Залісся - Маковей Осип

Без потреби приїхала до Львова; для тих двох вечерниць у львівській Руській Бесіді не варто було трудитися...

Стали ще раз перечитувати лист матері і виміркували, що Наталка може ще остатися кілька днів, поки брат висвятиться, а потім чей єго зараз пустять на волю, то всі разом поїдуть додому. Наталка осталася. Славко вже не жартував з товаришами.

В суботу перед третім висвяченням прийшла до него Наталка. Розповідала єму новину, що на улиці припадково стрітилася з Манею Заборовського. Він налякався.

— І що ти їй сказала?

— Сказала, що завтра ти вже будеш священиком...

— А вона?

— Так поблідла, що страх! Питалася, чи ти оженився. Я їй кажу, що ні. Кілька хвиль не відзивалася, ішла зі мною, потім просила мене, щоб я відвела її до тітки... а говорила так тихо, як би мала зімліти. Вона тебе любить, Славку!

— А далі що?

— Питалася, чи могла би завтра прийти подивитися на твоє висвячення.

— І прийде?

Целсбс; нежонатий священик у римсько-католицькій церкві (латин.).

— Прийде.

— Нащо? То цілком не потрібно.

— Що тобі шкодить?

— Я не хочу,— боронився Славко нетерпеливо.

— Я ж не піду завтра казати їй, щоб не приходила.

— Ну, врешті, нехай приходить. Нічого страшного. І більше ти з нею не говорила?

— Она, видко, не знала, що ти задумав висвятити себе безженним.

— Повинна була знати; я ж єї батькові казав.

— Може, їй батько не сказав.

— І кажеш: поблідла дуже? Бідна, нехай родичам подякує!

Отся новина була для Славка дуже прикра. Він не бажав собі, щоби Маня була на висвяченні єго, боявся стрічі з нею, хоч не почував за собою ніякої вини; не міг придумати перших слів, які би міг промовити до неї — і заразом здавалося єму, що таки, коли б зійшовся з нею, рад би був тому, як той чоловік, що був виставлений на велику покусу, а не піддався їй.

Цілий вечір і пізно в ніч думки єго снувалися то біля ліжка хворого батька, то біля зажуреної дівчини. Одна журба другу перемагала; спомини з минувшини мішалися з почуттям сумної теперішньості; сумніви розбивали душу, як подзвінне. Веселі розмови товаришів вночі, до котрих приїхали жінки, щоб на другий день бути на їх висвяченні, пригадувалися єму в одно, як збитки безжурних школярів, а власні думки немов робили єго перед часом старим, багатим в досвіді. В серці єго відзивалося на хвилю щось, немов заздрість до товаришів, котру в другій хвилі поборювало почуття доброго несамолюбного вчинку. Пробуджений на хвилю жаль за ближче неозначеною стратою, зникав чим-скорше перед холодною думкою, що до розбору єго положення приступала зі старечим спокоєм.

Тяжкий вечір мав Славко перед своїм висвяченням.

В неділю під час висвячення Славко кілька разів споглядав у ту сторону, де в лавках сиділи сестри, Дорош і брат Генко. Мані там не було. Дивувало се єго троха, але заразом і рад був з того. Аж коли вже церемонія скінчилася і він, утомлений та почервонілий, вертався з пресвітерії до сестер, нараз в дальших лавках побачив її. Сиділа з похиленою головою і не дивилася на него.

— Маня є,— шепнув він сестрам так, як би просив у них поради, що єму чинити.

Сестри оглянулися:

— Ходім до неї!

— Ото з тебе зух! — закпив собі Дорош з Левицького. Левицький зрозумів ті кпини і з міною, на хвилинку

надто жалісною і розчарованою, а на хвилинку надто поважною і гордою, приступив з сестрами до Мані. Маня вже вийшла з лавки.

— А ми й не знали, що ви також тут. Чому ж ви до нас не присіли? — почала Зоня.

— Я спізнилася,— відповіла Маня тихо, підійшла до Славка і подала єму мовчки руку.— Ви не гніваєтеся на мене, о. Левицький, що я спізнилася на ваше висвячення? — питалася з таким задумчивим, а любим усміхом, з таким легенько докірливим поглядом! — Я не могла: тітка не пускала.

Левицький мовчав; добре хоч, що сестри виручили єго в розмові...

Вийшли з церкви.

— Коли їдете додому? — питалася Маня в Левицького, не в сестер єго.

— Я вже тепер просив, щоби мене пустили. Мушу доконче їхати до батька...

— Дасте мені знати, коли поїдете? Дайте, дайте знати; то поїду з вами, з Наталкою, з Зонею. Зоня, чую, також їде; то мені не потрібно іншої опіки в дорозі.

— Ваш батько готов гніватися.

— Не журіться: я вже не дитина.

— Мене пустять, мабуть, уже завтра. Нині мені скажуть. Я вас повідомлю.

Вийшли на площу св. Юра і пустилися в місто. Славко чудувався спокоєві Мані. Розмовляла зі всіма, а кілька разів і зажартувала собі так легенько, незначно, як би не бажала обидити товариство, зажурене тяжкою недугою батька.

Відвели її додому, а самі пішли до Дороша на обід.

На другий день прийшла телеграма від матері, щоб доконче всі приїздили, бо батько жде... Се вижидання батька затривожило всіх не в міру.

Славкові і Генкові дозволили зараз від'їхати.

Післанцем повідомили Маню, що їдуть. На двірці справді застали її разом з тіткою. Тітка познакомилася зі всіма і повірила братаницю опіці о. Левицького. Нарікала, що Мані ні з того ні з сего нараз доконче забаглося вертатися додому, так що годі було їй відмовити. Видко, навкучилося

їй уже у Львові. Наталка і Зоня були маломовні; они нині вже кілька годин плакали і раді були на крилах злетіти до Залісся. Наталка нарікала на себе, що далася намовити їхати до Львова в такий час, коли батько дома хорий. Здавалося їй, що тій недузі вона винна, і не могла затаїти тихого хлипання навіть поміж чужими людьми на двірці.

А вже в окремім переділі воза, де всі, крім Дороша, що не міг виїхати, засіли, обі сестри не могли здержати сліз і знов заплакали. Довго старалася Маня їх успокоїти, поки і сама заплакала, але так гірко, що то не лише сестри, але і братів здивувало. Тоді сестри сіли собі коло Мані праворуч і ліворуч, взяли її за руки, стали її просити, щоби не плакала, цілували її, самі крізь сльози усміхалися, аби тілько її розвеселити.

Славкові переходив мороз тілом, коли дивився на ту подію; він розумів сей плач Мані...

Але розмови між ними і до самого дому не було такої, щоби Маня хоч яким словом виявила скриту причину свого смутку. Жалувала Зоню і Наталку, пригадувала собі недугу своєї матері, і їй жалко стало. Казала так, але в єї сумних очах, якими не раз спозирала на о. Ярослава, можна було вичитати ще одну причину плачу...

На станції, де висіли з залізниці, вже ждали на них сани, на котрі зараз сіли. Цілу дорогу тілько часом перекидалися словами поміж собою; сестри все лиш наказували фірманові, щоби поганяв скорше та випитувалися, що чувати дома. Фірман знав лиш одно, що з панотцем зле. Нині вже по двох лікарів їздив.

Перед двором в Заліссі станули. Заборовський був тоді на подвір'ї і здивувався, побачивши Маню. Вибіг проти неї, зачав випитуватися, але Левицькі вже не слухали їх, казали гнати додому.

Дома на ґанку стояла заплакана Горошинська і привітала їх словами:

— Добре, що ви вже приїхали...

Брати і сестри і не віталися з нею, а просто пішли до комнати, де лежав хорий батько. Ступали легенько, мовби батько спав, а онп не хотіли єго збудити. Але батько не спав, тілько лежав, тяжко віддихаючи і мов без пам яті.

Увійшли в комнату, оскілько можна було, без стуку. Там стояла бабуся і мати. І з ними приїжджі не віталися, не чули потреби. Переглянулися тілько всі своїми почервонілими від плачу очима і вже себе розуміли. Доньки мали очевидну охоту припасти до ліжка з великим плачем, але бабуся

513

17 О. Міковен, т. 1

суворим поглядом здержала їх від того. Сама приступила до ліжка і промовила над головою недужого:

— Василю, діти приїхали.

О. Василь тілько застогнав глухо. Діти ледви здержувалися від плачу. Славко тремтів на цілім тілі.

— Василю, діти приїхали.

Треба було недужому ще кілька разів повторити сю вістку, заким він по тяжкім отупінню прийшов троха до пам'яті.

— Славко є? — були єго перші слова.

— Є, вже висвячений,— відповіла мати.

— Піднесіть мене троха,— просив хорий.

Єго піднесли на подушках, він блукав хвилю очима по комнаті, поки не замітив Славка навколішках у свого ліжка. За Славком всі інші діти попадали на коліна та поспиралися на ліжко.

— Всі ви тут? — спитався о. Василь.

— Малих нема,— відповіли єму.

— Прикличте їх!

Прикликали Мариню, Клавдзю, а малу Влодзю принесли на руках.

О. Василь оглянув цілу свою родину — а всі заховувалися так тихо, навіть мала Влодзя мовчала, тілько дивилася на всіх цікавими очима — оглянув і став відмовляти молитву, похиливши голову на груди. Потім з тяжким трудом троха підняв тремтячі руки і прошептав:

— Най вас бог благословить і я благословлю. Доньки не могли здержати плачу і захлипали. Але бабуся

сказала їм таким голосом "тихо", що всі відразу замовкли, лише Влодзі і малій Клавдзі вже на плач зібралося.

О. Василь не міг відтак добру" хвилю промовити, опустив руки безсильно на покривало, а голову на груди, поки знов отворив очі і вдивився в Славка:

— Славку?

— Що, тату?

— Я всіх лишаю на твою опіку.

— Добре, тату.

— Пам'ятай, ти найстарший...

— Буду пам'ятати...

— Дороша нема?

— Не дали єму відпустки. Він не знає, що ви такі хорі. Ми єму напишемо.

— Не потрібно, най пильнує школи.

— А тобі, Зоню, як?

— Добре, тату.

Зоня сказала се таким жалісним голосом, що маленька Клавдзя і Влодзя, мов на знак, вголос розплакалися, а Мариня сховала голову в сукню Горошинської. Почувши плач дітей, о. Василь затремтів і опустив голову на подушки. Застогнав притім, але в тім стоні більше було глухого, придавленого плачу, як почуття болю від недуги.

— Забирайтеся, діти! — приказала бабуся, що при цілій тій сцені заховала таку рівновагу духа, якби се не її рідний син лежав на ліжку.

Діти винеслися тихо з комнати. Доньки утікли на кухню і та?л уже дали свому жалю волю.

Славко з мамою пішли до батькової канцелярії. Влодзя прийшла за ними. Вчепилася мами, просилася на руки і здивованими очима дивилася на брата; не пізнавала єго, тепер обритого і в реверенді.

— Ходи, Влодзю, до мене; мама змучені.

— Я тебе не знаю,— відповіла дитина.

— Та се Славко,— об'ясняла мати.

— Славко не такий, не хоцу.

Надбігли ще Мариня і Клавдзя і обступили брата. Він їх обняв за шиї, цілував і примовляв: "Бідні мої маленькі хробачки!"

А ті маленькі хробачки на другий день були справді бідні; помер їм батько, опікун цілої родини, що і сам гаразду не зазнав і дітей в гаразді не міг лишити...

Залісся втратило свого пароха.

XXV

В рік потім посвячували нову церкву в Заліссі.