Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас

На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся... І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підсипав судовикам... от і рішенець: не твоя земля. Чіпкої То була твоя, а тепер — не твоя!..

— Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? — пита Грицько. — Він, кажуть, іноді помага.

— Ходив. Поміг... Як п'ятдесят карбованців, то й поможу!

— Що ж ти?

— Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав — і одсудив; а дай ти п'ятдесят карбованців — тобі одсудять... А якби була правда, то цього б не було... земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите... Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю... добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають... кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває... На те в них кебети катма... не дано їм!.. От, і волоцюга я, й п'яниця, й гультіпака... А я — може, кращий від них... та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати... Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п'яниця, бо в горілці тільки мені й душу одвести... На чому я її одведу, скажіть ви мені?..

Річ Чіпчина, як вода, ринула.

Грицько аг Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала тихо та глибоко...

Пообідали. Чіпка подякував богові й хазяїнам.

— Знаєш що, Грицьку?

— А що?

— Чого це я до тебе прийшов?

— Скажи.

— Прийшов... чи не купив би ти в мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться... Купи ти, брате!

— Навіщо він мені здався. Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу — буде з мене...

— А може, в Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили, — якось любенько примовилась Христя.

— Та й грошей у мене тепер катма, — бідкається Грицько.

— То віддаси, коли будуть, — на те йому Чіпка. — Не хочеться мені своєї праці в жидівські руки попускати... Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене... А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш...

— Ні, Чіпко, не куплю: не треба мені! Чіпка задумався; • очі потускніли;, він потупив їх униз... Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили — і він, наче зрадівши, твердо промовив :

— Ну, коли ж не купиш, то так візьми!

— Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд... У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава богу, не терплю ще нужди!..

— То пропаде ж, Грицьку! проп'ю... Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю... Пам'ятаєш, як горобенят драли? Пам'ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю... Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив... Ви мене привітали, як рідні; моє серце, мою душу одігріли... Візьми, Грицьку, прошу я тебе...

— Про мене... — одказав, мов нехотя, Грицько. — Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що. Чіпко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив... у чужих людей хліб заробляє, сердешна...

— Мати... мати,.. — забубонів Чіпка й насупив брови. — За матір не кажи... Хто його знає, хто з нас більш винуватий...

Грицьків докір дуже вразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.

— Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? — спитав уже з-за дверей.

— Добре. А може, ще й сьогодні над'їду, — коли справа справна-Чіпка пішов. Грицько, підославши свитку в голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала; сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж мов важко, тільки —чутно було, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зітхала... Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю... Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня... Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка — не такий... Не гультіпака — лихий чоловік; гультіпака — зло людське, неправда людська! — казало їй серце... У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша... А що він п'є?.. То його лихо п'є... недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри — перші вороги між собою...

— А правду казав Чіпка, — промовила вона вго-— аж Грицько від дрімоти прокинувся.

— Яку правду? — позіхнувши, питає він. Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!

— Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає...

— Як же не діймати, коли воно так і є?..

— Як так?

— А так! От хоч би й я... Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, а не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала...

— Своя сорочка ближче до тіла...

— Ото ж то й є... Усе — коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних — ні гадки!.. Хай сироти гинуть...

— Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? — запитав Грицько.

Христю — як хто голкою укольнув... Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька...

— Невже ж би й ти так зробив? — не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.

Грицько оханувся і, подумавши, одказав:

— То що ж, що я б не зробив? — другі б зробилиі Та чого це ти так прискіпалась до мене? — перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю, та й собі гостро глянув на неї.

Христя сиділа на днищі бліда,сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка в одній руці, а починок у другій — зако-ліли... По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила...

Грицько помітив; серце в його якось болісно тьохнуло...

— Христе! — гукнув він.

Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати...

— Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чіп-чині голі п'яти?..

Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом...

— Ох... як ти мене злякав, хай йому цур!.. — переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.

Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця вже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав... Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й ви-тягши люльку, довго він довбався в ній протичкою, потягаючись та позіхаючи; потім вибивав об лаву згар...

— Піти лишень покурити, — мнучи тютюн у жмені й держачи в зубах люльку, каже він, — та подивитися на віз... чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу...

Грицько пішов з хати. Христя [зосталась] сама. Вона аж плечима здвигнула.

— Що це справді зі мною сталося?! — сама себе запитала, та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату... У голосі її почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум тяжкий, а рукою — нитку за ниткою...

У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару, — та двома парами й поїхав до Чіпки.

Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмазана хата з побитими вікнами, — неприязно кинулись у вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру... Він з докором і разом з жалем дивився на Чіпчине добро...

— Господи, боже! доживеться ж чоловік от до сього?! А все — своя воля...

Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік, — нігде нікого не видно, тільки стіжки чорніли в току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка — четвертий.

— Чіпко! Чіпко! — гукнув Грицько.

— А хто там? — перший прокинувшись, питає Лушня.

— Збудіть мені, будь ласка. Чіпку.

— Нащо тобі? — пита, потягаючись, Лушня.

— Та я до його за хлібом приїхав.

Лушня штовхнув ногою Чіпку.

— Чіпко!

— Чого?

— Чоловік за хлібом приїхав.

— Ага-а, — промовив Чіпка й хутко скочив на ноги. — Здоров, Грицьку!

— Здоров... То це ти так кочуєш?!

— Отак, як бач!

— Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.

— Доброго молодця кров гріє, — одмовив за Чіпку Лушня.

Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.

— Уставайте, братця, грошей лічити!

— Яких грошей?

— Чіпка продав хліб.

— Кому продав?

— Чупруненкові Грицькові...

— А дорого?

— Не знаю.

Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.

— Я, мабуть, недоспав, — каже Матня, — бо голова щось болить. — І знову ліг.

— Тим тебе й обдуло, як бокла, — докоряв Лушня. На той час Чіпка увійшов у хату.

— Ходімо, братця, поможемо чоловікові хліба набирати, — каже до товаришів.

— Ходімо. Чув, Якиме? Вставай, та ходім! — гукнув Лушня. — Зате ввечері — он як погуляємо!!

Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі — й він, нехотя, встав; усі разом потягли до стогів.

Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по-хазяйськи. Поїхав Грицько.

— А за що продав. Чіпко? — питає Лушня.

— Ні за що.

— Як ні за що? — усі разом скрикнули.

— Так... подарував...

Товариство замовкло, посхиляло голови.

— Оттуди к лихій годині! — сумно промовив перший Лушня.

— А жид, бач, купував — не продав, — й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.

— Бо жид! — гостро одрубав Чіпка.

— От тобі й раз! от і погуляємо...