Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас
Прощавайте!
— Ідіть здорові.
Чіпка пішов шляхом додому; молодиця — в хату.
Грицька справді не було дома. Восени, упоравшись з хлібом, він порадився з Христею, та й став до пивниці. Оже тепер уже він робив без того запалу, з яким кидався до діла торік. Він тепер уже свого доскочив. Чого ж йому з шкури вилазити. А коли жид дає добру плату, то щоб сидячого татари не взяли та на печі не лежать, — чому той тиждень і не проробити, повагом та роздумуючи, та розглядаючи на всі боки?!
Не минуло й години, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.
— Чому це тебе вчора на ніч не було? — стріла його Христя.
— Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухати! — одмовля Грицько.
— Що ж там таке? лихе що?
— Та щоб дуже лихе, то, дяка богові — ні!.. Та й доброго мало...
— Та що ж там справді таке? Кажи швидше! — пристає злякана Христя.
— Жида Оврама обікрадено... То це нас держали аж до сьогодні.
— Я думала, що там?!! Хто ж його обікрав?
— Бог його знає... Якісь, каже, замурдовані люди... Понадівали машкари, пов'язали гаразденько всіх, та й забрали, що знайшли.
— Що ж воно за люди?
— Він одгадує на москалів, бо по-московській балакали... А шкода, коли хоч, Оврама!
— От, велика шкода — жида! Однак з нас надрав...
— Ні, Христе: жид жидові не рівня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобі скажу, добрий чоловік, хоч і жид... Нічого бога гнівити: він тобі й запоможе, коли там подушне, нужда яка... Звісно, своє візьме — не грошима, так роботою... І тепер у його на пивниці трохи не всі — за одробіток... Добрий жид. Усі його тамтешні люди шкодують...
— Усі вони добрі, як сплять; а тільки розплющить очі, то так і норовить, як би в тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався... Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всі вони одним миром мазані! Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебе Чіпка приходив.
— Який Чіпка?
— А той... що, як навіжений, ганяє по селу...
— Ага!.. Чого ж це?
— Та каже: чи не купив би ти хліба?
— Якого хліба? — пита, роздумуючись, Грицько.
— Не знаю... Каже — хліб продати... А я стою собі та думаю: який це він хліб продає, й навіщо тобі хліб купувати, коли, спасибі богу, й свій ще потроху тягнеться...
— Що ж ти йому одказала?
— Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома будеш...
— Ну, а він тобі — що?
— Каже: зайду, — та й пішов з двору.
— Гм, — мугикнув Грицько. — От, дивіться, коли не здурів парубок... З круту спився!
Розмова про Чіпку на цім обірвалася. Грицько став розпитувати, чи все гаразд у господі, що робила Христя, чи здужала, чи ні?.. Христя одказувала і собі розпитувала Грицька: що їм казали, про віщо розпитували, як задержали? Перегодя трохи, Христя питає чоловіка:
— Чи не час уже обідати? Ти з дороги — виморився, виголодався... пообідаєш, спочинеш...
— Та таки й справді виголодався. Хліба нестало, випросив був краець у чоловіка, та перехопив трохи... А тепер — немовби й теє...
Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула в вікно.
— От і Чіпка йде...
Грицько собі глянув.
— Та й обірваний та обшматований який, господи!
— Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообідаємо? — дивлячись на Грицька, питає Христя.
— Ні, хай... чоловікові втрете не забиватись... Ти знаєш: ми з ним колись товаришували, як ще вдвох вівці пасли. Чудний трохи... а добрий був друзяка... А тепер, глянь: що з ним сталося?!.
Чіпка скрипнув дверима, увійшов у сіни; собака аж за одвірки гризе, так валує. Христя одчинила хатні двері.
— Та й собака ж у вас! — обізвався до неї Чіпка. — З порожніми руками не сікайся!.. Здорові були!
— Здорові... Ідіть у хату: я вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить...
Христя кинулась до надвірних дверей, одчинила їх, гукнула на собаку, потім зачинила й закрутила заверткою.
— Що, Грицько вернувся? — питає Чіпка, дожидаючи, поки Христя поралась біля дверей.
— Вернувся. Чому ж ви не йдете в хату? Ідіть! Чіпка несміливо вступив у хату та й став коло порога.
Йому якось і соромно стало, і страшно... Грицько привітався перший.
— Здоров, Чіпко!
— Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемінився!.. Як одружився, j'o й не пізнати тебе!
— Чим же я перемінився?
— Усім... заріс, постарів...
— От, ще вигадайте! — защебетала Христя. — Де ж таки він старий?.. То він не поголився... то так воно здається...
— А може... Та ні: я таки тебе, Грецьку, молодшим бачив...
— Це .так мене зостарила молода жінка, — сміється Грицько.
— Тільки б і старості... — усміхаючись, каже Чіпка.
— Та й ти. Чіпко, перемінився... на себе не схожий... Чого це ти так занепав?
— Лихо, брате!.. — зітхнувши, одказав Чіпка й сів поруч з Грицьком коло столу. — Кого те лихо до добра доведе?
— Що ж тобі за лихо таке?..
— Багато, Грицьку, розказувати... — ще раз зітхнувши, одмовив Чіпка й скорим поглядом окинув хату.
Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна, війнула на його якимсь теплим духом... Йому так стало легко, мов стіни до його лиха прихилялися... На серці в його стало так люб'язно; думки його повернулися назад — і перенесли його разом на степ; намалювали йому старою неміччю скаліченого діда Уласа, швидкого Грицька, що на барані їздив; кинули його на верби горобенят драти... Жив-жив!.. Жив-жив!.. — наче хто молотками, гамселив цими словами у виски йому... Він болісно всміхнувся... Глянув на Христю... І понесли його думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівся з Галею... Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надії; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким поділитися... На очі наверталися — чув він — сльози; він боявся, щоб не бризнули, — та водив очима то на Грицька, то на Христю... І здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привітними, що він незчувся, де дівся його страх перед ними, сором за своє безпуття... Йому забажалося щиро, від серця, побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову, в землю потупивши очі, він став навертати на себе розмову.
— Багато, кажу, — почав він, — розказувати... і за день усього не перекажеш... Лихо, сказано, як до кого причепиться, — не одскіпаєшся!..
— Хто ж винуватий у вашому лихові? — обізвалася, глядя на його Христя. — Мабуть,чи не самі найбільше?..
Докір цей хоч і вколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.
— Та трохи й сам винен, — одмовив він, задумуючись. — А то-таки й люди...
— Чим же люди винні? — сповідає Христя. Чіпка поворухнувся. Видко, він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи, та все вниз дивився, ніби роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:
— Неправдою своєю!..
Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, скинув очима на Христю:
— Ось годі тобі базікати! — обізвався до неї: — готуй лиш краще обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?
— Та я вже, бог його знає, коли й страву бачив, — з жалем признався Чіпка.
Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш... Грицько мерщій посунувся за стіл, на п6-куття, та запрохував Чіпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, — та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, —як Грицько промовив:
— Чи це б то так на суху й сідати?.. Воно, мабуть, жінко, в нас у хижці й горілка є... Ми так давно бачились з Чіпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупині... Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре... Чи не покине, бува?
Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку з горілкою, поставила на столі, й сама сіла.
— Наливай, жінко!
Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаючись до Чіпки, промовив:
— Пошли ж нам, боже, всього, чого ми тільки бажаємо!
— Дай, боже! — одказує Чіпка.
Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка. Тоді вже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:
— Випий же й ти, жінко!
Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою — й почала їсти борщ.
Принялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці... Чіпка, як три дні не їв... Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни — такими щирими, привітними людьми, що він аж повеселішав трохи... З лиця спала в його тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумними, темними очима й став сповідатись...
— Так ви, пані-матко, — обернувся він а словом до Христі, — хочете знати: чим люди винні в моїм безголов'ї? Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого, найбільшого... Ви тільки погляньте: як вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав жити?.. Егеж! Вони б мали — один одного в ложці води втопили, з лиця землі змели!..
Грицько всміхнувся...
— Ну, що тобі до того, Чіпко? скажи мені, бога ради?.. Адже тобі від того ні знобить, ні гріє...
— Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено жити? де вона ділася? хто її вкрав у нас? — гарячився Чіпка. — Куди вона забігла?.. га?
— А нема правди, — одказав Грицько, — то живи так, як і всі живуть...
— А як не дають жити? Що тоді?
—— То все мана тільки!
— Ой, Грицьку! ой, братіку! не кажи так... важко мені, пече мене таке слово...
— Не знать, що вигадуєш, Чіпко! не знать, об чому турбуєшся?.. Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися...
— Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю... Ти тільки послухай, яка в людей правда. Ти знав мою землю?
— Знав...
— Ти чув, що її одібрали в мене... знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чіпко, володій нею! А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали... Узяли, та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знав нащо...
