Залісся - Маковей Осип

Се єго жде — він то розумів добре.

Коли б можна оженитися з Манею, то певна річ: добробут родини піднісся б значно, не треба б лякатися чорної години. Але се не може бути... Се просто було самодурство зі сторони Славка і Мані (так думав він собі); коли б Маня і не знати як благала родичів, то таки повірити годі, щоб єї послухали. Особливо тепер, коли Заборовські справді маючі люди; коли баронова увійшла в дім. Що з того, що Маня такі гарні листи пише; вони, певно, і щирі — Славко в се вірить; але конець сеї історії таки їх обох не вдоволить. А сей конець от-от уже й надходить; треба рішатися, годі дуритися.

Він написав такий лист до Мані; писав спокійно і поважно о своїх гірких обставинах і закінчив лист радою, щоб ним собі голови не морочила; він для неї не пара. Щасливих хвиль, прожитих з нею, не забуде; він за них і вдячний; рад дуже з того, що пізнав женщину, гідну справді любові,— але на то не згодиться, щоб ставав їй в дорозі життя перешкодою; краще забути себе посполу.

Славкові здавалося, що розумнішого листа написати не міг. Але відповідь Мані, яку дістав, зовсім розбила єго пересвідчення. Она писала свою відповідь вночі, щоб ніхто не замітив.

"Пишу і плачу. Вже північ давно минула, а я перечитую вже з десятий раз твій лист і не можу повірити, щоб ти єго міг написати. Ти вже мене не любиш! Ти думаєш, що мені так легко тебе забути! З твоєї ради не скористаю і т. д. і т. д."

Коли Славко ту відповідь дістав в руки і перечитав, трохи волосся не рвав на собі.

"Пощо, пощо писав я сей лист?!"

У відповіді Мані було стілько жалю і розпуки, що Славко вибіг з дому, аби з дороги завернути старого наймита і передати через него хоч коротку відповідь. Написав на білеті: "Маню моя! не доводи мене до розпуки своїми здогадами і підозріннями! Я тебе люблю так само, як перше! Заклинаю тебе: не плач, бо не маєш причини. Ширшу відповідь пішлю тобі ще нині".

Сховав білет у папір і передав наймитові; а сам вернувся писати "ширшу відповідь".

Сівши писати, почув нараз такий гнів на самого себе, що пірвав на кусні початий лист, зірвався і кинув пером. "Якого біса себе дурити?!" — напала єго злюща думка, мов оса. "Що гірше! пощо її дурити! Але ж я її не дурю — я її люблю! Боже! позбувся одної журби по Стефці і напитав собі нової! І то тепер, в таку нещасливу пору!"

І він став ходити по батьківській канцелярії та тручав кріслами в пересердю. Надбігла сестричка Клавдзя до канцелярії — їй уже на шостий рік пішло — і вчепилася поли сурдута Славка.

— Чуєш, Славку, я навчилася нової співанки.

— Від кого? — спитався Славко, станувши.

— Від Марти. (Так звалася наймичка).

— Яка ж та співанка?

Дитину вразив трохи шорсткий голос Славка, вона видивилася на него. Славко зміркував се і усміхнувся:

— Сп івай, співай, Клавдзю!

Дитина заспівала тоненьким голосочком:

Чоловіче біснуватий, нащо жінку продавати!

Видать то сам господь з неба, на податок грошей треба! Що лишиться із податку, куплю собі стару бабку, потім з бабки шкіру злуплю, а за шкіру дівку куплю!

— О, гарна співанка, нема що казати! — замітив Славко.— Але ти єї ие співай, Клавдзю! Не будеш співати?

— Ні! Але як співанка зла, то я тобі байку скажу: "То був собі такий хлопець бідний, він у пана став овець пасти, на службу. Дав єму пан пообідати, хліба кавалок і казав наймитові другому випровадити єго де, щоби він знав, де вівці пасти, на лан".

— Моя дорогенька Клавдзю,— перепинив її Славко,— може би, ти мені коли іншим разом оповіла ту байку?

— То дуже красна байка,— захвалювала Клавдзя.

— Я знаю... Ти мені оповіш її нині вечером. Добре?

— Добре.

— Бо я тепер маю писати. Увечір, Клавдзю; а тої співанки не співай; я тебе кращої навчу.

— Пам'ятай щоби-сь навчив! — допоминалася дитина на відході.

"Боже! Боже!" — зітхнув Славко, сів на софу і закрив лице руками...

Рішився листа не писати.

Але підвечір бачив добре, як коло приходства снувався Микола з двора. Написав знов білет: "Будь спокійна! Мені перешкодили написати довшу відповідь! Твій С." — і передав наймитові.

Настав для Славка прикрий час. Він перестав лякати Ма ню сумним відгадуванням кінця їх любові, успокоював її, але сам спокою не мав і не вірив, щоб та історія скінчилася так, як Маня собі думає. Та чи взагалі думає она, як те все скінчиться! Славко не вірив у се; з єї листів видно було лиш одно, що не хотіла собі давати відібрати ту мрію, яку викохала собі. Она писала раз зовсім виразно: "Коли мій батько міг оженитися перший раз з селянкою, то я мушу тим легше віддатися за теолога". Виразніше годі було писати, а проте Славко за ніщо в світі був би не відважився піти до Заборовських з просьбою о руку Мані. Набрався б сорому, що й до Залісся не міг би показатися... Ні! даремна річ дуритися якимись надіями!

І коли вкінці Маня писала розпучливо, що родичі вже зміркували, що вона залюблена, і здогадалися вже навіть в кім, та взялися її усовіщу вати, Славко почув правдиву полегшу на серці. Она писала вправді, що ніколи в світі не піддасться волі родичів; але Славко так надто не вірив у жіночу неподатливість. Тепер же з причини, що Забо-ровські відкрили тайну доньки, Славко перестав і листи писати; боявся, щоб хто їх не переловив,— ще готов бути сором...

І вже й в околицю двора не ходив, хіба у село. Там уже війтував Головатий, бо власті відкинули рекурс і вибір ради громадської затвердили. Славко мав немалу відразу з того, але село займало єго тепер мало. Більше робив Горо-шинський; єго вусаті школярі вже читали книжечки, а єго хор виспівував так у неділю вечером у школі, що на ціле село було чути.

Цікава була для Славка ще й історія про Козака, про котрого марнотратство ходили правдиві байки по селу; Славко навіть підбунтував ори одній нагоді синів проти Козака, щоб присилували єго купити бодай який грунт, а не пускати так дальше гроші на вітер,— але більше сею історією не займався, бо мав доволі своїх клопотів, щоб над ними думати.

Не раз пересиджував цілими днями дома, читав батькові, що лежав у ліжку, газети, читав і сам багато — і поза подвір'я приходства не показувався. В січні настали великі морози — і ті ще більше придержували єго в хаті.

Сумне було того року різдво в домі Левицьких. О. Василь був уже такий слабий, що не міг відправляти богослужения; сусід-священик з Новосілок мусив єго виручати в головніших ділах.

Наслухався тоді Ярослав немало докорів від родини, що потратив марно літа і тепер не може ще батька заступити. Він успокоював родину обіцянкою, що при найближчій ординації — а тої сподівався в лютому — певно висвятиться; вже чи жонатим чи безженним, а певно висвятиться. Він сам бачить, що годі довше зволікати.

Бабка Клавдія спробувала ще раз намовити внука, щоб взяв собі Аановичку за жінку тепер у м'ясниці, а як ту ні, то Черминську або Красницьку, промовляла єму до розуму і до серця щонайдобрішими мотивами,— Славко справді ті мотиви брав на добру розвагу, але рішитися — не рішив і з дому не виїздив.

Тим часом дістав від Мані письмо, що виїжджає на карнавал до Львова. Обіцювала писати до него часто, а собі казала посилати листи в означені дні під шифрою poste restante '; писала, що сама їх буде відбирати. Довідувалася за здоров'я батька, а Славка поздоровляла та цілувала.

Славко сумно усміхався, коли читав сей лист. Він їй відповів на сей лист, і на другий, і на третій — але вже без пристрасті, спокійно. Писав дуже обережно, щоб єї серця знов не вразити, а тим часом передумував над великою несподіванкою для неї, над висвяченням в безженкості, на котре вже більше-менше рішився. Що се справді буде несподіванкою для неї, він-то знав, але інакше поступити не міг. Потішав себе думкою, що Маня не повинна гніватися на него, бо ж він преці не жениться з якоюсь іншою, а просто замикає собі раз на завсігди дорогу до женитьби.

Він уже й подався до ординації і збирався виїхати до Львова. Подався, хоч не був пересвідчений, що робить добре. Якби не недуга батька, ще зволікав би, а так уже годі було. Ходив на вид спокійний, хоч мовчаливий. Але чим ближче надходив речинець від'їзду і чим більше батько занепадав на силах, тим більше Славко ставав нестерпимо дразливим. Просто не вміли з ним дома говорити.

Він поїхав до Львова з Наталкою, котра хотіла спробувати в м'ясниці щастя.

Приїхали на дворець завчасно і ждали з годину. Але ось уже і надходила хвиля від'їзду; по почекальнях повідомлено подорожніх, що каса отворена. Славко вийшов з комнати і здивувався дуже, побачивши Заборовського коло каси. Сам не знав що з собою почати. Але Заборовський побачив єго і зачепив:

— А ви, пане Левицький, куди?

— Отак троха в світ, жінки шукати! Вже крайній час! — зажартував собі Левицький.

Покупували білети. Левицький думав розлучитися з Заборовським, але той здержав єго і в сінях мав з ним таку тиху розмову:

— Пане Левицький, я вам маю щось сказати. Ви знаєте, що я вас дуже поважаю. Але ви мені останніми часами устроїли таку комедію, що я сам не знаю, що про неї і думати. Ви знаєте, яку?

— Яку?

— Адже ви мені цілком збаламутили дівчину!

— Я о то не старався; так якось само зложилося...

— "Зложилося!" — повторив Заборовський.— Та я сам знаю, що дівчина не залюбиться в тім, котрий їй не сподобається, але ви повинні були їй то з голови вибити.

1 До запитання (фр.).

— Я старався!

— Старався, старався! — сеодився Заборовський.

— Що ж я іншого міг зробити?

— Гм... Та се правда! Але чи ви думали, що моя донька для вас відповідна пара?

— Думав над тим.

— Ну, і...

— Ну, і видумав, що чому би мені панна Маня не до пари?

— Як же то ви думаєте? — обурився Заборовський.

— Думаю, що коли я чесний чоловік,— а ви самі кажете, що мене дуже поважаєте,— то ваша донька може бути для мене зовсім відповідна пара.

— Здурів хлопчисько! — не втерпів Заборовський.

— Не здурів, пане,— відповів Левицький, призвичаєний до таких слів дідича,— бо з другої сторони я добре пам'ятаю, що я незначний і бідний теолог, а ваша донька заможна.

— Так є, в тім сук! — потвердив дідич.— Я би на ту женитьбу ніколи не пристав і моя жінка також ні. Я проти вас, як чоловіка, не маю нічого, але ви і найменшою надією не дуріться, раджу вам.

— Не бійтеся, пане!'Зависокі пороги на мої ноги — чи так? — спитався Славко глумливо.

— Ет, не говорили би-сьте! Я сам зробив дурницю, що перший раз з селянкою оженився, сам трохи не збанкротував через свій ідеалізм — отже, тепер дітей своїх на ту саму дорогу не пущу.