Розгін - Загребельний Павло

Редактор застогнав од професійних заздрощів. З цими людьми він не міг витримати ніякої конкуренції, хоч, правду кажучи, справжній журналіст завжди почувається вищим за всі академії світу, бо ж не вони пишуть про нього, а він про них, не вони оцінюють його роботу, а він — їхню, не вони роблять його ім'я відомим народу, а він уславлює (або ж замовчує) їх.

— То що? — поспитав редактор.

— В номер. Учені — п'ятирічці. Текст зараз буде з машинки. П'ятдесят рядків.

— Тридцять,— безапеляційно заявив редактор, розглядаючи знімки. Робив це вміло — нічого не скажеш. Його девізом було: нічого оригінального! Тільки звичне. Не можна дратувати читача. Газета не цирк і не атракціон з мотогонками по стіні.

— Дамо президента академії,— знаючи все наперед, підказала Анастасія.

— Тоді навіщо ж ви розгорнули переді мною цілу Третьяковську галерею? — простогнав редактор.

— Показати, що ваші працівники не марнують часу.

— Президента ми вже давали на тому тижні. А от Глушкова давно вже не було на сторінках. А де Глушков?

— Його не було на зустрічі. Зайнятий.

— А це хто? Можу я публікувати такий знімок? Анастасія відсунула від себе знімок, який редактор погор-

нув до неї, запрошуючи її придивитися пильніше до своєї роботи: невиразний чоловік у сірому костюмі одною рукою навіщось висмикував з-під піджака свій дорогий галстук, а другою тримався за кінчик носа, так ніби хотів видобути звідти якісь істини.

— Здається, його прізвище Карналь,— спокійно мовила Анастасія.— В мене записано.

— Записано! — обурився редактор.— Ви не знаєте Карналя? Тоді що ж ви знаєте?

Після цього мало бути таке: "Підіть і прийдете до мене тільки тоді, коли знатимете все про академіка Карналя!" Традиційне покарання для всіх, хто насмілювався виявити якесь незнання перед грізним редактором. Але цього разу редактор був добрий, сказати б, погрозливо-добрий.

— Я допоможу вам. Я піду вам назустріч, Анастасіє. Ви впізнаєте ближче академіка Карналя, якого в нас знає кожна мала дитина, а от працівники нашого органу...— Він вчасно стримався від потоків традиційних звинувачень і докорів, трохи подумав, демонструючи перед Анастасією весь невичерпний арсенал зовнішніх виявів цього приховано-загадкового процесу, тоді милостиво кивнув: — Сядьте.

Анастасія сіла, тріпнула своїм коротким волоссям, блиснула очима, куснула губи, насилу стримуючи усмішку.

— Чому ви така несерйозна?

— Я серйозна! Я навіть занадто серйозна. Щоб довести це, можу попроситися чергувати завтра в друкарні.

— Знов на вихідний? Ну, це ж несерйозно! Ми не можемо допустити, щоб...

— Я це знаю, дякую за турботи. Коли не можна, то й не можна. Ви щось хотіли мені сказати про Карналя.

— Не просто хотів. Я даю вам редакційне доручення. Ми відкриваємо нову рубрику. Спогади ветеранів війни. Називатиметься: "День на війні". Тисяча чотириста вісімнадцять днів — і з них вибрати один, який запам'ятався найбільше. Як вам ця ідея?

— Очевидно, грандіозна, але я неспроможна її оцінити як слід.

— Оцінять без вас. Громадськість, відповідальні товариші.;. А вам перше завдання.

— Ви ж щойно казали про академіка...

— Саме про нього. Ви повинні зустрітися з академіком Карналем і організувати його спогад про один день війни.

— Хіба він був на війні?

— А де ж він, по-вашому, був?

— Я це до того, що Карналь видається ще молодим. Принаймні не таким, як ветерани... А втім, я не знаю... Війна закінчилася тридцять років тому... Коли йому тепер сорок, то що ж він — десятилітнім брав участь у війні?

Редактор підвівся, обійшов стіл, зазирнув Анастасії в обличчя.

— Слухайте, ви нашу газету читаєте?

— Ну...— Анастасія засміялася.— Іноді...

— Воно й видно. Рівно місяць тому академікові Карналю сповнилося п'ятдесят років. І наша газета разом з усіма іншими друкувала Указ про нагородження академіка орденом. Це вже в нього п'ятий орден. Тепер ви зрозуміли?

— Що академіку Карналю п'ятдесят років? Доводиться вірити нашій пресі.

— І розумієте, що він був учасником Великої Вітчизняної?

— Коли так, то...

— У нього дивовижна біографія, коли хочете знати... Анастасія засміялася:

— Про це заведено писати: "Він прожив велике і яскраве життя". Щоправда, ніхто ніколи ще не спробував розтлумачити, що таке "яскраве життя", але пишуть усі.

— Так от,— підсумував редактор,— доведеться й цього разу в рубриці "Вчені — п'ятирічці" дати президента, а з Карна-лем — як домовилися...

— Це не горить? — уже від дверей спитала Анастасія. —= Час маєте, але...

їхній редактор мав справжнє журналістське чуття: назавтра всі газети вийшли з портретом Карналя. Відомий учений, керівник науково-виробничого об'єднання, яке дає для народного господарства електронну техніку. Дивна річ, щойно ти довідуєшся про існування якоїсь людини, як відразу виявляється, що її давно вже знає мало не цілий світ, та й ти сама пов'язана з тою людиною безліччю нитей, до .часу невидимих, але ж від того не менш реальних. Як могла не звертати на це уваги, як могла жити, не знаючи Карналя? Електроніка. Кібернетика. Науково-технічна революція. Творці. Передній край. На цих людей дивилися, мов на небожителів. їхні імена у всіх на устах. І в неї? Так, будемо відвертими. Але ж про Карналя не чула. Засекречений? Як творці космічної техніки? Та ні. Буг ло п'ятдесятиріччя. Указ в газетах. Орден. Інтерв'ю по радіо. Телевізійна передача. Виступи Карналя на міжнародних симпозіумах. Париж, Нью-Йорк, Амстердам. Цей чоловік посідає в житті таке місце, що не помітити його просто неможливо. А от вона зуміла це зробити. На додачу до всього, виявляється, що буквально під нею в дев'ятиповерховому стандартному будинку міститься двокімнатна квартира академікового шофера. Цей шофер, якого всі в будинку звуть Марчелло Мастроянні за його схожість з італійським кіноактором, вже давно страждає від закоханості в Анастасію, але що він — шофер Карналя, вона довідується лише тепер. Може, й казав їй давніше, але слово "Карналь" не лишалося в пам'яті, власне, не могло там зачепитися, потрапляло в порожнечу, так само як закоханість одруженого Мастроянні.

Шофер навмисне тре чорну "Волгу" так довго, аж поки з під'їзду, помахуючи торбинкою на довгім ремінці, вибігає Анастасія. У Мастроянні .дружина й маленька донечка, дружина — гарненька блондинка, але йому, бач, заманулося закохатися в брюнетку. Тоді навіщо ж одружувався з блондинкою?

— Ви щодня запізнюєтеся до свого академіка,— ощасливлює його розмовою Анастасія.

— Так він же не їздить машиною.

— Як то — не їздить?

— Уже давно. Тільки пішки.

— А ви ж навіщо?

Мастроянні безпорадно розводить руками:

— Положено.

— То ви хочете, мабуть, підвезти мене?

— Вас? Але ж...

— Мої "Жигулі"? Несолідно, коли маєш їхати до академіка Карналя.

— До ака...— Мастроянні неспроможний вимовити слова.

— Боїтеся свого академіка? Його всі бояться?

— Чого б я боявся?

— То везете?

Вона вже сидить поруч, і Мастроянні може заприсягнутися: ця клята видра знає про його закоханість. І нічого ж у ній немає. Прогониста, стрижена під хлопця, правда, оката, як чортиця. Всі чоловіки в неї чомусь закохуються. І він теж, і хоче відомстити й за себе і за весь чоловічий рід.

— Не пустить вас до себе академік,— каже Мастроянні.

— Який? — недбало питає вона. Ось тобі й налякав!

— Ви ж до академіка Карналя?

— Так.

— То ось він і не пустить. Він нікого...

— Помиляєтесь — мене скрізь пускають.— Вона робить паузу, тоді говорить уже й просто щось хуліганське: — Навіть у чоловічий туалет, коли б захотіла.

"От клята баба",— думає Мастроянні.

— І тому я маю всі підстави зневажати людей... чоловіків,— каже вона холодно.

— Навіть радянських?

— На жаль...

"Ось би помститися,— солодко думає Мастроянні,— зупинити б отак машину й сказати: "Геть! Не дозволю!"

А сам мовчить і їде далі. ,

— Чому ж ви не обурюєтеся? — знущається вона, мовби читаючи думки Мастроянні.

— То ви жартуєте.

— Є речі, якими не жартують!

І вже побігла до входу, навіть не спитавши, як знайти кабінет академіка. Такій і питати не треба: все знайде сама.

Мастроянні знов береться за своє: натирання машини, в якій ніхто не їздить, але сьогодні це заняття сповнене для нього найвищого змісту: він жде, коли з'явиться ота дика дівчина з очима, як у чортиці. Знаючи вельми добре свого академіка, шофер переконаний, що ждати довго не доведеться. Коли вже сюди входиш, то вийдеш неодмінно, і то не барячись. Так воно й сталося. Анастасія вискочила з будинку так швидко, ніби далі вестибюля й не була ніде.

— Я ж казав,— зітхнув Мастроянні.— У нього на півроку наперед розписано кожну хвилину. Куди вас тепер підвезти?

— Можете возити своє повітря! — кидає йому обізлено Анастасія.

— Повітря? Яке повітря?

— Академіка не возите — возіть повітря. Я люблю ходити пішки!

І вона йде, навіть не глянувши на Мастроянні. Йде, й очі в неї повні сліз. З нею навіть не захотіли говорити. Не записали прізвища. Ніяких шансів на зустріч. Ніяких інтерв'ю, ніяких спогадів. Тільки ділові розмови, тільки посутні, тільки... Вимита лондатоном секретарка покликала на допомогу собі лисуватого молодого чоловіка, який тихеньким голоском розвіяв усі сподівання Анастасії: "Академік на такі теми ні з ким не бесідує. Принаймні мені не відомо про це. Довідатися я не можу, ви самі повинні зрозуміти". Ввічливий уклін, а за спиною в неї, мабуть, пересміювалися з тою,— облондатоненою.

Здається, це вперше в її журналістській практиці так безжально і, сказати б, безнадійно... Анастасія ще не вірила. Сталося непорозуміння. Прикра помилка. Ось її наздоженуть, перепросять, завернуть... Ніхто не наздоганяв, не перепрошував, не завертав. Мабуть, уже й забули. Не спитали прізвища, не знають, хто вона й що... Газету, щоправда, назвала, але що то за газета? Молодіжний орган, ніякого авторитету, ніякої поважності... Анастасія йшла довго пішки, тоді сідала на якісь трамваї, на тролейбуси, знов ішла пішки, сама не помітила, як опинилася на крутій коротенькій вулиці Коцюбинського перед височенним новим будинком. Глянула: книгарня наукової книги. Навіщо вона їй? І чому припленталася саме сюди? Несвідомо свідомо? Зроду не була тут. Навіть готуючись до зустрічі з академіком обмежилася кількома статтями з енциклопедій. Спробувала глянути двотомну "Енциклопедію кібернетики", але відклала, не читаючи, бо нормальній людині там читати нічого: дикі формули, дикий текст: "Марков довів, що не може бути алгоритму, який за даними двома скінченними тріангуляціями чотиривимір* них многовидів визначав би топоморфізм цих многовидів".

Тепер, коли її ганебно вигнано, вона перед науковою книгарнею.