Предок - Королева Наталена

У такий спосіб будовано за Карла IV й славний Карлів міст у Празі. Це історичний факт.

[294] Лікувальні купелі, лічива вода; Орсаг — шлях. Мадярське слово, яке ще й досі вживається як "українське" на ГІідкарпатті.

[295] "Води довольні" — підкарпатський вираз — "води досить"; невля — голота, голитьба, жебрак. (Підкарпатський вираз.)

[296] Най заплатить пан Бог — не "чехізм", а старий наш вираз.

[297] Уконтентований — задоволений; сторонники православ’я на Україні замінили слово "пан" (уважаючи це за "польонізм") словом: болярин, від московського "боярин".

[298] Взивати — прозивати.

[299] "Йов регельт" — доброго дня, "Йов регельт киванок" — доброго дня бажаю (по мадярськи).

[300] За ялмужну. — В тому, як говорить Ковдуш, авторка дала взірець того, скільки було у старовинній українській мові чужинецьких висловів, виразів, так само стільки було там і старослов’янських форм.

[301] "Брати Струсі" — про цих "братів Струсів" є дума, дуже улюблена кобзарями й лірниками.

[302] Ік мені — до мене, стара форма, на Підкарпатті вживають її ще й нині,

[303] Теплий-найтеплий — паркий, дуже теплий, старовинний вираз, на Підкарпатті ще й нині вживають його; захолод — холодок, тінь.

[304] Тарантовий — чорно-білий.

[305] Очертом — тобто: кругом, по лінії берегів.

[306] Притьмом — настирливо. За ті часи, повінчані в церкві молоді не сміли мешкати разом, доки не відбулося "весілля", тобто — весільна врочистість з обрядами. Бо в церкві — це був "шлюб", а "весілля" — весільна вечеря з піснями і обрядами, що часами були дуже старовинні — аж від поганської доби.

[307] Пиво варили дома, вино купували або від мадярів, або італійське.

[308] Бурграв — каштелян, управитель чи "домосправець", як тоді казали ще, замковий; мечники — виробці мечів; ножевики — робили тільки різні ножі, але не зброю; вірменів у Львові, за ті часи було багато; замкнувем — замкнув.

[309] Темний — сліпий; позирає — бачить; през — скрізь, через; живота — життя. Старі вирази.

[310] Поламни — зламай; проміждо — між собою; лаціна — латинь; веремія — заколот; ож — хоч би; снов — знову.

[311] Приліжно — пильно.

[312] Легенда про "щасливу країну, попа Івана, де нема зла, хворіб, несправедливости і самої смерти", — була популярна тоді по цілій Европі.

[313] Богочтець — що шанує Бога; адамант — диямант, якому приписували чудодійну силу.

[314] Український "відгук" легенди про Св. Ґраля!.. Авторка чула цей переказ саме від сліпого лірника, під Київською Лаврою.

[315] Підлий, підліший — поганий, гірший; вживали це слово в такому глузді.

[316] Рід анемони, червоної барви. Приписували їй вплив на полегчення хворіб серця.

[317] Вирази, які авторка чула від кобзарів та лірників, якими цікавилась, бо бачила в них "спадкоємців Гомера" на українській землі.

[318] "Додавати жалощів" — прикрашати спів хроматичною треллю.

[319] Старовинний вираз, не русизм.

[320] "Челядна ізба" — не "русицизм", а старе, українське слово.

[321] У замках були свої ремісники на всі потреби

[322] Ісхожає — доходить.

[323] Старовинний наш вираз.

[324] Сатанаїл — наймення Диявола у народніх, українських апокрифах.

[325] "Баніта" — вигнанець; хирен — слабий; ся — себе (стар, форма).

[326] Цю легенду авторка чула від прочан, що приходили до Лаври й залюбки розповідали "дівчатам нерозумним" подібні речі. А що авторка на такі "влови легенд" ходила одягнена в українське вбрання, з намистом і стяжками, то побожним прочанам і в думку не могло прийти, що дещо з цього колись буде надруковане.

[327] Странний — мандрівний.

[328] "Зілійниця" — жінка, яка знає лікувальне зілля та як його приправляти й що ним лікувати; сушарня — не тільки місце де сушать овочі ("крижаниці") чи гриби, але й така "лябораторія-лікарня" зілійниць, що їх мали в кожному литовському замку. За ту добу, про яку йде оповідання, на Волині був ще великий вплив Литви.

[329] "Сивак" — горщик із "чорної" глини, яка при випалюванні ставала сірої барви. Такі горщики робили на Волині. На Київщині — переважно у Василькові, — виробляли горщики із глини червоної; на них яскравіш видно грецький вплив. На Волинських — цього вплину нема.

[330] Намисто з глини, випаленої, полив’яної, також. Бо скляне намисто за ті часи було дуже дороге, майже в однаковій ціні, як справжні коралі звані: "добре намисто" або бурштин. Але бурштину дівчата не носили. Було це "вдовське намисто", бо вдови коралів не носили.

[331] 3 Угрів —із Мадярщини. За ті часи, українці з Мадярщини (Підкарпаття) мали постійний зв’язок з українцями на Великій Україні (Придніпрянщині); "босорканя", "босорка" — відьма, мадярське слово. Авторка ще знала одну таку "босорканю"-зілійницю.

[332] Коливо — риж із родзинками й медом, ритуальна страва-офіра (згадка на поганські "офіри мертвим"!), якою "коливали" — очевидно, назнаючи цим рух офірний при богослужбі за мертвих. По богослужбі "коливо" розділяли між тими, хто брав участь у тій богослужбі: духовенством (про яке була звичайно окрема порція на окремій тарелі), та кревняками й приятелями померлого.

[333] Шинку, пушти — замість: синку, пусти; "Матінки" — стародавній, друїдський культ "Матерей усіх речей", який зберігся дуже довго в литовських повір’ях; стверджує гадку, що литовська, поганська віра була друїдизмом; заздалигоди — заздалегідь, старовинна форма.

[334] Морена — богиня смерти у слов’ян.

[335] Одрина — спальня, старе слово.

[336] Це — не фантазія авторки, але історична деталь.

[337] "Римськими вікнами" називали тоді вітражі: вікна, зложені із барвних частин скла.

[338] Історичний факт: були це жиди з Праги, які, власне, розбудували Бердичів, що своєю архітектурою вузьких вуличок сильно нагадує празьке "гетто" — жидівську частину міста Праги.

[339] Ірха — груба шкура; інтролігатор — майстер, що робить палятурки на книги.

[340] Св. Гіяцинт — дійсно "київський" святий, домініканець. На місці, де був той кляштор домініканський, пізніше було передмістя київське "Преорка" або "Пріорка".

[341] Стригольники — православна секта, яка появилась у Новгороді в XV столітті.

[342] Домініканці носять білий габіт і чорний, довгий ллащ.

[343] По деталях гербу можна було пізнати — й розшукати, — наскільки близько споріднені роди.

[344] Св. Фернан ІІІ, дійсно, канонізований святий. Пам’ять його святкується 30 травня.

[345] Коралі бувають здебільшого білі, гострі, як галузки покриті намороззю. Звичайно, для обрібки вони не годяться; їх "ловці коралів" не беруть, а шукають червоних або рожевих.

[346] "Пригород" — перший двір, перед "почесним двором" — за другою брамою.

[347] Італійських архітектів було в Україні найбільше.

[348] Созиніяни, справніше: "социніяни" — єресь заснована в Польщі 1533 р. італійцем Социно. Не визнавала Св. Трійці й божества Ісуса Христа.

[349] Кляштор св. Варвари в Бердичеві, спочатку — кармелітський, потім — камальдулів. Потім кляштор був скасований і лишився тільки дуже гарний, старовинний костел, а в ньому дуже славна — і від православних у пошані, — ікона Святої Діви "Бердичівської".

[350] Німчин, жидовин — старовинна форма.

[351] Контрефект — портрет; "негербований" має два значення: 1) не шляхтич, що "не має гербу", або: 2) виучений якомусь реместву, але не принятий до "цеху", а працюючий "на свою руку" — приватно.

[352] В Еспанії є звичаєм давати при хрещенні кілька наймень (авторка, охрещена в Еспанії, має шість хресних наймень). Це робиться: "щоб дитина мала більш святих заступників та охоронців". І часто хлопцям дають наймення "Марія" (не Маріям!), щоб Свята Діва його охороняла!"

[353] Визина — старовинна назва риби-осетра, що її давініше було багато в Дніпрі. "Осетрина", осетер — узято з московської мови. Українська назва була: визина. Цікаво, що ця старо-українська форма лишилась у московській мові: "вязіга" — хрящ, із похребтини визини чи осетра, який дуже ціниться як додаток до начинки пирогів на Придніпрянщині, а ще більш — у Московщині.

[354] Алтабас — дуже міцна й товста шовкова матерія, що переважно вживали її взимку.

[355] У старі часи вважалося, що треба було не тільки частувати, але ще "припрошувати" чи "примушувати" щоб вони їли й пили.

[356] Ґуїльєльмо де Кастро — дійсно, історична постать. Нащадки його ще жили коло Житомира перед першою світовою війною. Альбігейці — єресь, яка постала у XIII стол. на півдні Франції в місті Альбі, звідти назва: альбігейці або "катари" — чисті (з грецької мови), як вони називали себе самі, бо — ніби то тільки воїни мали "чисту", нічим не "зіпсовану" віру. Занесена була ця єресь до Франції з Болгарії. Рекомендувала вона дуже суворі пости, радила не вступати в подружжя "щоб рід людський перевівся" а з ним — був би "знищений гріх". Світ, "а їхню гадку, створив не Бог— а Люцифер, якого вони називали: Люцібель. Рекомендували також і самогубство, як спосіб "знищити гріх", або принаймні "одного грішника".

[357] Волохами, волошками називали у старовину мешканців Румунії, себто румунів. Але іноді називали "валахами", "влахами" теж і італійців.

[358] Ченці-капеляїни за ті часи були також і лікарями, але бо й аптекарями в замках.

[359] За середньовіччя освіта була майже цілком у руках Церкви чи духовенства-ченців.

[360] Авторці довелося особисто пересвідчитися, наскільки "чужинці", які оселились в Україні, полюбили цей край, зжилися з ним, "втілилися", так би мовити, до нього. Року 1919 авторці довелося бути, якийсь час, передкладчицею в Українському Міністерстві Закордонних Справ. Там авторка — зі здивуванням дуже щирим! — пересвідчилась, що найліпше володіли українською мовою такі "українці", як: граф де Бальмен, панна Тереза Берґоньє, Ян Карашевич —Токаржевський. А такі "корінні" українці як панна Гудим-Левкович, родина Тарновських, а такі з "типово-українськими прізвищами як Кравченко, Ковбасюк — наймення не вигадані! — або не вміли зовсім по-українському, або дуже кепсько. Панна Гудим-Левкович не вміла навіть відповісти: "так!" або: "ні!" А казала: "да", "нєт".

Де Бальмен був давній французький емігрант, і жив завжди ціле літо, аж до осені глибокої, на селі, на Чернигівщині. Інакше — був це старшина (навіть генерал) царської Гарди. Тереза Берґоньє була донькою француза, що мав у Києві театр і готель та маєток — чи віллу — на селі, де, звичайно, також родина Берґоньє проводила літо.