Маруся Богуславка - Багряний Іван
То ж катзна-що там уже, таке чорне... Малюй!
Переляканий, похололий маляр взявся за пензлі.
Курило пішов, а маляр бідолашний не знав, що йому робити, сидів біля двох картинок Мурільо й плакав, не зважуючись здійснити над ними блюзнірський, варварський наказ старости Курила. Так минув день.
З'являється Курило знову. І напався на бідолаху. Але маляр відмовився категорично малювати ті два "миршаві" образки. Він прикинувся уже невмійкою, недорікою, що не знає, що ж на тім чорнім місці намалювати. І нарешті поставив старості умову: щоб староста не мали клопоту, він ті образки зніме геть, а на їхнє місце поставить нові. А ці хай будуть йому як заплата за роботу. За всю роботу! І нехай тільки староста видадуть йому ці картинки писемно, тобто нехай видадуть таку посвідку, що от вони провели такий розрахунок за працю. Розрахунок образками.
Курило ще не бачив у своєму житті такого дурного чоловіка й з реготом згодився на його блаж. На тому й покінчили.
Пізніше Курило всій місцевій купецькій знаті хвалився, який-то трапився дурний маляр, а який він розумний староста, що так дешево заплатив за ремонт усіх образів. А ще пізніше бідний маляр продав два "нікчемних" образки десь за великі гроші та й поїхав до Італії вчитись. А Курило сказився був, подавав у суд, тільки все скінчилося нічим.
Ті два образки, що ними маляр підмінив "Мурила", я зняв спеціально, щоб не затуляти цих двох плямок, цього свідоцтва нашого невігластва.
Ось така анекдотка про хахла першої Гільдії Остапа Курила.
Коли Барат розповідав анекдотку цю, то увесь час адресувався до Ати (як до найвидатнішої персони в групі, звичайно!) і вкінці спитав про її думку — "Нічого, дотепний анекдот".
Курилова історія дійсно смішна. Варто було йти сюди розполохувати стрижів і ластівок.
Після цього всі пішли до "музею".
В музеї не було ані ластівок, ні стрижів. Зате в ньому було досить-таки багато різного мотлоху з претензією на історичність. Тут були старовинні "сохи", доісторичні вулики-дуплянки... Були стенди з різними аплікаціями — рослин, копалин, кустарних виробів, вишивок, тканин місцевих з давніх часів тощо, тощо. Було чимало зібрано картин — оригіналів і копій, роботи місцевих майстрів і навіть таких, на увесь світ знаних, малярів, як Маковський, і трохи менше знаних, а все ж славних, як-от: Левченко, Пимоненко... Багато було всього. Було дещо й цікаве.
Барат вже не відступав від Ати — він її спеціально водив, спеціально все показував, так ніби вона була щонайменше республіканським його зверхником. Стільки уваги! Навіть показував їй деякі речі, що їх він, без сумніву, не показував нікому взагалі. Так, в однім місці він нишком підняв заслону (старовинний килим) і показав заглибину в стіні, де був портрет Петлюри, Скрипника, бюстик Г. Чупринки, книжку Косинки з автографом, спеціально розкриту на титульній сторінці, де той автограф написано... І ще щось. Ата не встигла як слід роздивитися, бо килим швидко опущено, але те, що вона вхопила оком, вхопила ясно, і були це речі контрреволюційні, заборонені, зняті з обігу. Барат значуще й по-змовницьки підморгнув, мовляв, "не можна! — це заборонене".
Так він показував ще кілька речей, знятих з обігу. Показав і бібліотеку книжок, взятих на індекс. Це була велика шафа, замкнена тяжкими замками, а в тій шафі був Винниченко, Михайло Грушевський, Антоненко-Давидович, Хвильовий, Олесь тощо, тощо...
"Яка краса, відродження країни!
Ще рік, ще день тут чувся плач рабів..." —
продекламував Барат ніби знічев'я, взявши книжку Олеся до рук, на титулі якої стояв напис, як гасло, "З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ". Продекламував він ті рядки бувши глибоко певен, що ця юна дівчина не знає, звідки вони взяті, а самі по собі вони нічого, "ідеологічно витримані". Але Ата знала, звідки ці рядки взяті, й навіть хотіла докінчити почату строфу на зло, зі спеціяльним підкресленням відповідности їх до ситуації (церква обернена в музей, в сміттєсховище, собор обернений в пустку, жалібний дзвін на цвинтарі):
"Мовчали десь святі під попелом руїни.
І журно дзвін старий по-мертвому гудів..."
Але щось її стримало, й вона не промовила цього вголос, лише про себе. І сама здивувалася: "Боже! Яка геніальна сила вислову й яка надзвичайна відповідність до "нової дійсності"! Вона ніколи ще так про це не думала.
Дівчата ходили по всіх відділах і по всіх закамарках самопас, а Барат невідступно за Атою. Помалу він завойовував її довіру. Особливо вона пройнялася довірою з того моменту, як він показав їй заборонені речі, за саме показування яких його, без, сумніву, чекала тяжка кара, якби хтось доніс. І за портрет Петлюри, а особливо — той Косинка, або Скрипник, або вічно живий і м'ятежний Чупринка!.. Ата навіть почала за це вибачати Баратові його знівечений кокаїною ніс, не помічати його; що ж, буває, може, він і має рацію, що в революцію, бувши по стороні слабших, а значить приречених, під натиском жаху, крові й смерті заспокоював свої нерви кокаїном... Це загадковий, але безперечно небуденний чоловік...
Мабуть, щоб остаточно завоювати довіру Ати, Барат показав навіть своє мешкання, демонструючи його як теж своєрідний експонат, деталь цього музею. Це малесенька кімнатка з боку лівого притвору. В цій кімнатці колись хрестили дітей, таке її було призначення. Зараз в ній канцелярія й разом мешкання директора Барата. Стіни обтулені старовинними, ще розкішними килимами (музейними), таким килимом вкрито й ліжко в кутку. Стіл посеред кімнатки накритий блискотливою ризою, а на ній людський череп, повний недокурків, і розкидане сяке-таке канцелярійне приладдя. У маленькому "вікні спектральне віяло різнокольорових шибок, а від них кольорові бліки на стінах і навіть на повітрі, насиченому пилом... І на всьому пил. Ця кімнатка набита пилом, зібраним за багато років. Пил її — це теж музейний експонат, пил років, десятиліть, а може, й століть, набився сюди з речами. Сама ж кімнатка — експонат, може, найцікавіший, бо не спрепарований спеціально; експонат, що мав би свідчити наочно всім про те, що сталося тепер з кімнатками, де хрестили колись дітей і в яку вернувся той череп (може, хрещений тут), щоб правити за попільничку...
Коло стенда зі зразками місцевого поліграфічного мистецтва стовпились дівчата й розглядали великі кліше на дереві — кілька великих дереворитів для двох портретів у кольори: для "портрета Т. Шевченка з гаслом "РОЗКУЙТЕСЯ! БРАТАЙТЕСЯ!" і для портрета І. Франка. Дошки (в півквадратового метра кожна) зайняли цілий стенд, прикріплені до стіни з усіх боків гачками. Сюди привів Барат і Ату. Тут мало би бути щось "цікаве".
— Ну, що, бачите?
Ата бачила, але в тім, що бачила вона, не було чогось такого вже особливого. Кліше як кліше. Правда, як на місцеві, та ще давні, умови, це дуже оригінально й цікаво, й почесно мати такі реліквії, доказ творчих здібностей громадян міста Нашого. Найважнішим, без сумніву, було те, що хтось колись тут вирізьбив (та ще так енергійно, хоч і не зовсім вправно!) портрети двох найбільших геніїв народу, вчинивши тим наочне заперечення міфу про нікчемну й ледачу "Хахландію", що не вміє шанувати своїх героїв, і ці портрети навіть друкувалися в місцевій друкарні великим тиражем, що видно з відбитків, почеплених у масивних рамках тут же. А вирізьбивши портрети, хтось мав відвагу й смисл вирізьбити під одним і найударніше гасло великого революціонера, вічно актуальне гасло:
"РОЗКУЙТЕСЯ! БРАТАЙТЕСЯ!"
Гасло, як постріл.
Але поза цим усім більше нічого. Над клішами й над зразками портретів чваньковитий напис:
"ЗРАЗКИ МІСЦЕВОЇ ПОЛІГРАФІЇ ВИКОНАНО В ДРУКАРНІ ІМЕНІ В. ЛЕНІНА, 1925 РІК".
І все. На портретах внизу петитом надруковано назву друкарні, тираж "5.000 пр. та рік видання 1925", а те місце, де звичайно розписуються автори, замазано густою чорною фарбою. А може, там воно так і було.
Колька, що бачив це вже "сто разів", нетерпляче чекав дівчат, підганяючи. Нарешті потяг їх далі. Дівчата, поойкавши для годиться з "дива", пішли за ним. А коли дівчата пішли, тоді Барат таємниче озирнувся на боки, тихенько повернув гачки на однім кліше, зняв його зі стіни й показав Аті зворотний бік...
Там було вирізано — "Петро Сміян, 1925 рік".
— Це ще як "він" був зовсім зеленим хлопцем... був у дитреспубліці... талановита бестія!..", — прошепотів Барат до раптом збентеженої дівчини з якимсь особливим співчуттям, швиденько чіпляючи кліше назад на стіну й міцно прикручуючи гачки. Він говорив і дивився в її очі з запитом і співчуттям... — На всіх інших кліше "його" ім'я видовбане долотом геть, щоб і сліду не було, але тут лишилося, я це кліше заховав, а тепер, бачите, як воно прикручується... отак-о — докинув він так само пошепки і пішов швидко від стенду. Розгублена Ата за ним. Вона стиснула уста й не проронила ні слова. "Що це має все означати? В чому річ?!."
Ата зупинилася біля вікна. Барат повернувся й став поруч. Так вони стояли довго, ніби під враженням баченого. Барат морщив брови, "думав щось тяжко", зітхав співчутливо, далебі, "підтримував" Атині "тяжкі думи"...
Враз Ата здригнула, — вона хотіла щось запитати, щось про "нього" у цієї всезнаючої людини... Він же все знає! Безперечно, все... Запитати!.. Це непереможне бажання рвалося з її язика, й вона борюкалася з ним. Нарешті перемогла — глянула в очі й уловила там таке ж саме бажання розпитувати її. Там стояв суцільний великий запит...
Ата швидко обернулася й пішла. Пішла геть.
А вже на дверях кинула чемно: "Вибачте... Я вже мушу йти..."
Така була друга пригода, що сталася з Атою під час тих походеньок "дівчат нашої країни".
XVII
У сюзерена
(Великий адоратор )
На другий день Ату викликано в НКВД. Цим було наполохано весь театр. Хоч ніхто про виклик і не повинен би був знати (власне, не міг би знати), бо Ата про те нікому не докладувала, але чомусь всі про те моментально взнали.
Виклик було зроблено дуже делікатно.
Уранці, десь годині о десятій, під час праці, на горішньому балконі раптом з'явився старий Харитон і, немов архангел з неба, гукнув через усю залу згори вниз:
— Дахненя! До телефону!.. — і додав бурчливим тоном: — На цей раз якась поклонниця!
На сцені всі засміялися, а Ата побігла через усі фойє до директорового кабінету, де був телефон.
В директоровому кабінеті було порожньо.
