Маруся Богуславка - Багряний Іван

Сценка стрясла її до глибини душі після всього, що вона пережила в церкві. Вона цей поклін теж віднесла на карб своїх одвідин церкви й навіть і в голову не клала, щоб за цим стояло щось інше ще, щоб старий чернець вклонився їй до сирої землі з якоїсь іншої причини. А щодо її ім'я — то хто ж не знає її ім'я!

Компанія дівчат разом з гостем рушила слідом за Атою. Їм було страшенно цікаво знати, що ж то сталося і в чому річ. Чому той чернець химерний уклонився їй, як принцесі? І чого це він і досі стоїть ще там і проводжає дівчину таким зволоженим, таким чудним поглядом? Чи не закоханий? (Шепіт, смішки).

Коли компанія знайшла Ату, вона вже була спокійною, опанованою. Стояла й роздивлялася однокрилого янгола на чорнім надгробку з золотими літерами:

"КУПЕЦ ПЕРВОЙ ГИЛЬДІИ ОСТАП КУРЫЛО. Род. 1831 — ум. 1913"

Коли гість знайомився з Атою, він тонко посміхався, як людина, яка має щось на думці а чи знає якусь таємницю, що стосується цієї дівчини і, може, навіть цього епізоду. Але Ата не звернула на це жодної уваги. Як не звернула уваги й на атестацію, що її дала Люся Жабка гостеві: "Директор музею історичного, знаменитий історик і археолог, товариш Барат, Михайло Барат!" І додала: "Закадичний друг Людки Богомазової" — з чого всі дівчата зареготалися, і тільки тоді прокинувся в Ати інтерес, та ще коли хтось з дівчат пошепки поінформував, що це колишній петлюрівський офіцер та що це та людина "смілива й гостроязика", яка дала Людмилі Богомазовій кличку "ГЕНЕРАЛЬНА ЛІНІЯ", та що за це її навіть ніхто не покарав, бо, "це було так дотепно й убійче правильно". Після цього Ата глянула пильніше на нового знайомого й навіть згодилася разом з усіма йти на його запрошення оглядати його музей. А він заодно приобіцяв ще й розповісти анекдот про оцього Курила, лише розповість він її на тім самім місці, де той історичний анекдот виник.

Звичайно ж, ніхто не зважився розпитувати Ату про історію з ченцем, та й все одно те було би марно, вона сама нічого не знає.

Так відбулася одна надзвичайна Атина пригода цього дня. А тепер вона пішла по другу пригоду.

* * *

Епізод з ченцем розшифрував хто інший, але для себе. В той час, коли чернець уклонився Аті до землі, як принцесі, хтось зовсім несподіваний спостерігав цю сцену, — стояв на дзвіниці непомітний і дивився з-за перехрестя товстих бантин. Це був Петро Сміян. Він мимоволі став свідком цієї химерної сцени, бо був у цей час саме "вдома", тобто в цім своїм "нелегальнім мешканні", однім з кількох подібних пунктів відпочинку в його безпритульнім житті...

Коли компанія пішла, Петро ліг горілиць на солому, настелену на помості, де він перед тим лежав, як той Квазімодо, і де він був звичний відпочивати під час своїх мандрів на дозвіллі, і, заклавши руки за голову, замислився, "що б це могло означати?". Та ось зарипіли сходи внизу, й на дзвіницю здерся старий чернець, і між ними, як між добрими приятелями, відбулася така розмова:

— Слухайте, отче! Звідкіля Ви знаєте цю дівчину? Чернець скинув скуфейку, витер пітне чоло й сів поруч на соломі, якийсь час сидів мовчки розгублений, вагаючись і в той же час по-дитячому посміхаючись. Вітерець грався ріденьким білим пасемком його останнього волосся, що ще трималося на маківці, як чубок у древнього-древнього запорожця. Петро мусив знову повторити своє запитання, але старий щось не мав охоти відповідати. Ніби змагався сам з собою, зважував, чи говорити йому, чи ні. Нарешті проговорив тихо, ніби сам до себе:

— Як же ж мені не знати цієї дівчини?.. Як я її маленьку на руках бавив...

— Та-ак?! Чия ж вона? Хто вона?

— Вона дочка одного великого чоловіка... Еге ж, великого чоловіка...

Петрові раптом здалося, що він здогадався, про кого мова. Був страшенно вражений, одначе не вірив і чекав, що буде далі. А чернець вже не міг зупинитися в своїй довірливій одвертості. Він посміхався крізь вологу очей і говорив з самого серця:

— Еге ж, великого чоловіка... Правда, він улаштував "дитячу державу" в монастирі, але не він той монастир закривав, це зробили ще до нього, інші... Та це й справа Божа, Бог спитає, Бог тут судія... А він робив усе по Божому ж заповіту — він любив людей. Він любив дітей. Він організував дитяче царство для всіх сиріт і вбогих, для всіх покинутих, для всіх отих бездомних і безпритульних маленьких "розбійників"... Він ними піклувався... Він їх визбирував по смітниках... Він їх учив... Він їх уму-розуму навчав, у люди виводив, вчив їх чесно працювати і вчив їх грамоті та всіх наук... І вчив любити свій край, найперше любити свій край... Він був їм батьком і матір'ю... і було їх у нього зо дві тисячі, зовсім манюсіньких і старшеньких... І мене він пригрів і не штурхнув ногою, і багато нас таких, теж безпритульних... Я там працював і я все бачив. Бачив, як то по-справжньому треба любити людей і скільки терпіння для того треба, й як треба любити свій край і свій нарід... (Сивий чернець зітхнув)... І за це він умер... Так (знизив голос до шепоту) розстріляли (і боязко озирнувся по цих словах)... Замучили... Ще за його життя я бавив малесеньку його дочку, оцю... дівчинку Аталею. Потім всіх розігнали, а дівчинка ця потрапила в безпритульні, в такі самі, яких її батько визбирував був по всій землі. А з безпритульних потрапило дитя десь в "дєтдом". І тинялося по тих "дєтдомах". Та й загубилося зовсім. І, мабуть, загубило й прізвище своє, й навіть ім'я...

Чернець витер шорсткою, зморщеною рукою очі. І посміхнувся, згадавши сцену, й покрутив головою втішено:

— Е, ні, вона не забула своє ім'я!.. Не забула... В батька пішла. Горда і все ж така проста... Яка дівчина! Неначе янгол прийшов із неба порадувати мене старого перед смертю...

В Петра калатало серце.

— Так вона дочка Діденка?! Діденка?!. Так вона не Дахно... Боже! Вона дочка людини... такої незабутньої... Найкращої з усіх людей, яких він досі знав... Людини, виключної шляхетності, виключної мужньості й виключної чесності!.. Он воно що.

І тепер багато чого з поведінки й вдачі цієї дівчини було для нього зрозумілим. Це успадковане... Але тут же в душу закрався страх; Петро схопив старика за плече:

— Отче! Ви комусь про це вже говорили?

— Ні! — аж відсахнувся злякано сивий чернець. — Ні, що ти, Бог з тобою, сину!..

— А Аталея... ця дівчина... про вас знає, хто ви?

— Ні... — зітхнув глибоко, — авжеж, ні... Та навіщо їй і знати...

— Для чого ж ви зробили те, з тим поклоном?

— Грішний, сину! Твоя правда... Та не міг, брате, витримати... Як я ж її на руках вибавив!..

Петро похмурився. Сидів довго задуманий. А тоді встав, збираючись іти, й поклав ченцеві руку на плече.

— Отче! Того нічого не було. Ніколи не було! Ви берегли цю таємницю досі, ви й заберете її з собою до Бога. Людям вона не потрібна. Вони зроблять з неї велике горе.

— Так, так, сину. Я про це все життя пам'ятав, всі роки пам'ятав. Я про це пам'ятатиму й рештку днів моїх... З Богом, сину!

— Амінь! — Петро зробив дідові римський жест рукою, посміхнувся про себе й, перекинувши сорочку навскіс через плече, пішов собі, гологрудий, засмалений сонцем, в моргулях біцепсів, як гладіатор.

……………………………………………………………………….

Ми дзвіночки — лісові цвіточки,

Славим день... Славим день... —

ллється звідкись у Петрову душу тріумфальна сонячна пісня, як шал сонячного проміння. Увіччю стоїть образ — ніжний, трохи запечалений дівочий профіль і як той дзвонар уклонився перед ним, мов перед царівною, а у вухах дзвенить дивна пісня. Це її пробудив якимось чаром той дзвонар. Сотні дитячих голосочків зринають з темних глибин і дзвенять над усім, над тяжким намулом пам'яти, ніби проліски пробиваються з-під купи прілого брудного листу й перетлілого бур'яну:

...Славим день.

Славим день!..

Ми співаєм —

сонце зустрічаєм, —

Дзень...

Дзень...

Дзень!..

Славим день!

Фіалки і конвалії, проліски й дзвіночки, білі лілеї й рожеві тюльпани і нагідки... Багато їх. Вони лепечуть ніжними голосочками й водять танок Горюдуба. А помежи ними метелики й золоті бджілки... Це все маленькі діти так виряджені крутять кольорову веремію весни й співають під акомпанемент рояля. Це дитячий весняний балет. І це все в дитячій республіці... Не в тій, що "Педагогічна поема" Макаренка, а в іншій, кращій, і ось тут близько, — там он, де височіють шпилі й вежі на молочно-фіалковій горі за зеленими луками, за борами сизими. Там, де народилась ця дівчина, хоч вона, напевно, про те й не знає. Тепер там руїна чи якийсь музей, тепер там запустіння. Чиясь зла воля все зруйнувала, далебі, щоб ті дзвіночки, лісові цвіточки не славили день на прекрасній співучій мові дідів і прадідів. А вони славили! А чиясь відважна і дерзка воля, горда і полум'яна, одягла їх і причепурила, вдихнула в них любов до цієї землі й до всього живого на ній, і свою гордість, і свою полум'яність... В Петровій душі розгортається незабутня картина спогадів: в колосальній залі (великій, мов полігон) повно дітлахів — зовсім малих дошкільнят і старшеньких школярів, недавніх сиріт і безпритульних, — море їх, білявих, русявих і чорнявих голівок. Те море мерехтить у Петрових очах і гойдається...

Ми дзвіночки — лісові цвіточки,

Славим день, славим день...

Це з естради лунає пісня квітів. Малесенькі виконавці — білі конвалії й блакитні проліски — такі зворушливо серйозні, з незрівнянним натхненням і грацією демонструють самі себе — квіти весни. З ніжними пелюстками й крильцями вони пурхають в ритмі танку й завмирають в апофеозі радості й дзвенять під акомпанемент рояля та під невидимі іншим зали помахи руки старенької Марії Степанівни... Зворушлива Марія Степанівна, а ще зворушливіший цей її весняний балет, де зовсім крихітні актори часом збиваються з ритму рухів, але це так і треба збиватися з ритму рухів, це їм усі вибачають, бо так і треба — це квіти весни, а не актори, це стихія руху, сонця й радости. Це так і треба... Одначе з ритму пісні вони не збиваються...

А на простінках перед естрадою з обох боків виписано великими літерами, як молитву, що її треба завчити напам'ять і завжди пам'ятати, виписано не для цього свята, а взагалі: з одного боку, як слова гніву і сліз:

О слово рідне, орле скутий,

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам'ятно забутий.

А з другого боку, як девіз, як постріл:

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним!

Пісня переливається через край естради — "Ми співаєм, сонце зустрічаєм..." — й її підхоплюють сотні дзвінких голосів у залі:

Славим день!..

Славим день!..

Дзвенять і хвилюються, як морський прибій...