Предок - Королева Наталена

На Сході приписують цій красці ніби вона не тільки "робить гарнішими очі", але й охороняє їх від дуже розповсюдженого там — від гострого світла — запалення очей. На Сході мають дуже дивні — й дуже прості! — ліки. У деяких авторка переконалась на собі, що вони дійсно помагають. Так, від вічної праці при якій треба було приглядатись (як археологові) до дуже дрібних написів, узорців, то що (не говорючи вже від писання та читання), авторці дуже докучало те, що набрякали повіки, були червоні й палили. Европейські — тогочасні! — лікарі казали, що на те — єдина рада: не читати, не писати й кинути праці, при яких треба напружувати зір. А перський "хакім" (лікар) порадив: носити завжди, не скидаючи ані на ніч, дуже важкі сережки. Всеодно які — аби важкі. І що ранку та що вечора промивати очі трояндовою водою. Як нема її — то звичайною боровою водою. Неприємне запалення пройшло, й нині, — у 70 років , — окуляри вживаю тільки при читанні чи письмі.

[170] Domine magister, Сіді му аллім — означають те саме: "пане вчителю!" (Не утруднюю працю переписувачеву даючи арабський текст!

[171] Venite cito, Та алл гене — йдіть швидче!

[172] Маймун — малпа, кара маймун — чорна малпа.

[173] Сорбет або шербет — розтерті з цукром або медом овочі. Може бути й зі зварених у цукрі конфітур із троянди (тільки "столистої!"), помаранчевих цвітів або цвітів білої акації. Тоді треба додати води. Розмішане добре, мусить бути тільки на пів заморожене.

[174] Бабуїн — північно-африканська малпа, з довгою головою й коротким хвостом.

[175] На Сході — як і в Еспанії — часто замість леду вживають снігу, що його привозять із гір.

[176] Сцена з бабїном — не вигадана. Авторка знала в Ахені, у Німеччині, доктолра Шустера, який мав таку малпу. І та малпа "варила" пані докторовій каву. Доктор розповідав, що вичитав таке у Брема. Хотів пересвідчитись, чи це — правда, купив молодого бабуїна у Гамбурзі і дійсно навчив його "варити каву".

[177] Малпи дуже не люблять, коли з них сміються. Але коли їх хвалити й гладити та давати їм "за викон" солодощів або овочів — дуже легко навчити їх усьому. Так, принаймні, запевнював доктор Шустер, що його бабуїн не тільки "варив" каву, але ще й "подавав" її на підносі.

[178] Сіді — "пан".

[179] Дервіші — маометанські ченці. Сарацини називали "дервішами" також, або "франкськими дервішами", і християнських ченців.

[180] Студіоля — перенятий від італійців звичай улаштовувати бібліотеки, які, одночасно, служили й кабінетом, в якому вчені працювали.

[181] Таке волосся мав і батько авторки.

[182] Деталі, назви замків і фортець — історичні. З "Історії хрестових походів" — імпозантної праці.

[183] Цей "лицарський роман", який дійсно був історичним фактом, був темою незчисленних пісень трубадурів. А пізніший французький поет, Едмонд Ростан, написав прегарну п’єсу "Самотня царівна".

[184] Остання деталь — історичний факт: Мелісенда, володарка Тріполі, — або як часами писали: "Тріполісу", — яка мала одружитися з візантійським цісарем Емануелем Комненом і була його нареченою — ніколи з цим цісарем не одружилася, а стала чорницею-кармеліткою в дуже молодому віку.

[185] "Блукаюче світло" — дійсно чарівне явище. Авторка бачила його й "закохалась" до "казкової землі" — Волині, як лицар до красуні. Зрозуміла, що тільки на Волині могла народитись така поетка, як Леся Українка і такий твір-перлина як її "Лісова Пісня". Що таке "блукаюче світло" — не знаю. На Волині мені висвітлювали, що це — випари мочарів, якісь "блукаючі вогники". Каміль Фляммаріон, знаний французький астроном, приятель мого батька, гадав що це — так званий "зодіякальний" світляний феномен. Я на астрономії не знаюсь, то ж не берусь висвітлювати. Констатую тільки факт, що бачила цей чарівний феномен.

[186] "Слово стало тілом"

[187] "І Слово стало тілом".

[188] "Бинда" замість "стрічка" і "флояра" замість "фуяра" чула авторка від волинських селян.

[189] У 1937 р., коли по-перше була видана повість "Предок", галицька критика витикала "безсенсовність" "прокляття цілого роду". Я — не берусь судити "сенсовність" чи "безсенсовність" стародавніх леґенд, анналів, хронік. Бачу в них поезію, красу. Крім того: вони, певно, мали якусь підставу бути записаними, коли ними займалися хронікарі. А я — як перська байкарка! — тільки переказую те, що читала в старих анналах та хроніках. Крім того, бачу в цих сумних — аж трагічних! — легендах, вплив Півночі та сумної, меланхолійної вдачі людей півночі, на розділ від радісної, безжурної вдачі людей Півдня.

[190] Лебідь — по данському: "сван". У мові норманів: "Швено". Вікінги — власне були пірати. Але за ті часи вважали, що піратство — почесне "ремесло", бо вимагає сміливости не тільки в бою з людьми, але з морем, хуртовинами. Самі ж себе вікінги вважали за "володарів моря".

[191] Наперстянку — Digitalis, — уважали за чарівну рослину в Північних країнах (Данії, Швеції, Норвегії).

П. Ол. Моха чомусь дуже хвилюють "чорні барви", "незгідні із християнським світоглядом" (стаття "Наталена Королева у 70 річчя", ч. 38, 24 вересня 1958 р. часопису "Шлях"). Авторка мусить пригадати шановному критикові, що "Предок" є повість, у якій зібрані деякі леґенди роду. "3 пісні слова не викинеш"! А що легенди північні — сумні, трагічні й песимістичні, — то це особливість психологічна людини Півночі! І ще тільки більш підкреслює спокійно-радісний погляд на життя людей Півдня.

Коли б авторка "проповідала", або притримувалась цього погляду та "нехристиянської віри у фатум", то, певно, не відважилася б написати ці сумні легенди, "боячись накликати на себе лихий вплив" — чи "відгук" того "північного прокляття.."

Зрештою: чи ж автор не має права писати так, як йому хочеться, а мусить притримуватись способу думання критики? Авторка ж не протестує у пресі, коли їй "нав’язують" думки, яких вона не тільки ніколи не мала, але й мати не могла! Як, нпр. — у тій самій статті — що "авторка щораз більше причалює своєю творчістю до українських берегів" (про "Легенди Старокиївські", які були написані ще до першої світової війни для… французької преси! А потім були відкинені в Галичині, як "не маючі нічого спільного з Україною" за словами п. Д. Донцова! І вийшли друком лише в 1942 р., бо… авторка нічого іншого тоді в своїй теці не мала!

[192] Не на Волині, а вже на Київщині авторка здибала нащадків цих де Кастро. Але на Волині й Поділлі було чимало чужих родів, головне італійських, що прийшли з польською королевою Боною Сфорца та з польським королем, яким був якийсь час Генрих III, французький король (як, наприклад, дуже знаний у Франції рід де Колюс), чи де-Бальмен, француз походженням, який знав українську мову та говорив нею ліпше за родовитих українців.

[193] Сіді Аадам — пан Адам. В арабській висловності наймення Адам має звук подвійного — а.

[194] Агаряни — діти Агарини. Так називали християни арабів. Самі ж себе вони називали: "сарацинами", тобто дітьми Сари.

[195] Омар Кайям — один з найславніших перських поетів.

[196] Світло місяця у східніх країнах, справді, таке ясне, що авторці трапилось одного разу прочитати при місячному світлі, без жодного іншого освітлення, дрібне письмо поштової розписки.

[197] Цей звичай існував іще в Персії перед першою світовою війною.

[198] Гепард — хижак із роду леопардів, оцельотів і т. п. Живе в Азії, трохи менший за леопарда, але так само розбарвлеяий — цяткований теміно-гнідим по світло жовтому тлі. Дуже легко приручається й звикає до людей. У Персії та Індії гепардів тримають замість ловецьких псів. Бо в Персії — пес є у великій погорді, як "тварина нечиста" (однаково, як і свиня). Крім того, кажуть, що при ловах на тигрів — жодний пес не відважиться йти проти тигра. А гепардів треба всього тільки два, щоб подолали тигра.

На жаль, авторка не може присвідчити, чи це дійсно так. Бо як не просила, але її ніколи не схотіли взяти з собою на полювання на тигрів, як на "занадто небезпечну забаву".

Але гепарда авторка мала. Звався "Пешкеш" і був якнайласкавіший й наймиліший кіт. "Воркотів" — трохи голосніше за кота, само собою! — коли був задоволений, спав у ногах, на ліжку, "дмухав" як незадоволений кіт, коли щось йому було не до вподоби. Загинув від запалення легенів, не зніс європейського підсоння!

[199] Імам — вища духовна ранґа.

[200] Історичний факт. У маврів існував звичай, що коли якась жінка хотіла бути вченою, поеткою чи філософом — по "іспиті", що тривав три, а то і п’ять років, — на зібранні імамів, суддів та інших урядових осіб, вона складала шлюб, що ніколи не вийде заміж, не заложить родини, але цілковито віддасться науці або мистецтву. Тоді відкладала жіночу загортку, якої більше не носила. Цим, ніби символічно зазначувала, що "вирікається жіночости", перестає бути жінкою й стає "рівною мужам".

[201] Дійсна особа.

[202] Історичний факт.

[203] Спосіб мови Хадіджі — не фантазія авторки. Так висловлюються у хвилини ніжности, приятельства орієнтальні жінки, серед яких авторка мала чимало приятельок. Одна, наприклад, як доказ щирого свого приятельства дуже вмовляла й упрошувала авторку, аби вона… стала жінкою її чоловіка! "Щоб бути завжди з тобою разом, нероздільно, як очі в обличчі!" — вмовляла мила приятелька Хараза. Наймення її означало: "Самоцвіт".

[204] Невільниці кадиксанки (родом з еспанського міста Кадіксу) цінились дуже дорого, бо вважали їх за найліпших співачок, танцюристок і вишивальниць золотом.

[205] Невільники й невільниці слов’яни з давен-давна цінились дуже як раби-педагоги чи рабині-пістунки, хови. Вміли дуже добре обходитися з дітьми, самі ж — дуже легко навчались чужих мов і різних наук. Відомо чимало таких педагогів. Наприклад: педагог, що навчав філософії велику Клеопатру, був "із берегів Бористена" й звався Архибій. Учитель Юліяна Апостата, також родом із Бористена, звався Мардоній.

[206] За давні часи було у звичаї: коли якась самітня жінка (вдова, або дівчина-сирота) не могла з яких-небудь причин стати черницею, то мешкала "як світська гостя" у манастирі, хоч би й усе своє життя, до смерти. Ходила на всі служби Божі, не виходила поза стіни манастиря, але приймати відвідини у "говорні" могла. Одежу носила світську. Чорну, коли це була вдова, сіру або білу як що це була дівчина.