Предок - Королева Наталена

Колись, у неволі, — пригадуєш, Карльосе? — як я жадібно слухав Твоїх оповідань про Твій край, його життя, звичаї й про події старовинних часів!.. Я добре пам’ятаю їх! Тож словами, що я чув від Тебе, — словами того Санчо ІV-го, що скривдив першого Лясерду, — відповім Тобі сьогодні:

— "Ніхто не може дати того, чого не має сам![409]"

Так сказав Санчо ІV-ий в останній хвилині коли діти просили в нього батьківського благословіння…

Так відповідаю, Брате, і я Тобі сьогодні. Бути бо хрещеним батьком значить — дати хрещеникові своє благословіння. А Ти знаєш: я того не можу! Бо над родом моїм тяжить прокляття…"

Рената перегнула твердий аркушик і змахнула ним з обличчя сльозу.

— Читай далі ти…

"…Однак, відмовивши Твоєму проханню, сам насмілююсь прохати Тебе…

Ще малий мій Адам-Кашпар. Але у дитячих роках не слід повіряти всю вихову майбутнього лицаря жіноцтву: розпестять його! Візьми його до себе, Карльосе, І, якщо зволить на це Світла Дружина Твоя, разом із сином своїм виховай його на лицаря, що йшов би невпинно й непохитно до Світлої Мети.

Я знаю: "Монсальват[410] — мета болісна" — співає Ешенбах, улюблений мій лицар і поет, і "по дорозі до цієї мети сліз не обітре ніхто"[411]. Але нехай іде мій син до "Монсальвату духа"… бо я… я піду в манастир.

Якщо трапиться війна — візьму в руку меч, бо зложив лицарську присягу — боронити свій Рідний Край[412].

Коли ж пошле Господь час мирний, прийму чернечу рясу, щоб воювати духом і словом за Правду. Бо є речі, як Ти бачив сам, що проти них безсиле залізо. А бій духа й зброї триває стало. Коли ж ці суперники йдуть один проти одного, часто тріюмфує третій. І той третій — це Зло, Кривда, Ненависть…

Великі Борки, улюблене гніздо моє, і надалі залишаю під опікою пані дядини нашої. Бо Василь уже не вернеться сюди з Чернігівщини.

Не дуже міцна тілом пані Теофіля, але ж духом незломна й сильна, як Гея-Земля, що нас живить. На таку ж виховує і малу Тею…

Але не Тею хотів би я бачити господинею-дідичкою в Борках, Карльосе. Ні, мій Друже! Якщо обдарує Тебе Господь донею, цим листом прошу її у Тебе за дружину моєму Адамові"[413].

* * *

Адамів лист розхвилював Карльоса: як же грізно побила життєва хуртовина побратимів "весняний сад життя!.."

Тієї ночі Карльос заснути не міг. Потиху вибрався з одрини до свого студіольо.

Яке ж воно "своє!" Аж дивно, що в країні, такій далекій від Еспанії, неначе — куточок рідний, свій… перенесений з далекої батьківщини!

Немов би не Карльос Лясерда, а дон Фернан ель Сабіо сидить у цьому глибокому фотелі, з чорного "моченого" дуба, з високою спинкою.

І білий комір ясною плямою відбивається від чорного оксамиту хатнього одягу…

Немов би — ось-ось! — від монументальної печі, з угла кімнати, де шафи з книгами, покотить круглий Херонімів бас просту й бадьору сентенцію… Вірну навіть і тоді, коли вже — як казала пізніша вже приказка, привезена з Америки! — "No mias consuelo que el tomato crudo"[414] — Карльос аж здрігнувся. Так живо відізвався цей голос у його серці… Але тільки в серці!

Встав із крісла й підійшов до портрету на стіні. Суворе Херонімове обличчя ніби всміхнулося до нього…

Це на пам'ятку про "світло з Еспанії", що приніс йому джура, зробив цей портрет… із пам’яті, розбудивши в собі здібнощі "емірового рисівника заставок та енлюмінюр"[415]…

Над Херонімом — собор у Бурґосі… Також Карльосовою рукою відтворена згадка з безлічі кампаніль… минулого…

Ось і брама "Арка Санта Марія … а серед площі — вся біла масивна сильвета мармурового хреста…

На ньому — Христос відкрив обійми розп’ятих рук… Простягає їх… немов чекаючи повороту з чужини… "блудного сина" Еспанії!..

У ніг хреста невпинно плаче водограй…

Думка знов вернулася до листа Адамового. Згадав, що хоче він злити свій рід із його родом…

З його "новим родом", який таки започаткував він, згідно з пророцтвом дона Фернана.

Але, хто ж може бути хрещеним батьком його сина?

* * *

На другий день "Каза Лясерда" вітала не "високого", але милого гостя. Був ним "срібноокий" Ковдуш, що приніс новини з Борок та пісні в своїй кобзі.

Ще в Борках полюбив мудрого гудця Карльос. А тепер зрадів — як рідному. Еспанським звичаєм, — "старим, як земля еспанська", — на місце кума, що відмовився, завжди кличуть першого жебрака, що його зустріне батько дитини.

І тому за кілька день, у палясеті Лясерди, як тихе свято, відбулися хрестини.

* * *

А по хрестинах, пізно в ночі, Карльос докреслював повне нових сил нове "родове дерево".

Протяг лінію від двох корнів — Ренати де Кастро і Карльоса Лясерди та закінчив її кружечком. А в ньому написав наймення тільки що охрещеного свого сина:

— Фернан-Альфонсо-Енріко.

Чекав хвильку, дивлючись як розбігаються по свіжому напису порошинки лазурітового й золоченого піску.

Потім вивів банделету[416] й — у пам’ять дон Фернана й його "пророцтв!" — вписав у ній слова:

"Патефакта ерунт Деї аркана"[417].

[1] "Hijo de mi alma — сину моєї душі" — біжний еспанський вираз ніжности.

[2]Перекладаю словом "джура" вираз "maestro de armos = учитель, як обходитись із зброєю", якого поважали в родині і пани і слуги, і який за "слугу" не вважався.

[3] Марілена — біжне, еспанське пестливе скорочення наймення Марія-Магдалена

[4] Марія Паділля — історична особа. Була це циганка, з якою король дон Педро морганатично оженився, незвичайно розумна й гарна.

[5] Цигани в Еспанії живуть осіло. Більшість із них — торгівці. Переважно різники, кошикарі, "ножарі" (що виробляють ножі), ковалі. Старші циганки продають на вулицях оладки "banudo", які тут же печуть. Завжди чисто одягнені.

[6] Пишеться "саbаllего", читається "каваєро". Еспанське b (б) вимовляється як українське в. /На жаль, письменниця тут дещо переплутала — це літера "v"в іспанській мові вимовляється як "b"/ — Прим. упор.

[7] Togue a muerto, власне дзвін, що сповіщає про смерть когось із парохіян.

[8] Згадані в повісті особи — майже всі історичні й наймення їх повністю подані. Але титул Сандоваля — duque (дуке) себто: герцог, не вмію перекласти на українську мову. Переклад "князь" був би несправний. Бо титул дуке (франц. "duc") іде зараз за князем ("principe", франц. "prince"). Німці й москалі зберегли форму "Herzog" = герцог. То й може і по-українськи могло б бути "герцог"? Чехи мають на це свою форму "vevoda". Але вважаю, що по нашому не можемо вживати тієї форми, бо плуталась би з поняттям "воєвода". А лишити "дуко" — також не можна, бо по-українському називають "дукою" просто багату людину. Тож не остається нічого іншого, як уживати таки форми "герцог".

[9] По анналах і записах, королева донья Хуана прозвана "la Loca" — безумна", бо ж таки стратила була на якийсь час здоровий розум, — мала незвичайно приємний, чарівний голос.

[10] Такий, справді, був намір королеви доньї Хуани.

[11] Велике горе так вплинуло на неї, що вона на якийсь час утратила здоровий розум. Тому в еспанській історії називають її "Juana la Loca" ("Хуана безумна"). Латинське j читаємо в еспанській мові як наше х.

[12] До свого одружіння з дон Феліпе — донья Хуана хотіла вступити до манастиря й приготовлялася до цього.

[13] Це був, справді, "пункт" божевілля доньї Хуани: вона твердо вірила, що дон Феліпе мусить воскреснути.

[14] Краєвид Кастилії нагадує собою африканську пустиню: піски, каміння, кактеї і гори — самі скелі. /Наша землячка, яка тепер мешкає в Іспанії, прокоментувала так: я вже не знаю, у кого з класиків читала гірко-поетичне "червона іспанська глина". То це було перше, що мене вразило в краєвидах!! Вона дійсно червона! Поля клаптями — клапоть росте зелений, клапоть колоситься жовтий, клапоть зораний — охряно-червоний. У мене вікна білі — то порохом вони припадають не чорним і не сірим, а червоним!! А основне заняття іспанського агрикультора одвіку — вибирати каменюки з землі!/ — Прим. упор.

[15] Другого свого сина, Фернана.

[16] Біжний еспанський вираз ніжности, "luz de mi vida"

[17] Фрай — брат. Уживається, відносно францисканців, навіть коли духовний уже висвячений на патера (священика), а не тільки ""брат".

[18] Кабошон — дорогоцінний камінь, відшліхтований до круглої, випуклої форми, а не до "фасеток" як брилянти.

[19] Аквіта це скорочення з aqua vitae — тобто: оковита, горілка

[20] Ay, hombre! — біжний, еспанський вираз здивування, жалю, суму — взагалі, майже в усіх пригодах та випадках життя. Дослівно: "Гей, чоловіче!"

[21] Вирази: caramba, hombre, caspito, chapiro — властиво не означають нічого конкретного. Але, що в Еспанії було (аж до недавна ще!) законом заборонено і карали за те в’язницею — кожне зайве згадування чорта, а також уживати в біжній мові наймення Божого, то люди вживали в усіх випадках ці, нічого не означаючі вигуки. Цікаво, що згадка про вигук "чапіро!" збереглась у часто вживаному жидівському прізвищу: Шапіро. Очевидно, занесли це слово в Україну жиди-вигнанці (як нпр. ціле місто Бердичів, що складалося майже з самих жидів, які зі звичаю, довго ще користувались мовою країни, з якої їх вигнано. А що в Україні було більше людей, які знали французьку мову, то еспанське ch, що його еспанці вимовляють як українське ч, висловлювали на французький спосіб як українське ш. І так із "Чапіро" став "Шапіро" або "Шапіра". Цікаву деталю відмічають французькі письменники й історики. А саме, що жиди-вигнанці дуже довго, на чужині, зберігали любов до Еспанії, її мови, звичаїв. Любили її як свій "рідний край". — Французькі емігранти (гуґеноти, євангелики, а пізніше до французької революції) нераз перетворювались на німців, англійців, москалів. Навіть — додають деякі твори, як нпр. Maurice Magre й інші: "Не було гірших ворогів Франції, як ті французькі емігранти — "бувші французи".

[22] Вживається слова "hombre" не тільки, як вигуку здивування, але й у простому своєму глузді, як тут, при ославлюванні, в сенсі "чоловіче!"

[23] "Радісного Агнця" або "Веселого Агнця" — привітання у Великодньому часі, як в Еспанії, так і в інших католицьких народів, заміняє українське "Христос воскрес!"

[24] За старі часи — дуже давно! — в Еспанії було багато вовків. Кажуть, що нема нічого страшнішого, як скажений вовк. Він не тільки не боїться вогню, але лізе сам на вогонь. На Литві також, іще не так то давно, було багато вовків.