Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Ти дістанеш!» - Лис кричав.

Вовк, запінений, заїлий,

Лиш метавсь, мов ошалілий,

І, слабіючи, гарчав.

Та Микита, вже не глупий,

Силу всю зібрав докупи,

Мов кліщами, горло тис;

Тягне, шарпає, термосить,

Аж Лев крикнув: «Досить! Досить!

Побідив сим разом Лис!»

Лис на тес царське слово

Вовка відпустив здорово.

«Царю,- каже,- я корюсь!

Я хотів лиш пляму стерти,

Вовчої не хочу смерти,

На безсильнім я не мщусь».

Тут піднявсь утіхи галас!

Малпа крізь юрбу пропхалась

Із лавровим вже вінцем.

Всі приятелі зійшлися,

Славили й вітали Лиса.

Що таким явивсь борцем.

Не один, що ще недавно

Був би з'їв його, вив: «Славно!

Жий, Микито, много літ!»

Лис подякував уклоном,

Потім клякнув перед троном,

Щоб чуть царський заповіт.

«Встань, Микито! - цар озвався.-

Славно, сину, ти списався,

Честь свою оборонив.

Що було, нехай минає!

Цар дарує і прощає,

Що коли ти завинив.

Днесь конець сварні і зваді,

І віднині в царській раді

Ти про спільне благо радь!

Честь прийми від мене тую:

Канцлером тебе йменую,

Віддаю тобі печать.

Як ти мудро вмів держаться,

Від біди обороняться,

Так державу борони!

Що порадиш - цар прикаже,

Що напишеш - цар не змаже,

Лиш сумлінно все чини!»

Каже Лис: «Мій царю й тату,

За так щедру і багату

Ласку чим я відплачусь?

Сил у мене є не много,

Але весь для блага твого

Й для держави посвячусь.

Ще лиш на однім прости мя!

На деньок домів пусти мя:

Жінка й діточки десь там

Плачуть, тужать… Най же нині

О щасливій переміні

Сам я звістку їм подам».

Цар сказав: «Іди, мій друже!

Я й цариця раді дуже,

Щоб весь смуток їх пропав.

Маєш дозвіл на три днини,

А вертай же разом з ними,

Щоб я тут їх привітав».

Тут кінчиться наша казка.

Всім, хто слухати був ласка,

Дай же боже много літ!

Най і наш весь сум пропаде!

А тим, хто нам коїть зради,

Най зійдеться клином світ!

Мігуель (Михайло) Сервантес де Сааведра, славний іспанський письменник, родився в початку жовтня 1547 р. в іспанськім місті Алькала-де-Генаре із старого шляхетського, хоч і зубожілого роду. Вчився два роки в славнім тоді університеті в Саламанці, зразу богословія, яке незабаром покинув, занявшися літературою. Від р. 1568 перейшов до Мадріда, де почав писати поезії, повісті й драми. Але писання не давало йому ніякого доходу, і вже 1569 р. він з біди мусив покинути рідний край і подався до Італії, де нанявся на службу до багатого кардинала Джуліо де Аквавіва в Римі трохи що не за лакея.

Сю службу він сприкрив собі швидко і вже 1570 р. вступив до іспансько-неаполітанського війська, котрого начальником був славний воєвода тих часів дон Жуан австрійський. Сервантес відзначився в славній битві під Лепанто 1571 р., де одержав чотири рани. Хоч хорий на пропасницю, він станув до бою разом зі своїм братом, держався хоробро, стратив ліву руку і одержав з рук самого Дон-Жуана перед цілим полком відзнаку. Пролежавши всю зиму в шпиталі в Мессіні на Сіцілії і ледве вилічившися з тяжких ран, він брав участь в походах іспанців на Туніс і Наварин, причім відпросився на якийсь час на відпустку додому. Пливучи до Іспанії з поручаючим письмом від неаполітанського короля, коли йому всміхалася краща доля, він разом з братом і цілим кораблем попав у руки морських розбійників (піратів) із Туніса. Знайшовши при нім королівське письмо, розбійники подумали, що мають у руках якусь важну особу, і тому, коли отець Сервантеса прислав за своїх синів окуп, вони випустили тільки молодшого брата, а Мігуеля задержали. При поділі добичі він дістався в руки дуже жорстокого пана Гассан-аги, перевертня з греків, що безсердечно знущався над своїми невільниками. Сервантес був чоловік безумно відважний і непосидючий; раз по разу він робив змови між невільниками, аби вирватися на волю, а раз навіть зробив таку змову, аби опанувати весь Туніс. Коли змову відкрито, багато з її учасників погибло з катівських рук, та Сервантесові даровано життя за його смілість. Нарешті, по 5 літах неволі його викуплено д[ня] 19 вересня 1580 р. Вернувши до Іспанії, він вступив знов до війська в службу до короля Португалії, брав участь у поході на острови Азорські і аж від р. 1583 осів постійно в ріднім краю, покинувши військову службу. Він оженився з любові з убогою панною, що звалася донна Каталіна де Палатіос і Салазар. Для заробітку написав першу часть пастирської повісті «Галатея» (1584), вступив до театру, для якого в короткім часі написав майже 30 драматичних штук. Ті штуки грано з поводженням у Мадріді, але тривкої вартості вони не мають, окрім хіба одної, п[ід] з[аголовком] «Нумансія». Не знаходячи при театрі заробітку, що заспокоював би всі його потреби, він вступив у службу при королівському інтендантстві, і йому було поручено закупувати провіант для «Непоборної Армади», яку тоді іспанський король Філіпп II приготовляв проти Англії. Пізніше бачимо його таким самим інтендантом для індійської фльоти, а дальші пригоди його життя губляться на протязі кількох літ. Задля якогось непорозуміння він попав навіть у тюрму; одні кажуть, що за довги, яких наробив його несовісний спільник, а інші кажуть, що задля бійки королівських двораків перед домом, у якім він жив, і до якої привід мала дати його прислуга. В тім тільки згоджуються перекази, що власне в тюрмі йому прийшла думка написати повість про шляхтича, що, начитавшися лицарських повістей, виїздить у світ у лицарській зброї рятувати пригнетену невинність і шукати чудесних пригод, а стикаючися з дійсним, далеко не лицарським світом, попадає в безконечний ряд смішних і трагічних пригод. І ось 1604 р. вийшла перша часть