Долина жаху - Артур Конан Дойль
Мак-Мердо пішов угору стежкою, обсадженою обабіч ялинами, й нарешті дістався зачиненого ресторану - головного місця літніх веселощів. Поряд стримів порожній флагшток, а під ним стояв чоловік у низько насунутому капелюсі та пальті з піднятим коміром. Почувши кроки, він обернувся, й Мак-Мердо побачив, що то брат Моріс - той самий, який минулого вечора накликав на себе гнів майстра. На знак привітання вони обмінялися сигналами ложі.
- Хочу поговорити з вами, містере Мак-Мердо,- сказав старий вагаючись, що свідчило про дражливу тему розмови.- Я вдячний вам, що ви прийшли.
- Чому ж ви не підписали цидулку?
- Треба діяти обачно, містере. В наш час ніколи не знаєш, кому можна довіряти, а кому - ні.
- Братам по ложі напевно слід довіряти.
- Ні, не завжди! - з запалом вигукнув Моріс.- Усе, що ми говоримо, й навіть усе, що думаємо, переказують Мак-Ґінті.
- Послухайте-но! - невдоволено відказав Мак-Мердо.- Лише вчора ввечері, як ви чули, я присягавсь у вірності нашому майстрові. Ви хочете, щоб я зламав цю присягу?
- Якщо так,- сумно відповів Моріс,- то мені залишається хіба що попросити вибачення, що завдав вам клопоту. Кепські настали часи, коли двоє вільних громадян не можуть висловити своїх думок віч-на-віч.
Мак-Мердо, що пильно спостерігав за співрозмовником, ніби трохи пом’якшав.
- Я про це тільки подумав так,- сказав він.- Як вам відомо, я тут нещодавно і не знаю ваших звичаїв. Не мені починати розмову, містере Морісе. А коли ви хочете щось сказати мені, то я послухаю.
- Щоб переказати все містеру Мак-Ґінті? - гірко всміхнувся Моріс.
- Ви надто несправедливі до мене! - вигукнув Мак-Мердо.- Сам я зостануся вірним ложі - й присягаюсь у цьому щиро, але ніколи не викажу довірених мені таємниць. Проте знайте, що ні в чому, що суперечить інтересам ложі, вам не варто чекати від мене ні допомоги, ні підтримки.
- Я саме шукаю в вас і того, й іншого,- мовив Моріс.- Можливо, я віддаю до ваших рук своє життя, але ви все-таки новачок,- хоч і рівнялись учора ввечері до тих лиходіїв,- і ваше серце ще не таке закам’яніле, як їхні. Ось чому мені хотілось поговорити саме з вами.
- Що ж ви хочете сказати мені?
- Хай на вас упаде прокляття, коли ви мене викажете!
- Але ж я сказав, що не викажу.
- Тоді дозвольте спитати вас: коли ви вступили до масонської ложі в Чикаго й склали присягу милосердя та вірності, чи спадало вам на думку, що це зробить вас злочинцем?
- Якщо це можна так назвати,- відповів Мак-Мердо.
- Якщо можна?! - розгніваним, тремтячим голосом вигукнув Моріс.- Мало бачили ви наших справ, якщо можете звати їх інакше. Хіба то не злочин був, коли ви цієї ночі побили до крові старого чоловіка, який годиться вам у батьки? Хіба то не злочин?! Що ж, по-вашому?
- Дехто сказав би, що то війна,- відповів Мак-Мердо,- а на війні - як на війні: кожен квитається, як може.
- Ну, а чи думали ви про щось подібне, коли вступали до масонської спілки в Чикаго?
- Правду кажучи, ні.
- Так само було й зі мною, коли я вступив до ложі в Філадельфії. То був просто клуб для зустрічей добрих друзів. Але потім я почув про тутешні місця - хай проклята буде та година, коли я почув про них! - і приїхав сюди поліпшити свої справи. О Боже - поліпшити свої справи! Зі мною приїхали дружина й троє дітей. На ринковому майдані я відкрив крамницю, й мені чудово повелося. Потім мене змусили вступити до тутешньої ложі - так само, як і вас учора ввечері. Мені витаврували знак ганьби на руці й дещо гірше - на серці. Я побачив, що опинився в чорних руках лиходія й заплутався в тенетах злочинів. Що мені було робити? Кожне моє слово вони сприймали як зраду - так само, як учора. Виїхати звідси я не можу, бо нічого не маю, крім тієї крамниці. Якщо я вийду зі спілки, то вони, звичайно, вб’ють мене, й хіба Бог відає, що станеться з моєю дружиною та дітьми. О, друже, це жах, просто жах! - Він затулив обличчя руками й затрусився в риданні.
Мак-Мердо знизав плечима.
- Ви надто м’якосерді для такої роботи,- сказав він.- Ви нездатні для неї.
- Я маю совість і віру, але мене перетворили на злочинця. Одного разу мені дали завдання. Якби я відмовився, на мене чекала б загибель. Я, напевно, боягуз. А може, думки про бідолашну дружину й діток зробили мене таким... Хоч би куди я подався, цей спогад вічно мене переслідуватиме...
За двадцять миль звідси,- отам, біля гір,- стояв самотній будинок. Мені наказали вартувати двері - так само, як вам учора. Доручити мені саму справу вони не наважились. Інші пішли всередину. Коли вони знову з’явилися на дверях, їхні руки були закривавлені по зап’ястки. Ми вже збиралися йти, коли позаду в будинку закричала дитина. З жаху я мало не знепритомнів, але мусив усміхатися, бо інакше вони наступного разу вийшли б із кривавими руками з мого будинку і мій маленький Фред кричав би так само.
Відтоді я став злочинцем, спільником убивства, заслужив прокляття на цьому й на тому світі. Я добрий католик. Але священик, почувши, що я Чистій, не схотів зі мною розмовляти. Мене відлучили від церкви. Ось що сталося зі мною. Тепер я бачу, що ви простуєте тим самим шляхом. Тож я питаю вас: чи готові ви стати байдужим убивцею? Чи ми все ж таки зможемо якось припинити цей жах?
- То чого ж ви від мене хочете? - різко перепитав Мак-Мердо.- Донести на вас, чи що?
- Боже борони! - відповів Моріс.- Навіть думка про це вкоротила б мені віку.
- Отож,- мовив Мак-Мердо.- Як на мене, ви просто слабка людина, що занадто цим переймається.
- Занадто! Поживете тут довше, то побачите. Погляньте на долину! Подивіться на тінь, яку кидають на неї клуби диму з сотень димарів! Будьте певні, що тінь злочинів ще чорніша, й нависає вона над головами людей.
