався, не старів, не знесилювався ніколи й ніде, мав у собі справді щось від усіх дияволів землі й неба, жив тільки імператором, не вислужив собі ні маєтності, ні родини, не мав нікого близького. Генріх, п'яніючи на учтах, жартома

обіцяв:

— Ось примушу по всій імперії давати тобі за випаси в лісах кожну сьому свиню і станеш тоді найбагатшим чоловіком: Заубуш — сьома свиня!

Реготали барони, реготав сам Заубуш, віджартовувався: "Згоден бути й не сьомою, а десятою свинею!"

Шальке, мабуть, перевищував розумом навіть Заубуша, але стримувався, розуміючи вельми гаразд, що поперед барона пхатися пе слід, і пускав свій природний і доволі злий розум на всілякі витівки, гидоти, паскудства, немало звеселяючи тим імператора. То вхитрявся прив'язати єпископові під його широченні шати козу, і та під час казапня в соборі починала жалібно мекати. То прибивав рицаря гвіздком до підлоги в той час, як кпехт стояв не-порушно перед імператором, а тоді рицар не міг зійти з місця і падав па коліна, лякаючись, що йому відібрало ноги. То під час учти підносив од імені імператора якому-небудь баронові келих, наповнений сечею, і бідолаха мав пити до дна, хоч йому кишки в горло лізли. Шальке був високий, з шиєю такою довгою, що здавалося, ніби то мало не цілий його тулуб уперто оголюється, вилазить угору з вирізу в сорочці, враження нахабно-безсоромної наготи доповнювалося й обличчям Шальке, на якому не росло жодної волосинки, надто ж голими були його очі — без вій, блудливі, безбарвні й безвиразні, як у гадюки.

Коли сила Шальке полягала в нахабнім розумі, то в Рюде вона вся скупчилася в його руках. На відміну від Шальке, Рюде був важкий, головатий, морду мав, як підрешіток, відзначався придуркуватістю, зате ніхто не міг дорівнятися йому в силі. Якось застав свою жону в лазні голою з якимсь рицарем, перевернув дерев'яну лазню, одкрив тих нагих, щоб усі бачили. Меч скручував руками, як посторонок. Сидячи верхи, хапався в брамі за верхню перекладину і відривав коня від землі. Танцював на учтах довкола столу з бочкою пива на плечах. Видавлював у жмені олію з горіхів. Голову мав таку міцну, що висаджував нею брами, як тараном.

Найдивніше ж: у цій твердій, як довбешка, голові могли народжуватися веселі пісеньки. Шалько вмить прибринькував своєму товаришеві на лютні, і ось уже імператор потішений, і всі розвеселені їхньою новою пісенькою, яка складалася в них на кожний випадок.

Шальке! Рюде! Вони стали, як були. Один у своїй безсоромній наготі, другий у бичачій тупості, бринькнули струни в два голоси — один ляскучо-зривистий, другий хрипкий і густий — почато й доведено до кінця, хоч ніколи не гадала Євпраксія, що імператор може дозволити своїм блазням так топтатися по її горю, по душі й серцю. Імператор мовчав, і всі мовчали, а ті двоє виспівували:

Жив собі кнехт і мав жону

Вродливу, гожу, не дурну.

Ходив, бувало, па війну,

Жону тоді лишав одну.

Просив її: "Нe забувай.

З походу радісно стрічай.

Рубатимусь за короля".

Жона йому: "Тра-ля-ля-ля".

В землі далекій років з три

Сьорбав кнехт чужі вітри.

Жона тим часом — тра-та-ля —

З мужами різними ґуля.

Ченці, жонглери, пілігрими,

Абати, шпільмани і міми,

Купці, ловці, гравці, смільці

І розвеселі молодці —

Доволі їх для пишних втіх —

То й ставсь з жоною тою гріх.

Нестримно пухне їй живіт,

І ось синок прийшов на світ.

Кнехт трудиться для короля,

А вдома жде його маля.

От і тру-ля, от і ля-ля,

От і старайсь для короля!

Вернувся кнехт з чужих країн,

Роззявив рота: "Чи це син?"

Жона йому: "То ж не дитина.

Цей хлопчик — снігова людина,

Без тебе тут я настраждалась,

По горах і лісах металась,

Самотня, кинута всіма,

А мужа все нема й нема.

Раз якось в горах заблукавши,

Від спраги снігу в рот узявши,

Мало не крикнула я: "Пробі!",

Відчувши плід в своїй утробі.

О страх, о жах! Через сніжину

Я мала привести дитину!

Поки мечем ти десь махав,

В мені малятко сніг зачав".

Кнехт змовчав, посопів, а вранці

Відніс синка він голодранцям.

Ще й марку срібла — па додачу,

Жоні сказав: "Чого ти плачеш?..

Поклав я хлопця на віконці,

Забув, що тане сніг на сонці.

Перетворивсь він на калюжу,

Щоб ти... не зраджувала мужу".

З смішної пісня ставала зловісною. Збагнули це навіть обпиті барони, ніхто не сміявся, імператор теж не сміявся, але не звелів своїм шпільманам вчасно вмовкнути, давав доспівати гидку пісеньку до кінця, заохочував своєю мовчанкою, своєю холодною байдужістю до горя своєї молодої прекрасної жони. Не їхнього спільного горя, а тільки її власного, бо для цього чоловіка вже ніщо людське не їснувало.

— Я ненавиджу вас, імператоре,— сказала вона, підводячись. Але Генріх випередив її, скочив, заляскав у долоні:

— Дари для імператриці! Дари!

Шпільманів усунуто негайно й безжально, понесено в урочистім неквапі багаті дари для Євпраксії, не знати коли й зготовлені Генріхом.

За день повсюди, де стояли Генріхові війська, дзвонили в усіх церквах на знак жалоби по вмерлому Імператорському синові. Розлетілася чутка, що імператор підніс імператриці щедрі дари, щоб пом'якшити біль утрати й злагіднити бодай чимось тяжку жалобу. Простий люд ламав голову, що ж то воно за дари і яких ще коштовностей не вистачає тій жінці, для якої збирано багатства з усього світу.

А тим часом Євпраксія, бідніша душею за найубогішого жебрака, поверталася з пишним почтом до Верони, де не ждало її нічого, окрім нагадування про горе й розпуку.

ЛІТОПИС ІМПЕРАТОРСЬКИЙ

У війні завжди має комусь щастити. Попервах щастило Генріхові. Брав уже не самі лиш горбки й сухі кам'янисті русла струмків. Піддалася йому Мантуя, не втрималася кріпость Мінервія. Матільда Тосканська зі своїм Вельфом не змогли захистити навіть папу Урбана, той утік з Рима на південь під руку сіцілійських норманнів, а Генріхів папа Климент зайняв апостольську столицю. Імператор став зі своїм двором у Падуї, заповідався прибути до Верони, але не квапився з тим, а Євпраксія його не чекала. Події не обходили її, ніщо не обходило. Весь цей химерний чоловічий світ особливо виразно постав їй перед очима тут, у землі, наїжаченій темними камінними вежами, що були такі непотрібні й смішні під лагідним блакитним небом. Чоловіки металися, билися, різалися, лилася кров, жорстокості щодень прибувало, щастя на землі меншало, горя більшало. Чому? Навіщо? Євпраксія вважала, що тільки нездатність до справжнього життя штовхає людей на злочини, вбивства, жорстокість. Всі вони, так чи інакше, нездатні й непридатні — і Генріх, якого знала, і папа, іцо його ніколи не бачила. Молодий Вельф так само незда-тен ні на що, незважаючи на те, що молодий, і підступна Матільда може крутити ним як завгодно.

Жінки потрясають світом. Вони мстяться чоловічому світові за його неповноцінність, однобокість, обмеженість, нони гноблять його своєю великою здатністю до життя, дарованою їм природою, а чоловіки, неспроможні збагнути справжніх причин, шукають їх там, де не знайдеш нічого, і знов і знов проливають кров, завойовують городи й замки, так ніби людина може стати щасливішою, коли замість одного каменя володітиме двома або трьома.

Імператорові щастило у війні проти папи й Матільди Тосканської, але тим часом він безповоротно втратив серце своєї молодої жони, втратив, так і не здобувши, і стало воно для нього мовби отою оточеною трьома рядами непробивних мурів Каноссою, яку хотів здобути не раз протягом цілого життя, але здобув лиш ціною власного пониження за часів Гільдебранда, а далі мав каратися цим до самої смерті, безсилий і безпорадний.

КУРРАДО

Є вогонь вільний, дико-розкований, не стримуваний і не обме?йуваний нічим, дим і попіл відлітають від нього, полум'я рветься легко й нестримно, він сам летить без упину й перешкод.

А в печі вогонь змішується з димом, давиться, корчиться в стисках у тісняві, у безвиході, він гнітиться власною силою, задихається від нерозтраченого шалу, рветься навсібіч, б'ється в камінь, гризе його, жалить і падає безсилий і знікчемнілий.

Так і людина, позбавлена волі діяння, замкнена у власному горі, як у кам'яному мішку, кинута на дно розпачу невідшкодованістю втрат, неможливістю повернень до минулого щастя, навіть коли щастя те примарливо-невловиме. Не вирвешся на волю, бо неволя в тобі самій, ти прикута обов'язком, становищем, призначенням, прикута міцно, навіки — ніхто не визволить, не порятує, не зарадить.

Ось тоді несподівано з'явився в палаці він. Все в цій землі дивувало, іноді захоплювало, іноді навіть лякало. В ньому, здавалося, зібралися всі захоплення, несподіванки й ляки цієї землі. Мав у обличчі щось мовби потойбічне, не бралася йому шкіра смаглявістю, був хворобливо-блідий, аж прозорий, весь світився чи то затаєними захватами, чи то неміччю, принаймні Євпраксія, що звикла думати про минущість і нетривкість всього сущого, ніби відразу побачила в ньому пророцтво близького кінця і мимоволі здригнулася від жалю, бо ж був ще так само молодий, як і вона, мав ті самі двадцять літ, не торкнулося його життя, далекий був од зіпсуття, що ним пронизаний вже наскрізь його батько імператор.