Додому нема вороття - Андріяшик Роман

Навіть запахло пареним молоком. Я розплющив очі. Крізь глицю пробивалося місячне сяйво. Я подумав, що живиця в місячному сяйві мусила б пахнути молоком. Ще трохи, і я вигадав би себе в такій героїчній історії, де під стравами вгинаються дубові столи, та вчасно згадав, що гірняки не скаржаться на долю.

На світанні, наловивши дрижаків, поклацуючи зубами, я збіг до водоспаду. Черемош рвав з-під ніг дно, виважував каміння. Я крок за кроком обмацав заглибини, нараз оглянувся — і завмер: німець сидів, припершись плечима до великого каменя. Він спинився тут, мабуть, знесений течією. Руки були складені на колінах, наче відпочивав. Отак тобі не поталанило в горах, чоловіче! Привіз газет, навчив газетних слів, вирішив, що ми порозумнішали й підемо битися за зганьблену честь трону... Його вдарили ззаду по голові і кинули в річку з карабіном через плече. Я захоронив тіло, а новісінький манліхер і патронташі взяв з собою.

Аж з гори кинув погляд на долину. Купка вибіленого сонцем каміняччя над скульбаченим німцем. Смерть... І він теж був прямолінійний... Нерозважливий. Вигнанець з власної землі, який хотів стати переможцем на чужій! Ну, газетами багато не зробиш, тим паче серед непоступливих гірняків. Пославши в Габон десять учителів, французький уряд виділив для охорони кожного вчителя артилерійську батарею, а для охорони кожної батареї — ескадрон кавалеристів... Ти, чоловіче, навіз нам мудрих газет і переконав, що ти проти нас — муха. Мені тебе жаль.

Через годину у вигині Яловичори показався невеличкий хутір. Як і Розлуч — непримітне гірське гніздечко, населене кількома родинами, які з Божого благословення швидко розмнож) валися, бо над потоком бавилося з доброї півсотні дітиськ.

Малеча спершу метнулася врозтіч, та, запримітивши вишивану сорочку і поцяткований мідними капсулами черес, зійшлась до гурту. Змішалися, як наполохані в'юни, пошепотілися, вислали до мене найвищого зростом, худорлявого, але жилавого підлітка з чорною короною кучерів і смішним на дрібному личку ламаним носом.

— Не наша зброя,— сказав хлопець і показав на карабін у моїй руці.

— Чоловіки на хуторі є? — запитав я.

— Забрали.

— А жінки?

— З товаром у полонині.

Я обвів зором осідки на пригірку. Хати — з позачинюваними віконницями, дерев'яні стільці біля дверей на метрових стовпчиках, куди взимку висаджують собачі буди, щоб не досягли вовки.

— Це Вигода?

— Так. — Хлопець торкнувся рукою топірця в мене за поясом, і сумніви його розвіялися остаточно. — Яловичора — там, — махнув у бік Стіжка, що темнів на тлі похмурого неба химерною кінською стопою.— Може, постукай до Горинів? Там двоє вернулися.

Мені відчинив худощокии, із запаленими очима гуцул років двадцяти п'яти. З вигляду — людина квола й податлива, без внутрішніх спонук і мети (порожнє річище). Та, раз на що-небудь зважившись, такі стоять на своєму до смертної хвилини.

— Конаю з голоду, — сказав я. — Продай шмат бринзи. Господар розвів руками і раптом перед самим моїм носом гримнув дверима.

— Ей ти! — гукнув я. — Зажди-но!

Мене охопила лють — готовий був вламуватися, як жандарм. Підбігши до вікна, шарпонув мотузку.

— Тебе відпустили? — припав лицем до шиби. Господар виплив із сутінків, ствердно кивнув головою.

Звузивши очі, знову відступив у глибину світлиці. Я забарабанив у шибу.

— Чого? — почулося за дверима.

Вийшов, та, зобачивши карабін, чкурнув до сіней. Я спіймав його за рукав, виволік надвір. Він був досить широкий у плечах, не набагато нижчий за мене, проте надзвичайно виснажений.

— Ти потурнак чи я? Мене привела сюди біда, а ти за людину не маєш. Шкодуєш мамалиґи — підсоби інакше. Увечері гостинцем будуть провадити наших хлопців на фронт. Я хочу налякати солдатам коней, може, котромусь із леґенів удасться втекти при гармидері. — Мені хотілося якось розтермосити цього нещасного невірка. — Ми вже один раз втекли.

Гуцул заперечливо покрутив головою.

— Дам рушницю, Гориню.

— Ні.— Він набурмосився і прискалив око.

— Німців небагато.

На висохлому лиці виступили дві гарячі плями, обведені білими пругами змертвілого від голоду тіла.

— Підеш?

Він на секунду зніяковів, випалив одним духом:

— Знаю вас! Політичні бомкарі! Мене лишили, бо я пив тютюн.

Мене чогось вкололо слово "бомкар" (згодом і Верешко не зміг мені його пом'якшити). Та я не встиг озватися — Горинь рушив на мене з розчепіреними пальцями, я сторопіло відсахнувся.

— Бомкарі!..

Я позадкував до воріт.

— Пий тютюн,—задихаючись, хрипів Горинь.—Ади. — Він зібгав пальцями шкіру на вилиці. — Видиш? Пий тютюн.

— Сам ти, бачу, бомкар. Тепер здихаєш?

Я доброї півгодини відсидів над потоком, сердито дивлячись просто себе. Згадав розповіді про батька. Гринь Супора у двадцять три роки якось удосвіта приторочив до сідла рушницю й вирушив до низового села Іспас коло Вижниці.

— Куди, Су поро? — питали пастухи, які гнали товар в полонину (батька знали в кожному осідку між Черемошем і Путилою як непокірного забіяку, котрому просто не з руки було побудувати шибеницю, настільки розцвіла цивілізація).

Підморгнувши, батько показав на захід сонця, і пастухи, все збагнувши, усміхалися у вуса. Побажали щасливого кінця, заспівали:

Ой в неділю рано півниченьки тяли,

Раненько в неділю, рано на зорі.

Ой а ще раніше легіник збирався,

При одній свічі вмивався,

При другій взувався.

Гей, коню мій, коню, скачімо в долину,

У срібний віночок вберу я дівчину...

В Іспасі батько негадано не викрав, не підмовив, а по-справжньому висватав вродливу невбогу дівчину. Третього дня пішов одним оком позирнути на родинну хату (не дай, кажуть, злидареві удачі!). На осідку ще трималася стодола, в якій можна було прихиститися. Тут уночі батько стрівся з нареченою, щось собі на радощах навіяли, бо вранці батько подався до графа просити помилування, мовляв, він не хоче відповідати за дідові гріхи, має намір лишилися на рівнині, розумом і серцем доведе, що виродився кращим, ніж отець. Пан згодився на тому, що батько відпрацює в нього за спалену дідом солому, одначе вночі підіслав гайдуків.

З обома простреленими ногами батько зопалу посадив маму в сідло. На гіімчицькому перевалі ноги йому розпухли і зчорніли. Мама допровадила коня з хворим батьком до Розтоків. Через день справила похорони. Мабуть, тому, що дуже покохала батька, або через те, що вже носила від нього надію, допиталася до Розлуча. Гуцули з поваги до батька запомогли вдовиці, чим тільки могли, та вона зниділа в тузі.

Чимось батькові не подобалися теперішні гірняки, що вирішив не вертатися в гори. Чи не надто втішають вони себе, коли жити вже несила, коли треба гризти ланці зубами?

Я оглянувся на Горинів хутір і, не вірячи собі, побачив: до мене дибає плаєм зодягнутий у дорогу Горинь.

— Піду з тобою, — сказав він. Голос його злегка здригнувся.

Я подав йому рушницю, а карабін з опаски взяв напереваги.

— У вас коли був асентерунок?1

— Передучора... Мені долягає, — приклав до грудей руку. — Я забагато випив. Брат поправився, а мені долягає...

— З нами нічого не трапиться. Накоїмо тріскоту, щоб збити колотнечу.

— І вас — з кіньми?.. У Вижниці полковник казав, що гуцулів треба мобілізувати з кіньми, тоді не втікатимуть з фронту.

— Мудрий полковник.

— А шпигуни у вас були? Наші жінки ходили до Путили на ярмарок, а у Вивозі в хурдиці — шпигуни...

Я осміхнувся. Крицяк теж нібито бачив шпигунів.

Ми залягли неподалік від закруту, де втопили німця. Мені здавалося, що це місце ще раз виявиться щасливим. Горинь поклав рушницю на землю, а сам став посеред дороги.

— Можуть над'їхати,— застеріг я.

— То ще чи буде війна? . — Як тебе звати?

— Одарій.

— Буде, Одарію. Отам, — я показав рукою за гори, — там як татари: не можуть прожити без грабунку. Там з малих літ привчають: "за кордоном — ворог".

— Змалку?

— Змалку.

— Ти бомкар. — Одарій вперше осміхнувся.

— Не віриш!

Він примружив око. Я чекав відповіді, та він мовчав. Цей гуцул був наймовчазнішим мовчуном. У гадці він неодмінно відповідав співбесідникові, та лише в гадці. Коли його язик ворушився, це була величезна праця. Деколи, дивлячись на спантеличеного співрозмовника, він знизував плечима, не в силі втямкувати, чи щось сказав, чи лишень подумав.

Він знову осміхнувся — цього разу жалісно й довірливо, і очі його потепліли, ніби звірив мені святу таємницю.

— Такий я...—Далі, либонь, прохопився язик: — А ти — впертий бомкар.

Я сів на стрімкачі, звісивши ноги. Внизу на жолобистих, полизаних течією скелях клекотів Черемош. Здавалося, не струмені води розбігаються, а змії. Долину наповнював шум. Вітер односив його до Гребенища, завертав назад. Заслухавшись, хотілося поринути в минувшину, без страху і турбот, без дивовижної винахідливості, заради хвильки спокою.

Нараз я побачив себе пастушком в полонині. Над головою неозоре синє небо, зокола, вигріваючись на сонці, спочивають старі стомлені гори. Палениця, Горби, Говерла. Я теж відчуваю втому. Мене п'янить запах квітів, присипляють шелести трав. Голоси чередників усе віддаляються, віддаляються, натомість чується нібито мій власний голос, він ніби награє щось із легенд, щось безмежне, як мрія. Мої руки ворушаться. Мені кортить заграти й повернути світові все, що він мені навіяв, бо воно не вміщується в грудях, та мені й не треба такого великого багатства. Перед зором виступають барвисті малюнки: украплені в мармур деревини самоцвітні роси, обрамлені золотими шишками ґонти на хатах... Теплими плаями стеляться мохи, поблискують намиста на дівочих грудях, глицюватими зубчиками вирізняються мережки на білих материних сорочках...

Це зі мною було. Цього я не вигадав, це справжність. Але для чого воно? Розповідають про батька: він завжди чорнив державні ярмарки, так далеко заходив у здогадах і підозрах, що дехто не міг його слухати, а потому виявлялося: все, що говорив батько,— свята правда. Як бракує його суду тепер! А я марю.

— Образився? — спитав Одарій. Його уста лишилися розтулені, мабуть, подумки казав: "Вибач . — Ти не знаєш, що було в нас!

— А що?

— Наш керманич... як наїхали німаки — зганяв хлопців під рушницю. Ми з братом лагодили вориння в полонині — то чекав із солдатами на вагаші... Ми понапивалися тютюнового вару.

— А де брат?

— У горах. Жінки злякалися, що товар реквізують...