Люборацькі - Свидницький А. П.

сметану збирати, і сир відгрівати; і кабани, що в сажі аж два годувались, на її голові були, і всяка птиця; та ще треба було і закришки 8 на вечір наготовити. Так воно все діялось; і Мася завсігди справлялась. Паніматка було тільки під вечір одну наймичку пришле, а сама іноді аж з робітником прийде - одно, що таки робуча була й сама, а друге, що як зійдеться з молодичками, то любила й побазікать. А в жінок не збуває до розмови: то дівування згадають, то се, то те, то про лиху долю не наговоряться,- іще добре, як скінчать на співах, а то й до плачу не раз доходе. Не так коли, як на случай паніматка нишком від панотця та одну-другу пляшечку оковитої підцобрить. Поминай тоді, як звали: наче батька ховають. Це не то, щоб паніматка та любила торкнути, а так собі! - частуючи робітника та дякуючи, що послухали. Чарочку кожна молодиця п’є скривившись; по другій тільки губи обітре, а за третьою вже облизується, а отам пішло як по маслі, сказано - м’якеньке, ні кусати, ні жувати. Отак і день до вечора прокуликають, як свято; а як будень та робота, що нема часу, то тільки полуднуючи та підвечіркуючи - і то небагато, аби, знаєте, горло прополоскати, шоб смачніше з’їлось. Що очиці посоловіють, то це так собі,- хто його знає, чого їй було… «Оце диво! і не пила, і язик наче не свій! Хто його зна, чого! Спасибі вам, мамуню! дай вам, боже, і на́рік мати, а нам у вас робить діждати!»

Дивна діла твоя, господи! Здається, оці вчені та товчені панотці повинні б лучче громаді подобатись: і більш читав, і більш вчився - хоч з книжок, та світ повинен би знати, і себе спізнати; а піди ж! вийде, наче з лісу, і в дяка вчиться правити, а в старости хазяйнувати. А в громаду вийде, що ясне сонце, високо-високо! як не вклонись, не догледить. Все, мабуть, якісь великі та розумні думи думають, що й під ноги не дивиться. А що з того? Ні за собою, ні перед собою - дарма тільки батьки кошти несуть… Дивна діла твоя, господи! На простого чоловіка як гляне, то наче ворога в йому пізнав. Чи така вже наука, чи такий світ настав? А старі не такі були! От хоч би й о. Гервасій! Тих високих наук і в очі не бачив, і чути про їх не чував, і слухать навіть не любив; а піди ж до хазяйства - хоч якого битого господаря перейде. Або до відправи! приведи татарина, що зроду-звіку не чув божого слова - і той зрозуміє: і голос мав на славу, і читав, як горохом сипле,- кожне слово, наче виточене, з його уст викачувалось. То й любо було в церкві постояти, набоженства послухати. Не так, як за нових, що мимрить-мимрить, наче теля ремінь жвакає, та ще й на московське; 9 а ти в церкві стоїш, і спать хочеться, або таки дрімаєш. Не тільки в церкві та в своїй господі,- і в громаді о. Гервасій був чоловік з головою! Як розкаже було що з давнини, то наче з книжки вичитує, аж зітхнеш, слухаючи. Дасть же бог таку голову на в’язи! Здається, щоб другому попалась, то покотилась би, як кабак,- не вдержалась би. Господи, господи! Тим і громада його поважала і любила, що малої дитини не промине, не сказавши доброго слова, а що з старим, то й до розмови стане.

- А де були, дядьку?

- Та там і там, отче чесний!

- А куди бог проваде?

- Та туди й туди!

- Боже помагай!

- Спасибі, панотченьку!

І підеш, і він піде, а на душі якось так легесенько, наче справді бог тебе веде, а не ноги несуть. Отакий-то був о. Гервасій! отака його паніматка!

І жили собі любенько! Господь благословив і діточками - четвірко їх мали: три дівчини, як зорі ходили, і хлопчик. Дівчата звались: старша - Мася, літ мала вже з чотирнадцять, менша - Орися - літ дев’яти, третя - Текля - п’яти літ була. Хлопець був підстарший,- звався Антосьо. Що то за хлопець ріс! Вже було вмів на криласі читати,- міг би за дяка бути, хоч мав літ одинадцять. Панотець так-таки й думав, та прийшов указ від благочинника, щоб в школи везти… Що-то вже плачу було! Не так хто плакав, як мати; згадала покійника тата свого, що все було розказує,- з якихось книжок вичитував,- що під кінець світа, як вже матиме анцихрист народитись, 10 всюди будуть школи, будуть ученики і учителі; а то не учителі будуть, а мучителі; не ученики, а мученики; і то ж то плачу було! На маму дивлячись, і дочки слізьми заливались. Панотець же лиш сіп, не так за чим, як треба було гроші везти то учителям тощо. А Антосьові байдуже: бігав собі понадво́рі та батогом вихльостував - ще й рад був, бо не приганяли до книжки. Та все-таки заплакав, як прийшлось на бричку лізти. Високо так намостили, що наче дзвіницю на колеса взяли,- так-то всячини напакували: і курей, і гусей - все печених, і печене порося начинене, і масла - і всього-всього,- сказано: дитина в чужий край виїжджала, в чужу сторону, аж за десять миль від дому, в Круті…

Мати сама й відвезла, і оце тільки рік минав, що його не було дома, а тільки самі дівчата. Любили його сестри і все було допитуються, чи скоро вже Антося привезуть? І ждали того Кирика й Улити, 11 як великодня.

Та ще далеко було до п’ятнадцятого липця, тільки червень недавно почався; в хазяйстві всяка робота йшла - весіння кінчилась, а літня до початку доходила, і паніматка була коло шаровільника, а панотець збиравсь сіно косити і пішов коляндар почитати, як бачили-сьмо. Мася ж, зоставшись сама з сестрами, Орисю заставила начиння мити, а сама справлялась коло дійва. І вже всюди вправилась, тільки ще оставалось бур’яну насікти для годованців. А вже з полудня звернуло, і сонце саме припікало.

В цю саму пору о. Гервасій тяг з двора - смутний та невеселий: борода йому аж кісткою на