Додому нема вороття - Андріяшик Роман

"Через ті школи, — сказав Данило,— я голий перед цісарем і перед тобою. Зоставайся дома". Троян ніби й зрадів. Ще б пак! Я не буду його більше бентежити своєю гадюкою. Ми з Данилом відвезли його до Сучави, і дорогою Данило замріяно говорив нам про Русь від Карпат до Камчатки, про сміливу боротьбу "твердих" з обмеженими консерваторами, та жодного слова не мовив про те, що в моїй долі наступає "крутий перелом". Коли верталися, було сказане недоказане: "А книжки, заслані під бандеролем професором Драгомановим, яко неодвітнії для приміщення бібліотеки, спалено". Можливо, цим Данило натякав, що, стаючи до батога, я не маю за чим шкодувати... Через рік Трояна відрядили до Віденського університету студіювати філософію. Тепер він уже має в тому університеті посаду: професор Троян Крицяк, лідер і провідник буковинських твердих", книжок під бандеролем не засилає...

— Вйо, здохляки! Вйо з рідної землі! Щастя, що не вмієте балакати, бо мусили б навчитися німецької, румунської, польської, турецької! Вйо за цісаря! Вйо на війну! Най буде війна, чорт забирай! Вйо!..

Кобила в мене дурна, а Ломикаменя виплекав з лошати, тямущий гуцульський коник.

— Вйо, Ломикаменю! Тяжко вгнатися за Крицяковими багацькими? Вйо! Всі рівні лише перед лицем смерті, і той мудрий, хто хвалить себе з могили. Вйо за цісаря!..

Почув би Крицяк — не минув би нагоди накинутися: "Але ж ти злий, парубче!" Може, й справді я злий? Я відчуваю, що мене обійдено, хоч маю все, що мають інші, а коли бачу в когось більше, в мені прокидається підозріння... Таки злий! Живих готовий різати, а на мертвих заробляти, як піп чи професор. Мене десь обійдено і, як дурня, кинуто в потік, з якого нема виходу. Недарма Крицяк радив: "Візьмеш себе в руки — стане легше. Життя людині дається для того, щоб вона навчилася перемагати себе". Потому він зробив старечу гримасу і сказав, що кожному з нас слід би вигадати про себе якусь героїчну історію, щоб оживати в цій історії, коли долають втома, розчарування і незлагоди. Ось він умостився на підводі і, задерши носа, смакує якусь героїчну історію, оживає... Осідлав крилатого коня, озброївся двосічним мечем, громить габсбурзький генералітет. Покажи їм, стариня, де раки зимують! Адже ж викурили з теплого гніздечка. Покажи їм! Ади, перехопив на плече бичисько, як карабін. Воїн цісаря!.. Він комусь намилить потилицю, пани-боги-добродії...

Я смикнув віжки.

— Вйо, Ломикаменю!

Коненята рвонулися вперед, випереджаючи Крицякового воза. Данило заволав:

— Ти здурів! Чи батога просиш?

(Мабуть, не встиг зануритися в героїчну історію).

— Чого наїжджаєш?

— Фронт приснився.

— Коли в тебе глузд за розум завертає...— сплюнув. У голові обозу Іван Кошута, розлуцького ватага син, затяг:

Ой покропіть доріженьку, Щоби не курилась, Перекажіть до дівчини, Аби не журилась.

Перекажіть до дівчини, Аби не чекала, Як зблиснула шабля гостра, Голівка упала.

У гущі мряки, мов у нечуваному світі, де ніщо не пропадає, млосно ридало: упала, упала, голівка упала, голівка упала.

Крицяк зіскочив з воза. Я теж не всидів.

— Заждіть, стариня, — вчепився йому в рукав. — А може, я того німака, що нас провадить, кину в Черемош та й повернемо додому? Чуєте, Крицяк?

Данило всміхнувся куцим обрубком своєї слухняної посмішки і пробурмотів:

— Бойчак загилив кизяк, вліпив кизяком — ґудз під оком.

— Я не жартую, стариня! Ви мене знаєте.

— А знаю! — знову той самий обрубок посмішки.— Спочатку налякай, тоді покажи ведмежий барліг.

— Що ж? Лякати і ви вмієте,— мовив я. "Ти вмієш наводити страх! Де ще ходили чутки про мобілізацію, а ти трубив селом, панікував..." — Ви п'ятий рік торочите про війну, Крицяк,— сказав я з люттю, ніби Данило був винний, що нас гнали на фронт.

— Я передчував і готував люд...— Він судорожним рухом поправив кресаню і зітхнув.

"Не терплю, коли гірняк вимацує себе перед світом, як мавпа в дзеркалі".

— Кому від того легше? Може, вам легше, Крицяк? — Він не відповів, і я майже переконався в своєму припущенні.— Вам, Крицяк, таки легше!

І Данило зміряв мене довгим пронизливим поглядом.

— Ти чого розійшовся? Чого?

— Бо у вас від страху губи зсиніли. А коли б вам громада звеліла вбити німака?

Йому, видно, увірвався терпець. Нервово смикнувши вус, гаркнув:

— То бий орчиком суку! Чого чекаєш?

Я зірвав з орчика шлею. "Нема! Нема в горах добрих леґенів. Перевішали. Витлумили. Лишилося таке, що само дає собі руки скрутити. Мертві нейтрали! Лицарі страху! Воюєте, поринувши у вигадані історії..."

— Аби тебе світ не знав! — просичав наді мною Крицяк.— Не вмієш жити в пошані — за мак-зерно пропадеш!

— Авжеж! — прошипів я. — Краще здохнути в сукняному мундирі. Іван Кошута каже, що будуть годувати мамалиґою з бринзою, аби швидше рани гоїлися.

Крицяк вирвав з моїх рук орчик, прив'язав шлею і підштовхнув мене до воза.

— Дурне ти телятко, Ксеню. Велике, навіть трохи розсудливе, але не може, щоб не побрикатись.

Отаким робом він завжди мене гамував. Якби він крикнув, я і його оперезав би батогом, і німака б скупав у Черемоші. "Дурне ти телятко, Ксеню!.." — лисячим хвостом притулилося до моїх вух, бо сказав те самоповажаний, шанований людьми і від природи делікатний гірняк. Попустивши віжки, я ліг на возі. У вухах мені лящали Крицякові слова. Коли минула злість, задрімав і почув голос пароха: "За корону! За великого Франца-Иосифа!" За ним говорив німець, який нас провадив до Вижниці. "Усі найбільші витвори мистецтва — німецькі. Найсильніші гімнасти — німецькі. Найбільші винаходи і найвидатніші вчені — німецькі. Найкраща промисловість — германська. Найкмітливіші робітники — німці. Де в світі організованість і порядок кращі, ніж у Німеччині?!" Гуцулам на чолі з Трояном Крицяком (лідером нової орієнтації) зосталося лишень прилаштуватися до цього славного племені й жити як у Бога за пазухою. "То чому нас, німців, — провадив далі жовнір, — прагнуть позбавити місця під сонцем? Кайзер і цісар люблять вас, пани гуцули, як рідних дітей, і впевнені, що ви горою станете за честь трону". — "Бідовенькі ж ви мої!" — прошепотів Іван Кошута. Парох став читати: "Сергій Верешко, Іван Кошута, Данило Крицяк, Оксен Супора, Максим Третяк, Василь Чигрин..." Усього сорок чоловік. Парох перехрестився і гукнув: "За корону! а великого Франца-Иосифа!" У цю мить німак озирнувся на пасма гір, немов злякався, що кайзер, якого дурний гуцульський попик забув упом'янути, пустить на село блискавицю.

— Ксеню! Чуєш, Ксеню! — термосив мене Данило. Я розплющив очі й передражнив німця:

— Усі найвидатніші в історії подвиги — прусські...

— Тьху!

— Боги-пани-добродії, — надточив я.

— Тьху! — мов під'юджував Крицяк і зблід, сатаніючи.

— Нас комісують, стариня, — сказав я, сідаючи. "Еге ж, відпустять, — й самому скортіло повірити, одначе щось заперечувало: — Не спокусися! Дати зневіреному чоловікові трохи правди — і він глибше влізе в ярмо". І все-таки вголос я додав: — Розпустять, навіть на світ не встигнемо глянути.

— На що там дивитися!

— Тато раз на віку спускався в діл.

— А дідо чого зслиз з рівнини?

— Бо спалив графову скирту.

— Завиграшку?

— За кривду... А німцева шинеля якраз на мене! І карабін придасться: моя рушниця б'є, як розсохла сикавка.

— Вио, здохляки! — хтось попереду підганяв коней, Крицяк аж скривився од пецесердя. Либонь, дорога стала пекти. Ще раз сплюнув и подався геть, а я подумав: "Вернешся, ще не так припече!"

Тужливо, майже жіночим голосом Іван Кошута виводив:

Ой на горі два дубочки, Явір зелененький, Покидає Яровицю Леґінь молоденький.

— Втечу я з фронту, — мовив я собі так, як колись хлопчаком говорив: "А я ще тебе ошукаю, Трояне!"

Крицяк справді вернувся.

— Ксеню, може б, дременути в ліс? — зацьковано блимнув очима.

— Обом?

— Можна б і посполом...

— А якщо облави?

— То зітни його з коня! — В Крицякових очах набухли злі сльози. Він поквапливо затуркотів: — Але вночі, аби ніхто не здогадався. Вночі в ріку метнеш. Чи зітни і заховай... Вночі...

Ми заніміли один перед одним, мовби намагалися второпати, на що ще здатні, коли й далі бути одвертими. Нараз Крицякові очі подобрішали.

— Цього місяця Олена буде родити,— коротко схлипнув.

Смеркалося. Уздовж обозу запалили смолоскипи.

— можна сказати, що німак задрімав у сідлі й звалився в пропасть,— невпевнено міркував Крицяк.

— Будь-що можна сказати.

— Пильнуй, щоб не стрельнув. Бо коні рвонуть з дороги.

— Не встигне.

— Забери папери, в них ми всі записані.

— Один тевтон — на сорок опришків! — пробурмотів я, застібаючи кептар.

— Що вдієш!

— У нього приємне обличчя. Теж лишив десь жінку, діток... Може, тільки оглушити?..

— То дивися сам.— Мабуть, Крицяк відчув тривогу, вилаявся.

— У кого ви перейняли цих "богів-панів"? — засміявся я, внутрішньо одганяючи думку про німця й майже силоміць виволікаючи перед очі Сергія Верешка.

Сергій теж вчився в Сучаві. Австрійці на всі заставки германізували "славів", румуни сооі розперезалися. На своїй мові не можна було слова сказати. Хлопці стали популяризувати українські лайки. Всіх охопила пошесть лихослів'я. Верешко блазнював: "Коли чуємо від вродливої жінки "Поцілуй мене в гузицю!.." — то що в цьому поганого,— мало не виспівував він крізь регіт. — Вродливу молодицю я поцілую і в колінце, і в реберце..."

— У кого перейняв? — весело перепитав Крицяк. — Чи пригадаю! Десь малим підхопив. Ох, товкли за це. І не відвик... Дідо дубасив.

— Карабін собі візьму, — сказав я.

— Наооїв має обмаль.

— Почуваються як дома. Крицяк нервово сіпнув плечем.

— Звикли ми до нагаїв хлопче. Коли приблукав отой Айвас, показує папери...— Крицяк зробив паузу і далі повів мову розважливо, наче йшлося про вимерлий балаган. — Показує папери... Генцар — мій. Максимець — мій. Яровиця —моя. л, каже, купив у трону... Тепер буду вам здавати в оренду. А хто до тартака — тому готові гроші. На паперах — цісарські печатки. З Айвасом гурт озброєних гультіпак. Скільки літ!.. Звикнися до послуху.

Ми порівнялися з водоспадом. Черемош несамовито рвав скелі. Крицякові коні смикнулися до прямовисної обвалини над шляхом. Данило побіг до воза, намотав на руку віжки.

— Ну, буланий. Ти чого?!

Мене обсипало бризками. Під колесами захлюпотіла вода.

— Отут би й скупати німака,— сказав Крицяк, вернувшись.

Я не озвався.

— Ой, скільки тут бокорашів загинуло! Швиргоне дарабою з водоспаду...