Додому нема вороття - Андріяшик Роман

Прив'язую до дерева за селом, аби вночі самому не вертатися — страшно, — а сам рубаю ялицю, несу до дівчини в двір, хай подивляться, що господарський син, навіть коли на вечорниці йде, про діло думкує...

Хтось засміявся у відповідь, і я аж за чуба схопився від несподіванки: Максим Третяк!

— Третяк! — гукнув я.

— ...А то ще таке було. Зима. Хурделиця. Троє нас підговорили одного жупана-парубка відвезти нас до Мілієва на вечорниці. Тому не щастило в селі знайти дівку — трохи був пришелепуватий,— не дався упрохувати. Санчата летять, коні добрі, прибуваємо в самий раз. До жупана кажемо: "Коней пильнуй, щоб не вкрали". В хаті три дівчини, нас троє, скрутили ґнота, лампу на підвіконня, аби жупанові було відрадніше, самі ж, як мовиться, ближче тілом до тіла. Коли всувається жупан. Дівки по кутах, соромливо озираються, не те... Тоді я йому газету в руки. Чи він захотів гонор показати, чи задрімав, але до світанку чипів на лаві з перевернутою догори дригом газетою.

— Третяк, — покликав я ще раз.

Максим вийшов на вулицю. Він схуд, як дубова дошка, ледве переставляв ноги. Я тримав між долонями його невагому руку й боявся пустити: в ній зовсім не відчувалося життя.

— Вам легше, маєте час на побрехеньки, — сказав я.

— А ти в ескадроні, який прославився? — запитав Максим. Голос його був хрипкий і надірваний.

— Мене спіймали на Вигоді. Тепер славу здобуваю.

— А мені поламали кості й зробили слугою. За вістового. Розлуцькі є з тобою?

— Нема.

— Донесли на мене. Донесли, відтак зібрали делегацію просити помилування, а все звалили на тебе. Пильнуйся.

— Он як!

— Бережися. Вдавай ревного захисника корони. Там буде видно. — Він ворухнув загостреним борлаком. — Якось буде.

Крізь тугу в очах зблисла іскорка, між зморшками мелькнула тінь усмішки. Подав руку:

— Я часто біля коней. Приходь. Вітрові служимо — димом платять... Отака суча доля! Але приходь.

Я вернувся до воріт. За шкільним парканом хтось знову заходився розважати Максима.

— Червона від сорому ходила в його двір, а мати запирала ворота... Збивали росу здебільша жонаті... Нічого не купиш, хоч одягайся в око літ...

Я вийшов за село. На левадці легіонери, розстеливши на траві сардаки, пили самогон. Мені подали склянку. Я випив. Знову нудні й безконечні теревені про жінок.

Одарій ще спав.

— Випити хочеш? — підняв йому голову з подушки.

— Не хочу.

— А я випив і ще б хильнув.

— Ліпше проспися.

— Твоя правда...

Серед ночі мене розбудив шум дощу. Мучила спрага.

— Куди? — ворухнувся на своїй лежанці Одарій.

— Напитися.

— Не заблукай до мельнички.

— Хіба старий пішов пильнувати статки?

— Так...

Я зняв з себе кептар, розхристав сорочку, та мені все-таки щось заважало, стискало груди і голову, давив клубок сплутаних, скривавлених, мов живих, думок, жива павутина спогадів, і я себе за щось починав ненавидіти.

— Принеси й мені напитися.

Я відчинив двері до хатчини. Голосно закалатало серце. Я обурювався, та водночас розбирала цікавість і я легенько торкнувся постелі. Мельничці було років тридцять, кругленька, як обарінок, рум'яна галичанка.

Вона оніміло сиділа на ліжку й тремтіла, кусаючи кінець рядна. Я ліг біля її колін. Я ще був пригнічений і роздратований, але вже готовий посміятися й піти, якби молодиця сказала: "Щось ти неуком виріс, хлопче..." Я міркував: "Вставатиме — покладу знову на ліжко. Ляже сама — відсунуся. Закричить — ударю..." Та молодиця беззвучно тремтіла, підігнувши під сеое ноги. Я торкнувся стегном її крижаної ступні, і мені стало тривожно.

Сизо сіріло вікно. Я встав, виглянув у двір і без жодної гадки, не відчуваючи ні втрати, ні розчарування, перейшов на другу половину. Одарій сидів на ослоні зодягнутий, тримаючи на колінах оголену шаблю.

— Ти чого?

— Був ведмідь у коморі? — зло засміявся Одарій. Шпурнув шаблю на скриню і, сопучи, ліг.

— Принести тобі води? Він мовчав.

Запілля день при дні наповнювали гуцулами. З літніми новобранцями прибували перестрашені підлітки. Село зачервоніло від сардаків. Тисячі пар постолів збили в піну важку пилюку на вулицях.

Ескадронні командири допомагали формувати нові відділи і нас полишили під орудою виборних старшин.

Осінь була напрочуд теплою. Ми голяком вилежувалися на березі Дністра, прали білизну, глушили рибу, розважалися самогоном. Ніхто не хотів думати, що нас чекає завтра, здавалося, це і є наш одвічний спосіб існування.

Я зчаста провідував Максима Третяка. Він був мені радий, але мовчав. Можливо, ставився до мене як до блудного сина, що раптом звідкілясь вернувся і ще не знати, яка йому муха сяде на носа. Може, це був іспит? Може, він чогось сподівався від мене?

Якось Третяк вмостився навпроти мене і зміряв уважним поглядом.

— Коли заженуть в окопи, нас тут чимало збирається перейти на російський бік.

— В полон? Ні! Я тоді — в гори.

Третяк більше не сказав ні слова, а згодом почав мене уникати. Я вирішив, що через мене й він завагався. Тим часом легіон доукомплектували. Полковник Штрайт виводив нас у поле, садовив кружка і томив промовами. "Мій легіон, — повторював щосекунди, — мої легені, з такими орлами я не пропаду". Подейкували, що має десь "свою руку", інакше нас уже послали б у бій. Це був спокійний і статечний чоловік років сорока, цілковита протилежність імпульсивному Міттельштедтові. Він кожному тиснув п'ятірню і підкреслював, що воювати в складі його легіону — велика честь.

З Третяком Штрайт розмовляв особливо ввічливо. І смішно було дивитися, як при цьому Максим стає наввипинки, мов стара діва біля недолітка. Зрештою, я перестав на це звертати увагу. Мені було досита. Мене з колиски повчали чужі люди, і я ніколи не розумів, чого їм від мене треба. Чужі люди наламували мене то в один бік, то в інший, так начинили, що мене через це не покидає відчуття катастрофи. Моє життя уявляється мені суцільною халепою.

Мрійного сонячного ранку Штрайт оголосив збір. Ми кінно рушили довжелезною вужівкою понад Дністер. Форсували Серет, піднялися на гору, вибили з якогось сільця дві роти піхотинців і завершили операцію рейдом уздовж російських траншей. Про це писали і російські, й австрійські газети. Росіяни повідомляли, що противник силами дикої гуцульської дивізії добився тимчасової переваги у Придністров'ї. Штрайт читав нам це перед строєм.

— С і л а м і д і к о ї д і в і з і ї, — повторив він, скрегочучи зубами. — Ви чуєте, хлопці? Хто з вас грамотний — п'ять кроків уперед!

Увесь стрій відкарбував п'ять кроків. І нема дивниці. Нас таки вчили-переучували. Вчили примусово, бо цісар піклувався про імперію від Берліна до Багдада.

Полковник вийняв хусточку і витер сльозу. "Ось плоди нашого виховання!" — казали його помутнілі очі.

Після цього нас уже не забували. За два тижні легіон очистив від росіян усе пониззя Серету. На захопленій території спішно будували укріплення. До першого снігу на десятки кілометрів простяглися дротяні мережі під високою напругою, повиростали сірі парасолі бункерів.

В середині листопада у складі з'єднання нас переправили на Буковину. У вигині Дністра навпроти Козачівки, де колись вбрід ходили на Хотин полки Сагайдачного, ми знову форсували річку й накоїли лиха в російському тилу, загрожуючи взяти залізницю зі Жванця до Іван-Пусте, що саме будувалася.

Проти нас кинули бригаду донських козаків. Донці рушили в бій на шаблях, ми спокійно перед їх носом спішилися, вдарили пекельним рушничним і кулеметним вогнем, стрибнули на коней, промчали з кілометр назад і, перешикувавшись, широкою дугою охопили козацьку бригаду, потіснили її з флангів і примусили відступити за Козачівські вали.

Польовий маршал Франц Конрад фон Гецендорф два дні вручав нам як винагороду бритви і шматочки мила. Відтак нас відвели в резерв. Ми знову доглядали коней, вимінювали на самогон російські трофейні кожухи, кашоварили, залицялися до галицьких дівчат. Фронт стояв за кільканадцять кілометрів. Розповідали, що офіцери, аби під час затишшя не підупав "моральний дух воїнства, зчиняли перестрілку. Все закінчувалося тим, що озивалися гаківниці і піхота вмовкала. Знову над траншеями піднімалися димочки, а полями никали шоломи між снопами кукурудзиння — військо запасалося паливом.

Якось я стрів розлуцьких. До мобілізації Іван Кошута мав славу норовистого парубка зірвиголови. Тут же став мовби не тою людиною: втихомирився, спокійно, з холодним осміхом лаяв Австрію і Московщину. Захар Доскоч мав уже два хрести, але й він плювався, коли згадувалися царі.

— Ти знаєш, — сказав Кошута, — які колінця викидає начальству Максим Третяк? Боюся, що його розстріляють. В "Оголошенні" мовиться одверто: "Стріляти на місці кожного, хто запідозрений в зраді чи ворожих виступах проти держави". Максим ризикує життям. Ми — гумористи. По-моєму, нині в цьому єдиний порятунок. А Сергія Верешка пам'ятаєш? Поранило в першій же сутичці, вилікувався і щез. Вже десь оіля молодиць гріється.

Я запросив хлопців на квартиру, роздобув пляшку горілки.

— Показна жінка, — буркнув Кошута, коли господиня принесла закуску. — Як там наші, Захаре? Ох, притулитися б...

Доскоч сумно усміхнувся.

Бесіда пішла про те, як ми скидали в Черемош конвоїрів, відтак вернулися до "вічної теми", і я подумав, що Кошута має рацію — наш порятунок у гуморі.

— Хотів лишити Данилці ляльку й не встиг, — торохтів Іван. — Називається, бережу жінку. А молодичка — вогонь. Гадав, потішу досхочу, а вже тоді... Вона в мене чистокровна гуцулка, стариня засватав ще на хрестинах. Потому її родичі жалілися, мовляв, вітрогон, не матиме Данилка чистої години. Мій старий прочув те й каже: "Або міняй натуру, або шукай собі сам дівчину, я ні за що не відповідаю'. Ніби так легко гуцулові змінити натуруК. Вискакую за ворота, біжу в поточину чекати Данилку. їй лиш чотирнадцятий почався. Дріботить по воду! Кажу: "Твої закомизились, не дають тебе за мене". Вона почервоніла. Кажу: "Я тебе так само не хочу. Ти навіть цілуватися не вмієш". А вона: "Вмію!" — "Ану?"— "АнуГ

— І вміла?

— Додому я її вже не пустив. Кажу, треба нам у парі жити і вчитися. Приводжу на осідок, стариня аж закашлявся спересердя, тоді відсилає Данилку до мами на другу половину, а мені тицяє дулю: "Поки не підросте, ти й на слід її не ступиш. Втямкував, бицюго?" Хлопці, три роки з дівкою під одним дахом як по різні береги, навіть за стегно не вщипнув.