💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Додому нема вороття - Андріяшик Роман

Додому нема вороття - Андріяшик Роман

Читаємо онлайн Додому нема вороття - Андріяшик Роман

Дерева невеличким гуртом купалися у сонячному сяйві і немовби промовляли: "Дивіться, як нам привільно і добре!"

Я скипів од гніву: до мене наближався середнього віку чоловік із золотим шнурком через рамено, розсуваючи револьвером віття. .Довкола в гущавині акації потріскували під чобітьми сухі гілки. Офіцер кидав на боки веселим поглядом, певне, був не проти схопити гуцула власноруч. Я став за камінний хрест. Коли офіцер відштовхнув галузку, я вперся йому карабіном в груди. На німаковому чолі запотівся туманець росин.

— Кинь револьвер,— штрикнув я дулом карабіна.

Може, він знавукраїнську мову, бо заокруглив очі і розчепірив пальці. Я підняв револьвер і видобув з-за пояса ніж. Офіцер зблід і точнісінько, як ведмідь-будак, замахав руками.

— Марш! — просичав я.— Гуцули беззбройних не вбивають.

Я показав німцеві на край цвинтаря, та нерви його не витримали: схопившись руками за голову, він сів на могилу. Теж заточуючись од напруження, я чкурнув на прочесану половину цвинтаря і виярком став підніматися на течеру. Мене помітили на зрубі, пустилися навздогін. Загриміли постріли. Кулі рикошетом відбивалися від землі і, зблиснувши, димчасто-золотими бджілками фуркотіли за крутіж.

В узворі мене чекав нудний від безділля, високо змахуючи головою, Ломикамінь. Цього разу й кобила неспокійно бликнула на мене білками, потому вишкіреними зубами, мов зі злості, скубнула білястого сухотрав'я. Я плигнув у сідло, зробив невеликий гак до зимарки за інструментами, необхідними в пустці, і весь день їхав не озираючись.

III

На півторакілометровій висоті скаженіли вітри, їм ніби хто доручив перемітати вже зсірілий, як попіл, сніг. І вони працювали, як самозречені раби.

Я заходився копати землянку. Замерзла глина не піддавалась. Тоді я крутив кіньми, доки не відтавало під копитами, і відкидав землю на боки, вивершуючи стінки. Вночі навідувалися вовки. Поскулювали, видимаючи очі, вражено дивилися на багаття і підстрибували з непевності, ходили довкола ями до сходу сонця і кашляли від диму, як старці.

Під гранітним стрімкачем бив теплий буркут. Вода виявилася солонувата. Я мочив у ній козулине м'ясо, тоді обліплював глиною і клав під багаття. Третього дня мені здалося, що зуби збилися в щільник, який ось-ось вивалиться з рота. Почав збирати бадилля дикого часнику і жувати з глицею.

Щоночі і мене, і коней засипало снігом. Я вкривався промерзлою шкурою ведмедя (цього теж забив у напівсні). Нарешті зашалював яму жердям, укрив гіллям, присипав землю, зробив двері, збив довкола землянки частокіл — і стало затишніше.

Яровицю я знаю як свої п'ять пальців, тому спершу мені й на гадку не спадало, що я втікач, що всередині я вже злий, дратівливий, як конаючий звір. Мені здавалося, що я посланий громадою лагодити до літа кошари, та погода несподівано зіпсувалася й треба подбати про себе. Я беріг сили, доглядав коней, а сонце от-от виручить. Тоді поратимуся на стаї, потому пастухи приженуть товар — і все увійде в звичну, віками второвану колію.

Та одного дня мені раптом без будь-якої причини стало тоскно. Я силкувався ні про що не думати і так, мені здалося, загальмував біг думки, що в голові стало порожньо. І тоді переді мною немовби піднялася сіра безкрая стіна — безвихідь. Я щохуткіш вкладався спати, щоб її не бачити.

Мені снилася Крицякова Олена. То я її покидав, то бачив біля печі за кухонною роботою, то вона втікала від мене. А якось заговорила.

— Ти здурів, що так живеш, Ксеню. Приведи собі дівчину.

— Де я знайду таку, як ти?

— Є, Ксеню. Ій-бо, є.

— Як її зовуть?

Олена вимовила ім'я так тихо, що я не почув.

— А де?

І знову не розчув відповіді.

Потому бачив Олену з Максимом Третяком. Вона сміялася, горнулась до Третякового плеча. Дивися, дивися! — жахнувся я. — Що собі Максим думає/! Від нього за таке відвернуться люди". Нараз Третяк став Одарієм Горинем. Через мить я побачив себе з Оленою, Олена плакала. "Коли уві сні сльози,— подумав я, не прокидаючись, — наяву — радощі".

Іншого разу перекинувся словом з Оленою, а відповіла мама, мене пойняв жах, бо не запам'ятав ні маминого обличчя, ні голосу. Я встав, розчахнув двері. Над скитом висів зубець місяця. Я його видів і минулої ночі, але тоді він висів вигином в інший бік. Мені стало так моторошно, що я мало не збожеволів.

Вітер шелестів гіллям жерепу. Десь покапувала вода. Від цих поодиноких звуків у душі повставав божевільний вереск. Я пройшовся в надріччя, міркуючи: "Подивися! Ти запанував над околицею, навіть вовки не показуються, втратили надію на дармову поживу. Ти пануєш, чоловіче з манліхером! Не побивайся. Вранці вибереш з хитрих саморобних капканів небіжниць-козуль, оббілуєш, спечеш, вичиниш шкурки, намикаєш коням трави, принесеш хмизу для ватри... Набіжить вечір — вкладешся між кіньми спати, як княжий дружинник, що втікає з полону. Ти не перший і не останній. Кріпися!"

Сум'яття неначе розвіялося. Та, коли я вернувся до землянки, мене знову охопила паніка. Я шарпонув двері. Наполохані коні посхоплювалися на ноги. Я припав лицем до Ломикаменевої шиї і застогнав.

Коли зійшло сонце, я довго не наважувався вийти надвір, а вийшов — мене вразила тиша. Приклав до землі вухо, та не вловив жодного звуку. Земля мовчала. З тої хвилини вирішив розмовляти сам з собою.

У дяка я перебував під наглядом чотирьох жінок: дякової жінки, її пристаркуватої сестри (старої діви), їх мами і бабки. Перших двох я кликав тітками, двох інших — бабусями, коли я вернувся з Сучави, старша бабуся, похитуючи головою, розповіла, який то я був маленьким.

— Таке, бідне, терпляче,— виразно причувся мені її рипучий голос. — Зима, а воно: "Неси, бабуню, надвір". Тре кулачками посинілого носика, а до хати ні! Потому вже пасти гнало. Впихаю за пазуху балабушку, а воно, сердешне, соромиться. Відмахнеться, біжить без нічого. Додому вертає голодне, аж просвічується. А наллєш молочка — "Дякую файно. Не хоцу".

Я осміхнувся, ще щось пригадуючи, та з очей хлинули сльози.

Якось усі жінки з осідку поїхали до Вижниці на храмове свято. Прибилися пізно вночі. Я лежав з гарячкою. Мене мало не до смерті побив п'яний дяк.

У світлиці голосно сварилися, потім бабуні верещали, потім до ранку про щось радилися. А вранці Максим Третяк одіпхнув з порога дяка й забрав мене до себе. Максима я побоювався, він здавався мені непривітним. Та він того-таки дня виїхав сплавляти ліс. Я лежав під кожухами, і Максимова жінка поїла мене молоком зі спасівським медом.

Максима не було кілька тижнів. Привіз мені з Кутів сп равжні червоні гачі і гаптований лейбик. Потім завжди дарував мені що-небудь, коли вертався із заробітків, заплатив майстрам за те, що полагодили хату і повітку в супорівському осідку. Я тоді вперся, що буду жити сам, мені нікого не треба. "Добре, — всміхнувся Максим. — Але їсти приходь". На ніч я перебрався на спадщину, та передриґонів надворі, побоявшись зайти до темної світлиці. Якби мене на купі листя спросонку захопила Третякова жінка, ми б якось порозумілись. Та перед "прямолінійним" Максимом я не забажав виглядати нікчемою, "їду на два роки до Румунії,— сказав бокораш.— Залишайся з Катрею". — "Ні до кого не піду",— відрубав я. Максим розгнівався й пішов. Я два дні проголодував, тоді наді мною змилосердився Данило Крицяк: "Будеш з Трояном нести товар. Він одинцем нудиться й не пантрує .

Бабуні мої трималися донедавна. Вмерли дячиха, її сестра, а вони собі животіли, не міняючись від спливу літ. Коли Юр Кошута прийняв мене до ватаги, я за два сезони став ґаздою. Мені виплатили за роботу гуртом овець і жеребною кобилою. Я безповоротно покинув Крицяка. Якраз у ту пору прабабка зламала ногу. Придибає взимі на милицях, і ми собі побалакаємо! Вона крізь сльози описує, який я був маленьким, а я пробую уявити, як "кулачками тру синього носа, а до хати ні!..". На закінчення бесіди прабабка говорила одне й те саме: "Боже, яке життя довге й коротке!" І клала на скриню нову книжку з дякової бібліотеки.

Бабуні повмирали в один день три роки тому. Казали, що вони стали відьмами-чередівницями, що їх одночасна смерть — не випадок, це наврочено, але я не боявся викликати їх уві сні й балакав з ними досхочу.

На рівнині сади вже, либонь, відцвітали, а на Яровиці щойно відходила зима. Сніг зчорнів на заметах, ніби походила по ньому немитими ногами лінива темінь. На проталинах гойдалися на вітрі тендітними пелюстками бриндушки, осипалися котики на вербі-стелючці. Сонце дбайливо огрівало землю. Необавки сніги з'їлися, срібна шапка на Томнатику зменшилася, і здавалося, що гора вростає в небо.

Я почав їсти корінці трави, щоб не випали зуби. їв пелюстки бриндушок. Вони були терпкі на смак і пахли талим снігом.

Мої гадки й далі клубочилися довкола призабутих подій, але ті події одна за одною вигасали в пам'яті, залишаючи по собі болючу порожнечу.

Майже тиждень я марив своїм недоладним дитячим коханням. У Сучаві Крицяків Троян фліртував з маленькою, повновидою і патлатенькою Олею Побережник. Мені тоді було шістнадцять, вона була на два роки старша. Передаючи їй листи від Трояна, я з приголомшливим зачудуванням позирав на округлі груди, засмаглі руки. Оля здогадувалася, що я тужу за нею, але я не смів сказати їй більше двох слів, і вона, до краю бентежачи мене ясними спокійними очима, нарікала, що Троян їй осоружний (кістлява вішалка з гусячим лицем), що покохала б іншого. Мене немов приковувало до землі, я душився, боячись зітхнути. Олин батько працював учителем. Через рік його звільнили з посади "за образу трону", і сім'я потрапила в жахливу скруту. Якось, дивлячись на мене, Оля мовила: "Хто добивається, той неодмінно доб'ється. А кому до всього байдуже, того світ забуває". Мені здалося, що тепер, коли ми зрівнялися в бідуваннях, вона готова серйозно поставитися до мене, але я не прийму її жертви... Я перестрів дівчину в місті і сказав: "Ти того стала прихильною, що цвітуть акації"". Десь я чув, що в цю пору жінки зрадливі. Олине личко стало таким нещасним, що я утік, аби не впасти на коліна. Невдовзі Побережники виїхали із Сучави. Мені досі крається серце, як згадаю засмучене Олине обличчя.

...Від днів, коли я жив у дяка, аж до першого мого виходу в полонину тепер була пустка: я заново переболів усім, що трималося в пам'яті.

Відгуки про книгу Додому нема вороття - Андріяшик Роман (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: