Люборацькі - Свидницький А. П.

груди сперлась, так голову повісив; руки за спину заложив і волік патерицею за собою - не підпирався. Тепер в тій стороні причет в підрясниках ходить і з бородами, то панотці мусять ходить в рясі; а давнішими часами причет був стрижений та голений, і зодягались, хто як міг; хто в сіртуку ходив, хто в свитині, а хто й добрий мав жупан або бекешу; то панотці ходили без ряс: і по підряснику знати було, хто йде. І о. Гервасій, хоч без ряси йшов, та всі його пізнавали, хоч би й чужесторонні: борода, коси та доземна одежина вже свідчили, що не проста людина йде, а батюшка. І хто їде, кожен шапку зніме, «помай-бі» скаже; хто йде, під благословенство підійде. О. Гервасій кожному, було, привітне слово скаже, нікого мовчки не пройде; а на цей раз і землі під собою не бачив, не то на подорожніх ще придивлявся б. То всі зараз і пізнали, що немала туга в його душу завітала. «Бач,- кажуть,- чогось зажурились наші батюшка. Я підійшов поблагословитись. «Га?» - кажуть.- А я: «Благословіть,- кажу,- отче чесний!» - «Боже! благослови!» - І більш ні слова. Адже цього не бувало?»

- Таже ніт.

- Мабуть, велика туга!

- І я скажу.

Справді, на душі в о. Гервасія, як в казані, клекотіло; думка думку випереджала, а більш того, що жодної не було, тільки за серце стиснуло. Так притяг він аж до дому. Текля бігала по подвір’ї, вгледіла і покачалась до його, кричачи: «Татко! тат-ко!». Погладив її панотець по голівці, та, мабуть, не по-батьківськи, бо хоч мале було, а за́раз спізнало, що він невеселий, і стало, приставило палець до губи, наче думає-роздумує; як зразу і кинулось по подвір’ї: метелик надлетів. Тим часом о. Гервасій вже й поріг переступив. В сінях Мася заходилась коло бур’яну. Зглянув він на дочку, зітхнув і питає:

- А мати в полі?

- В полі,- відказала вона.- Може будете що їсти? Єсть плечінди. 12

- Ет! - озвавсь о. Гервасій,- дай мені чистий покій! - махнув рукою і пішов у покої.

Не вспіла Мася раз-два сікачем вдарити, як батько гука:

- Масю! Масю!

- Зараз, татку! - озвалась вона; обтріпалась і побігла до хати.

Тато сидів коло вікна на тапчані, 13 тільки в шматті, розхристаний, аж грудину видно, і краплями піт тече по виду.

- Возьми, дочко, подушку та поськай мене,- заговорив.

- Нема часу, татку, я кропиву січу,- відказала дочка.

- Ти б не бралась не за своє діло,- заговорив він наче не своїми губами,- хіба ти мужичка, чи що, щоб коло свиней ходити? Ти пошанувала б свої руки! Та по сонці мені не вганяй! Ти…- та й не докінчив: чудно йому стало, що Мася дивилась на його на все око і начеб аж плечима здвигнула, що ніколи цього не було, а тепер балака, наче не до ладу,- наче не те з губи вирвалось, що хотів сказати.

- Чого-сь так очі вивалила? - гукнув тато.- Бери подушку та ськай!

Пішла Мася в валькир, як там кажуть, винесла подушку, гребінець; сама тільки в цицовій спідниці та в сорочці, і разок перл на шиї.

- Чого ходиш, як циганка? чому не приберешся? - почав панотець, поклавши голову на подушку.

- Хіба хто прийде? - заговорила Мася, перебираючи йому в голові, а за пальцями аж волосся крячиться.

- Дурна ти! - озвавсь панотець.- А руки які! як у мужички,- додав далі, поклавши голову на подушку, і каже: - Гляди ж, щоб ходила мені вдягнена, і рук пильнуй, щоб білі мені були! Я останню хвостину збуду, аби й ти на людських дітей походила. Ох! - застогнав.

Не відповівши, Мася почала ськати і думала собі, ськаючи: «Що це сталось таткові? чи не слабі вони?» Та старий нагадав біле личко та вбрання, то піддав дівчині матеріалу і на скільки суток думати. От і пішла вона роздумувать, як-то ходитиме чепурно-чепурно! А кругом робота аж горить, бо вона має час доглянути. Орисі тоді їй не треба - все наймичка поробить. Прийде мати з поля, всюди справно: понагодовано, понаповано, начиння перемите, і миски в миснику, ложки в горшку за комином, горшки на полиці, а що не змістилось - на тину по кілках проти сонця висе. Подивилась мати: «Гарно, доню,- каже,- будеш попадею». І в перший ярмарок набрала їй у найбагатшого крамаря найкращого краму. «На, доню,- каже,- ти заробила».

От настане маковея. 14 Вона вбереться і піде до церкви, як зоря ясна; а там з людьми піде, де будуть вінки святити - біла-біла! І лице біле, і руки білі! Всі дивитимуться і не надивляться на її вроду: «Яка ж наша попівна хороша!» - скажуть. А дівчата аж уздихатимуть, що самі не такі. За цим в дівочу голову почали й старости навертатись,- і двері від них не зачиняються; та все богослови! та все багаті, та хороші! А вона перебирає: той поганий - рудий, той погано зветься - який-небудь Чупрійдас, або Череванський, або Тиририри! той загострений, як швайка; той круглий, як качан. Аж тоді віддалася, як знайшовся такий гарний, такий гарний, як вона буде,- аж Росолинщанки пальчики облизуватимуть. І то не за богослова вийшла, а за академисту, що зразу протопопом буде, а вона протопопшею. А хоч би й за богослова,- думає собі,- то що? Він гарний, гарний та багатий такий! Як їхав, то коні аж землю рвуть копитами, а від коліс аж земля гуде!

Так думаючи та передумуючи, і ськать не ськала, а тільки перебирала пальцями - та дарма: панотець давно пух і хріп, аж вікна дренчали. Як от забаглось дівчині подивитись на свою вроду: чи справді вона така хороша, як думалось нишком, що аж всі зглядалися,- чи є хоч крихітка тієї краси, що придумала собі. Тихесенько підняла подушку, щоб батька не збудити, встала і глянула в дзеркало, і побачила, що собою була чорнобрива, повновида, коса густа, світліша від брови́, губи складні, живо-червоні, і ли́ця аж горять. «Нічого,- думає собі дівчина,- я таки непогана, тільки загоріла-загоріла!» І притьмом побігла до скрині: прийшло їй в голову подивитись на