Листя землі - Дрозд Володимир
Яна ж бо небогою Парасці доводилася. Дак Параска що вже побивалася, землю у дворищі цілувала, наче знала душа, що на віки вічні рушає. Дак матка моя і гомонить до Параски: "Не горюйте, тітко, так гірко, може, ще й вернетеся". А яна: "Не, не вернуся, у чужій землі очі закрию, і ворони кості мої рознесуть. То за себе я так не болію, як за дєток своїх, аби тольки яни в далекій дорозі життя не згубили, бо ще ж малі і нерозумні".
Опанас мій яго проводжав, дак розказував на старості літ. Уже заясніло на сході, над Вишневою горою. Гаврило перехрестився і гомонить: "Се нам Нестор Семирозум дорогу вказує". І — по конях. А матка Гаврилова, Параска і дєтки у плач.
А позавтра наїхало в село стражників. "Де ваш Латка?"— питають. І мого діда у зборню тягали. Да тольки нема Латки і в помині, наче крізь землю провалився.
А наприкінці літа, перед Спасом, гнали плоти по Невклі литвини, причалили до Варяжого острова. І передали вони через пакульських рибалок вість від Гаврила Латки, на листках з конторської книги написану. І довго читали її грамотники сільські, читали та перечитували. І писав Гаврило Латка на листках з конторської книги, узятої в економії, коли ще за економа був:
"Людяки пакульські, і сіл околишніх, і усяго Краю. Се шле вєсть до вас ходок ваш у землю Горіхову і апостол Нестора Семирозума у світі земнім Гаврило Латка, Царем прозваний. Я живий і дужий, чого й вам усім бажаю, і путь свою трудну далєй стелю, за гори високі, за моря сині, в країну, де ріки теплі, де горіхи ростуть на деревах з людську голову, а як розколоти той горіх — у ньому все, чого душа людська і тіло земне потребують. Дорога ся в землю Горіхову мені праведним Нестором Семирозумом указана. Ще ходив йон по землі, як ми, живі, з вами ходимо, і покликав йон мене до себе на хутір, і сподобився я бачити в його руках бомагу, що на ній мальовано Горіхову землю і шлях до неї, і був той шлях звивистий, як лінії долі на долоні людяки, але увібрав я намальоване в очі свої навіки. І гомонів до мене блаженний Нестор Семирозум: "Я помру скоро, бо так мені Бог на небі, у якого я гостював, повідав. Я помру скоро, але й після кончини своєї земної буду як живий між живих, бо мушу і далєй пасти людяк пакульських, і сіл околишніх, і усього Краю. Але ти, Гаврило Латка, будеш апостолом моїм і виведеш люд бідняцький у Горіхову землю, де все для людяк Богом приготовлене, як добрим господарем, що гостей покликав, наготував і жде, коли прийдуть. А будете ви тамочки як у Бога за пазухою, єстяка там що пити і їсти, і на віки вічні, бо смерті там немає, смерть туди дороги не знає, а єстяка лєсніца в небо, і хто стомиться в одвічній ситості й благості буть, вилазять по тій лєсніці на небо, як ми на горища хат своїх, і блаженними стають. І буду я тобі світити з неба, шлях до Горіхової землі вказуючи. І будеш тольки ти зоряницю ту бачить, а болєй ніхто, бо ти опачина моя на землі, весло, яким правують". Такочки гомонів до мене Нестор Семирозум, і вбирав я кожне слово його.
І як виїжджав я з двору, щоб Горіхову землю шукать, з маткою, дєтками та жонкою на возі, зайнялася зоряниця на небі, над сіверськими лісами, над болотом Замглай, і для всіх людяк, що мене проводжали в путь далеку, була ніч темна, тольки для мене зоріло. І впала матка моя стара між двох ушул, що після пожару тольки й осталися на дворищі моїм, упала матка моя стара між двох ушул, об попелище тілом своїм висохлим билася і голосом страшким голосила: "Ой синку, не переступай родних порогів, не оставляй могил родних, бо ніде луччей не буде, аніж у роднїй сторонці!" Але переступив я через висохле тіло матки, як через деревину, бо вже мені зоряниця, Нес тором Семирозумом запалена, душу зігрівала і кликала в дорогу. А людяки підвели матку мою стару з попелища і поклали на воза, між дєток моїх, ні живу ні мертву. І виділась мені земля Горіхова з далечі далекої видивом солодким.
Людяки пакульскі, і сіл околишніх, і усяго Краю! Калі хто з вас і сумлівався, що є яна, Горіхова земля, теперечки не сумлівається, наглядівшись на станового та стражників, які кістьми лягали, аби не пустити мене на пошуки країни блаженних. Яни за нас обіруч тримаються, бо ми їх годуємо і на світі держимо, а хто їх буде годувать, як мужиччє усе в Горіхову землю, де начальників не треба, валками рушить? І хто з вас сумлівався, теперечки не сумлівається, почувши у церкві, як проклинав мене з амвона отець Олександр, бо і йон у Горіховій землі нікому не треба, бо розмовляють тамочки людяки з Богом без священиків, як ми бесідуємо у лузі, калі я на стогу сіна вершкую, а ви з возів вилами сіно подаєте.
І через те утікав я од них удосвіта, бо тюрма мені пахла. А яни услід мені гналися, та Нестор Семирозум мене порятував, подорожнім прикинувшись і вказавши їм шлях на Листвен. І промчали вони кіньми своїми бистрими до Коршаків та Листвена, але не настигли мене і вернулися в Пакуль. А я того дня, обминувши Радуль, переплив поромом через Невклю і був уже за болотом Замглай, у сіверських лісах. І стелився мій шлях далєй лісами та болотами, шляхами неходженими. Наче розбійник, скрадався я по рідній землі, хоч був ходоком од вас законним у землю Горіхову і сам Нестор Семирозум щодосвітка зоряницю для мене засвічував, дорогу показуючи.
Хіба не так апостоли Христові по землі ходили, скоре воскресіння проповідуючи, благу вість людякам несучи, а їх за це начальники карали і мучили муками великими?
І був я змучений душею і тілом, по нетрищах тиняючись, а ще болєй матка моя стара. За кожну гіллячку яна хапалася і приплакувала, з Краєм прощаючись. І я плакав разом з нею, але по конях ударяв пугою, щоб скоріш ногами перебирали, бо кликала мене земля блаженна. А матка моя догоряла, як свічечка. І бачив я, і розумів, що матку мою земля пакульська на світі тримала, пагори наші, луги, і ліси, і Невкля наша, і болото Замглай, а віддалялося усе те — і сили її маліли. Але не міг я коней назад повернути, як просила матка, бо то все людяцьке і минуще, а Горіхова земля на віки вічні.
Хіба не вказав Христос, коли запитував про матку і братеників яга, на учнів своїх: "Осьдечки матка моя і братеники мої"? І я кажу вам з лісів глухих, далєшніх: "Горіхова земля — матка моя, а ви, калі до слова мого правдивого дослухатиметеся і волю мою сповнятимете слухняно, — братеники мої рідні". І приведу я вас у землю нову, де теплі ріки і де горіхи ростуть із людяцьку голову, і будете ситі, в теплі та добрі спочивать вічно.
І їхали ми з весни у зиму, назустріч сіверцю, так Нестор Семирозум щодосвітка вказував зоряницею небесною. І повіялася слаква несусвітня, дощем холодним мочило нас і снігом мокрим присипало, ї померла матка моя на руках моїх. І хоч плакав я з жалю до матки, але висихали сльози на щоках моїх, бо знав я: се мене Нестор Семирозум випробовує на силу та снагу душевну. Бо що важить життя старої жінощини, хоч і матка твоя рідна, калі ти ступаєш у ту сторону, де людяки і не старіють, і не вмирають, а живуть вічно у ситості повній?
І закопали ми тіло матки моєї біля лісного хутора, в чужому краї, а душа її в Пакулі, біля вас, людяки мої. ї поминайте її, матку мою Єфросинію, як своїх родаків поминать станете, яна вік добра не бачила, робила тяжко і Горіхової землі не діждалася.
А я поїхав далєй, все ближче до країни блаженної. А ви ждіть од мене весті нової.
Ваш ходок у землю Горіхову, апостол Нестора Семи-розума Гаврило Латка, родом з Пакуля. Амінь".
І довго не було нічого чуть у Пакулі про Гаврила Латку. Аж наступної весни прийшла поштою нова вість од нього. І писав Гаврило на листках з конторської книги, узятої в економії, коли він ще за економа був. ї ходила та вість од хати до хати, і читали її грамотники сільські та перечитували:
"Людяки пакульські, і сіл навколишніх, і усяго Краю! Се знову шле вєсть до вас ходок ваш у землю Горіхову і апостол Нестора Семирозума Гаврило Латка. Як був я царем з волі Нестора, а ви знаєте, я вам про те повідував, перебуваючи в Пакулі, прийшли до мене в золотий палац мій богомази — малювати парсуну з мене для ікон тамтешніх, бо молилися на мене, як на Бога. І дивота велика мене брала, що на іконах я красивіший, анєй насоправдє. І запитував я у богомазів: "Одкуль ви, умільці, що так ладно рисуєте?" І одказували яни мені, царю землі тамтешньої: "Зволь, царю, звести очі і побачиш над собою зорі, наче хто білий, недостиглий мак по небесній сфері розсипав. А то все, як Земля наша, планети, І всі вони пливуть над нами, жителями Землі, у повітрі. І на тих планетах проживають такі ж люди, як і на Землі, з двома руками, двома ногами і одною головою. А ми сусіди ваші, проживаємо на Місяці, а до вас на заробітки по повітрю плаваємо, як ваші люди з Пакуля по Невклі та Дніпру плавають у Таврію". — "А що ж вам видко у нас, на Землі, з Місяця вашого?" — запитував я. "А нам усе видко — ваше вчорашнє, сьогоднішнє і завтрашнє", — одвічали богомази. "То скажіть мені, чи довго я царюватиму у землі сій?" — запитував я, бо вчорашнє і сьогоднішнє знав добре, а що буде завтра зі мною, царем, душу мені смоктало. "Недовго, царю, ти царюватимеш, — відповідали богомази, — бо позалєтось у твоїм царстві уже народився той, хто дошки з твоїми парсунами на цвинтарях палитиме", ї більше нічого яни не сказали, як я не допитувався. І роздумував я усю ніч, як далєй мені буть. Бо не про себе я думав і дбав, а про царство своє, а царство для людяк, і я для людяк, які піді мною блаженствують. А уранні наказав я богомазів убити, і вбили їх за наказом моїм, і були яни з костей та крові, як усі ми, хоч з Місяця прилетіли. І наказав я дєтву, яка позалєтось народилася, убити. І відбирали од маток, і вбивали привселюдно. І хоч щеміла душа моя за дєтку малу, але не для себе я се чинив, а для спокою царства мого і людяк, Нестором Семирозумом мені вволених, бо пастух я, а яни худоба нерозумна, череда безголова, калі без мене зостануться.
Хіба не так Бог із нами чинить? А цар — то правиця
Божа, простерта над людяками.
Се повідав вам, щоб знали: як не мав я жалю до дєтви чужої, на царстві бувши, так і власних дєток не пожалію, калі треба Богу чи сатані (а яни в одному лиці, так мене ще Нестор Семирозум у Пакулі навчав) проценти платити за землю Горіхову.
