Люборацькі - Свидницький А. П.

- Постій,- каже,- ще причешусь.

Дістала самоділкової помади з-за шафи, розчесалась і заплелась в ку́лку (warkocz) 15 та й знов до дзеркала: взялась в боки, постояла, обернулась, подивилась та й назад обернулась і стала ощупуватись, та аж сплюнула: «Чого я,- каже,- така молоденька! Та й рум’янцю мало?» І ну щипать лиця. Нащипала донехочу і сіла, моститься: як то їй сісти, щоб ширше було, яку міну прийняти, щоб краще було? А на лицях аж синці знати, наче моравиця повиступала.

Якби за годинку перед тим Мася побачила, що хто робе такі штуки, сама посміялася б; а тепер ось як! Нагадав, кажуть, козі смерть… Лиця горять, зате гарно їй здається, зате хороше! Щоб панотець не кашлянув, обертаючись на другий бік, бо один вже зболів, то Мася ще сиділа б та пишалась; а так опам’яталась і втекла в сіни. Соромно небозі стало себе самої. Зачиняючи двері, знічев’я глянула на руки.

- А руки, руки! - каже.- Шорсткі та чорні! - І здумала полоскаться: «Возьму,- дума,- висівок та витру добре,- так витру, щоб аж злізла ця товста шкура. Тоді білі будуть і хороші. Фе! які тепер погані! наче в молотника!» Так думаючи, рушила в пекарню висівок шукати; та йдучи спіткнулась на корито і аж в долоні плеснула: «Лишенько моє! - каже.- А кабани, певно, аж ревуть в сажі!» Та хутчій за сікач. Де те й панство ділось і те бажання білих рук! Січе дівчина, а коси розмотались і мушки 16 лізуть в очі; поправила і знов січе, а волосся знов розкудовчилось… «А бодай того панування ніхто не знав! - каже.- Доїли ж ви мені до живих печінок! - цебто на коси сварилась.- Не буду більше так заплітаться: хай йому цур! і все лихе! Тільки й роботи, що поправляйся».

Надвечір прийшла мати з поля і не нахвалиться - сама трудяща була, дбайлива, то й любила, хто робить добре.

Почув панотець голос жінки, прокинувся, позіхнув: «Ам-ам!» - та й сів: поводив очима, чи нема води рот виполоскати, і гукнув:

- Масю!

- Зараз, татку! - озвалась вона.

- Води мені дай!

Як вродилась дівчина з кухлем в руках. Став панотець пити, а Мася й каже:

- Вам треба було мамуні? Вже прийшли.

Набравши води повен рот, панотець не міг поспитать словом і тільки міною показав, що питається, і загув крізь ніс. Далі встав на ноги, розхристаний, нечесаний, тільки в шматті, й пішов надвір. Мася пішла в пекарню. На порозі зострів він паніматку, що горщик несла.

- Гм! гм! - загув, показуючи рукою, що ніби зійди набік. Посторонилась паніматка, а він чвиркнув водою через поріг, застогнав і питає:

- Чи не маєш, серце, що смачненького з’їсти?

- Та чого ж тобі?

- Так чого смачненького,- відказав, чухаючись одною рукою, а другою державсь за одвірок. Через годину панотець затирав сметану з свіжим сиром, випивши чарку оковитої. Таки добре підопхавши кишку, він згадав і паніматку, та й гука:

- Попаде, попаде!

- Та чого там? - озвалася вона.

- Іди, серце, їсти!

- Їж, їж! - каже попадя. На тім і скінчилось.

Вклав панотець півбуханця хліба та мисчину сметани з сиром; надяг підрясник і потяг за ворота, зоставивши мухам долизувати в посудині.

Вже паніматка і з робітником вправилась, і все, а панотця ще не було зо двора.

Ми себе забули і своєї мови цураємось, а ляхи,- хоч які то вони на Поділлі: ні нашим, ні вашим,- не цураються своїх звичаїв, не соромляться, що вони ляхи, а не хто другий. Та ще мало: вони думають, що наша правобіцька сторона - то Польща, і так діла повели, що лядщина там зовсім взяла верх. Якби в нас наука друга! - а так і не диво, бо сліпому що? - скачи, бо рів! Він і скочить, та в дуб головою… Хіба старі панотці свого не цураються, та й на них добрі сильця понаставляли, ще не так на самих, як на їх дітей.

О. Гервасій вчивсь по псалтирі і вийшов панотцем простим, людяним, почувався українцем і держався старосвітчини; та не знав більше світа, що в вікні. Росолинський, загнуздавши його, і сам того не тямлячи, почав огульну роботу: то на це, то на те подивляться в розмові; то на світ, то на світові потреби цьогочасні, і більше, й більше; звели й на дітей.

- А що, księżе, 17 - почав пан,- чи ви учите своїх дочок? Я не знаю.

- Аякже? вчу: старша вже по книжці молиться, корови доїть, а їсти як зваре, то не від’їсишся!..

- Ха-ха-ха! - почав пан.- То панна Marja корови доїть, їсти варить? Ха-ха-ха! То це в вас наука? Та це тільки мужичкам пристало; а ваша дочка - панянка,- як-таки можна!

Як на шпильки посадив бідного панотця; зчервонів неборак і каже:

- А доїть моя дочка корови, і вівці навіть доїть, і їсти варить. Ге! - додав: - Ви не знаєте, мосціпане, що моя дочка права рука в попаді! Навіть і за мене інде справиться. Як стане роя збирати, то наче зуби з’їла в пасіці… Добра дитина!

- Ха-ха-ха! - ізнов засміявсь пан,- рої збирає!.. хіба в вас пасічника нема?

- Та нема ж!

- Чому ж було не сказати? - заговорила панія.

- Та я й згадував колись, тільки не для того, щоб просить,- говоре панотець і, як заєць між хортами, так позирає на субесідників, немов питає очима: «Хіба це що?..», немов каже: «Така й моя мати була, така й теща, така й жінка, така й дочка вдалася. І баба, прабаба така ж була, то чого ж тут?» А серце йому так і тьохка, наче яке лихо віщує. О. Гервасій нічого так не боявся, як божої кари за недолю дітей, і неба їм прихилив би, та був тяжко лінивий, то все відкладав та й відкладав.

-