Листя землі - Дрозд Володимир
Посміхнувся гірко Нестор Семирозум, люльку розкурив і гомонить в одвіт: "Хай буде, як ти бажаєш. Піди серед ночі на розходні шляхи, стоятиме на розходних шляхах віз, трьома кіньки запряжений, і коні, і віз, і все, що на возі, твоє". Пішов Латка уповночі на розходні шляхи за Пакулем, аж там і справді віз стоїть, трьома норовистими кіньми запряжений. А на возі шати царські. Вбрався Гаврило у ті шати, сів на воза, і помчали його коні над лісами-болотами у країну, де царя не було, бо зістарився і помер, а дітей по нім не лишилося. Побачили його тамтешні людяки, в царські шати вбраного, і над собою володарювать настановили. І був йон цар грізний, до людяк немилосердний, бо ще діди наші гомоніли: "Не з пана пан, а з мужика — ото пан…" Хто травою перед ним стелився — того милував, хто душу свою беріг — того скошував без жалю. І наказав йон свої патрети у красному вуглі кожної хати повісити і молитися, як перед іконою. І молилися. І наказав йон фігури свої із чистого золота виливати, — і виливали, і колінкували перед ними. Правда се чи ні, а так йон розказував. Хоч я й сумнівався, бо дядько уже був дзузлий, як я стеріг яго у зборні, а все ще собою високенний і в плечах аршин: де стольки золота узять, у якім государстві стольки золота буде?
Але все мало було Латці, ще більшого хотілося. І уповночі поїхав йон кіньми, що вогнем дихали, у карету золоту запряженими, до гори Вишневої. Ніхто з пакульців сього не чув, і тольки я тепер знаю. І говорив йон Нестору Семирозуму нахитку: "Хочу я Богом стати, Несторе, бо тольки Бог знає усі діла земні і небесні ранєй, аніж яни почнуться, і тольки Бог смерті не відає". Покотилася сльоза по щоці Нестора Семирозума, бачив-бо йон наскрізь душу людську суєтну: "Не в моїй силі настановити тебе Богом над усім живим і мертвим, Гавриле. Але в силі моїй повернути тобі подобу людську…" І пропав Нестор Семирозум з-перед очей Гаврилових, лише могила, дерном заросла, та ніч, розіп'ята на хресті, та зорі в небі, над Вишневою горою. І впали шати царські з плечей Латчиних, і розтанули, як сніг навесні, а зостався він у своєму ватяшнику драному. І золотої карети, і коней, що вогнем дихали, не стало в подолі Вишневої гори. І побрів йон до хати своєї, вибудуваної, калі пану Опанасу ще служив. Але не було вже хати, стовпом вогню взялася хата, і тольки дєтки яго бродили по попелищі. І гомонів Гаврило Латка людякам, що збіглися на пожежу: "Ось був я цар, на золоті пив і їв, а хто я теперечки?!" Од тих пір Гаврила Латку в Пакулі Царем і прозивали.
І зробився йон як тьопнутий. Ходив по лісах, та лугах, та болотах довколишніх, усе царство своє розшукував. А далєй став череду сільську пасти, щоб дєток прогодувать. І як пас йон череду людську, сидів одного дня над Чортовим болотом. І побачив йон серед тапіла, в плюшняку чорта-болотяника, з ріжками на кудлатій голові, як у молодого бичка, се йон сам мені розказував, поки смерті ждав. І побачив Гаврило, як до того чортяки вовчар скрадається. І подумав йон: "Порятую куцого від наглої смерті". Подумав йон так і крикнув: "Ей-ей, дєдко, побережися!" Болотяник зирк, а вовчар уже близько — і в тапіло з головою. А як потюпав вовчар у чагарища, випірнув чорт і гомонить до Латки, Царем прозваного: "Як табє оддякувать за порятунок?" А Гаврило притьопаний одвічає: "Зроби мене Богом". Зареготів болотяник, закрутив головою, аж тапіло збрижилося, а далєй каже: "Ще не траплялася мені людяка, яка б на Божий сан зазіхала, бо тяжка ноша ся — світ на собі тримати. Але за добро твоє повідаю, як живій людяці на небо дістатися. За високими горами, за піщаними пустелями, на краю землі є тепле море, а в морі острів, Горіховою землею зветься, а про яго табє ще Нестор Семирозум гомонів. Живуть у тій землі людяки в теплі, добрі та справедливості. З того острова на небо є драбина, і залазять по ній людяки на небо живими, бо не вмирають. А як зійдеш на небо, та-мочки уже й до Бога близько, не забудь тади і мене, старого чорта, що у болоті од сотворіння світу". Зареготів знову болотяник та й пірнув у тапіло і вже не з'являвся перед очі Латки. Од того дня ні про що Гаврило думать не міг, а тольки про землю Горіхову. Погодєй посадив йон дєток своїх, та жонку свою, та матку на воза і подався світ за очі щасливого царства шукать.
Отак йон мені проказав про свою колишню жисть, покуль солдати на Вороновій горі для яго зашморг в'язали, і я до Книги днів, що тади почув од яго, вписую.
Слово про землю горіхову
На коліна він упав і поповз до моря, назустріч хвилям. І припадав він вухом до землі, і простягав руки до хвиль, умовляючи їх, щоб стихли, щоб не глушили дзвону, який чувся Гаврилові з моря, де острів, а на острові земля Горіхова, а в землі тій люди живуть у достатку та справедливості. І бачив він запаленими від голоду, спраги, колючого піску і солоного вітру очима, як з-за пісків з'являються і бредуть розпеченою сонцем пустелею, наче живі, його рідні — матір, діти і дружина Параска. Ось підійшли вони вервечкою, одне за одним, як помирали в довгій дорозі до землі Горіхової, ось підійшли вони до моря, і хвилі, торкнувшись босих ніг Гаврилової матері, вгамувалися. І пішли вони, його рідні, матір, дочки Настуся, Наталочка, Феська, Улянка та Вустя, син Іванко, дружина Гаврилова Параска, по морю, як по суші, простуючи на ледь чутний передзвін дзвонів, що долинав з невидимого острова, на якому земля блаженна. І пішли вони по морю, як по суші, і зникли з очей Гаврилових, розтанули в імлі солоній. І гукав до них Латка, як до живих, але не чули вони й не бачили. І ступив Гаврило до моря, слідом за матір'ю своєю, дітьми та дружиною Параскою, але хвилі валами накочувалися на нього, і став він тонути, і повернувся на берег, бо видима смерть страшна, хоч і життям дні його вже по вінця насичені…
Я ще дівчучка була, а помню, як сьогодні. Матка у хату вскакує, — а наша свиня поросилася, дак матка коло неї і ночувала, щоб не розірвала поросят, — вскакує наша матка в хату серед ночі і пробі кричить: "Вставайте, бо Латка горить!" А я на полу, коло баби покійної спала. Зирк у бічне віконце, а яно уже вогнем у очі дихає. Бо Латка од нас через яр, а віконце на Латчине дворище.
А ми наче й далєй жили, а страх як попужалися. У чому були повискакували, рядна у копанці мочимо та стріху вкриваємо, щоб яка головешка не залетіла, бо звечора наче було тихо, а тади такий вітрюган знявся.
Бо Латка з нечистою силою заприятелював, а яна, усі знають, на семи вітрах прилітає. Нон до Нестара Семирозума на Вишневу гору пішов, як до живого, а тади вже відчепитися од яго не міг. А треба було, се мене покійна баба навчала, стрелити в яго пулею, вилитою з мідного хреста, йон би і одчепився.
Яка там нечиста сила, калі йон пану Журавському служив, як пес, людяк поїдом їв за панську милість, от якась пам'ятлива душа й оддячила за зло, півня пустила, і пішло з димом усе, що вислужив у пана.
Я сього не помню, бо я ж сама із Крутьків. А як була уже за своїм Панасом, молодухою, дак помню, що Латка до мого Панаса приходив і про Горіхову землю усе гомонів.
Мужики у нас у хаті збиралися і слухали Латчину гомонку, гальки ніхто тим балачкам не вірив. А мій Панас таки вірив трохи і їхати з ним у ту Горіхову землю намірився, тольки я сказала: "їдь без мене і дитяти нашого, а я остануся боса й гола, та на своїй землі". Йон і оговтався.
Еге ж, Латка по хатах ходив і карту малював, як до Горіхової землі добутися. Се, гомонить було, сам Нєстор Семи-розум, як ще живий був, про землю блаженну повідав, бо йон там бував і оттуль на небо сходив, щоб із Богом про земні неполадки балакать, і як жили в яго хаті релюцьонери, теж про Горіхову землю гомоніли, хоч називали інак.
Гомонів, гомонів Латка. Я на пам'ять з дітства добра і гомонки яго пам'ятаю, як "Отченаш". За темними лісами, за високими горами, за синім морем є Горіхова земля. В тій землі Горіховій ні орати, ні сіяти, ні жати не треба. Бо ростуть тамочки горіхи завбільшки в людяцьку голову. Розколеш горіх, а в горісі борошно біле, і наїдки-напитки, які тольки душа побажає. Не земля, а скатерть-самобранка, про яку в казках розказують. І горіхів тамочки без ліку, під ногами валяються, як в наших пакульських лісах жолуді. І вся земля з горіхових лісах. І нема тамочки ані поміщиків, ані станового, ні старшини, про начальство там і знати не знають, а кожен живе, як йому заманеться, кожен сам собі пан. І не старіють людяки в тій Горіховій землі, і не вмирають, бо не вироблюються, як ми, а сидять сидьма на колодках та лавочках біля дворищ своїх. Сидять яни сидьма, балачки балакають та дзвони слухають, бо над Горіховою землею дзвони дзвонять денно і нощно для усолоди блаженних душ.
А прочув про ті гомонки по хатах пакульських становий, примчав у село, мужиків зібрав: "Не слухайте Латки. Горіхової землі ніде в світі нема, щоб робить не треба і не платить податків, а се Латка на бунт підбиваєм. І наказав бити Латку різками коло зборні, і били. Але не повинився Гаврило, а далєй своєї гнув. Се начальники, гомонить було, од нас приховують, бо ми їх роботою своєю на світі держимо, а є вона, земля Горіхова, за горами високими, за морями синіми, і в кожного там домище із садом, квіти в садах і на вулицях цвітуть, і людяки там у шовки та срібну і золоту парчу вбрані, і людяки там знають мову птахів, звірів і дерев. І я перший, гомонить було, поїду шукати блаженну землю, і вістку з землі Горіхової вам пришлю. І хто увірував, ті давали, що могли, аби Латку з маткою його, жонкою та дєтками ходаками в Горіхову землю послать. А хто не увірував, ті сміялися, слідом за становим повторюючи: Гаврилова земля…
І відступив Латка від хвиль, що видиму смерть несли, і упав коліньми в пісок, і руки простер, і так говорив, до неба очі звівши:
— Хай вони тамочки, в Пакулі, гомонки свої насмішні гомонять, але ж ти, Боже, наскрізь бачиш душу мою, бо й крізь землю, як написано в книгах святих, ти проглядаєш, наче крізь скло. Хіба не кричала криком душа моя, коли бачила неправду і наругу над людяками?! Хто ще в Пакулі, окрім мене, наважувався різати правду у вічі і старості, і самому панові, і приїжджим начальникам? Хто, окрім мене, дурного Латки, заступався за голодранців сільських? Хіба не мій голос гучав на сільських сходах, поки інші нишкли, як мишенята, коли лисиця нору мишачу розкопує? Хіба сільські обідранці мене за те любили та пестили, як телятко покірне, що двох маток ссе? Ні, мав я саму немилість від старости, мироїдів сільських та начальників повітових.
