Основи суспільності - Франко Іван
Лакеї стояли зачудувані чи перелякані, і жаден з них не поворухнувся. Перший пан Еміль підбіг до дверей, до котрих з другого боку стукано. Двері були замкнені і ключ винятий.
— Де ключ від дверей? — запитав Еміль одного з лакеїв.
— Не знаю, прошу пана.
— Що значить: не знаю? Рушся, знайди, а не балакай дурниці!
Лакеї кинулися сюди-туди і принесли кілька ключів, з котрих один придався до тих дверей.
— От цікаво, хто там такий схований! — мовив пан Альфонс, від стола позираючи до дверей.
В отворених дверях спальні показалася висока струнка стать сільської дівчини. Напівсонними, напівздивованими очима, очевидно ще не розуміючи гаразд, де се вона є, дівчина дивилася на паничів, що, побачивши її, всі збіглися і цікаво приглядались їй.
— Ге, ге, ге, — скрикнув весело пан Калясантий. — От яка німфа стереже тут Адасевих пенатів!
— От який монах наш шановний господар! — замітив з усміхом пан Еміль.
— Одно мусите, панове, признати, що смак у нього несогірший і що ся красавиця справді варта, щоб нею заопікуватися, — розсудливо промовив пан Альфонс.
Дівчина тим часом усе ще стояла на порозі спальні, мов без тями поводячи очима довкола і не мовлячи ані слова. Тадзьо обернувся до одного з лакеїв.
— Слухай, — запитав його півголосом, — ти знаєш сю дівчину?
— Знаю, прошу ясного пана.
— Хто вона?
— Та тут із села, Маланка зовеся. Служить...
— А, служниця! Ну, а панич із нею... теє-то?
— Ні, прошу ясного пана. Я її тут ніколи не видав.
— Ніколи не видав? А нині?
— І нині я не бачив, коли і як вона сюди ввійшла.
— Як то, ти не знав, що вона тут є?
— Ні, не знав.
— Ось що! А се що таке? Яким же способом вона сюди дісталася?
— Не знаю, прошу ясного пана.
Тадзьо підійшов до Маланки і взяв її за руку. Вона не супротивлялася, а тільки обернула на нього свої палкі чорні очі, в котрих видно було якесь безсильне напруження, немовби мозок її, убезвладнений чимось, надармо силувався розрушатись і дійти до ладу з тим, що його окружало.
— Слухай, дівчино, — мовив Тадзьо, — скажи нам, що ти тут робиш? Відки ти сюди дісталася?
Маланка все ще вдивлялася в панича. Та дотик його руки був немов першим товчком, що ввів мозок у нормальний рух. Вона почала приходити до себе, почала розуміти, де вона. Та се протвереження не було для неї приємне. Бачачи себе в панськім покої, при горючих лампах і серед купки тих цікавих напівп'яних панів, вона страшенно перелякалася. Вона зрозуміла, що проспала весь день до вечора, що запізнилася додому, та тільки одного не розуміла, як се сталося, що вона після обіду і склянки вина, котрими почастував її Адась, могла так твердо заснути, чого се голова у неї болить так страшенно і в роті чути такий поганий смак, і як се сталося, що замість Адася вона опинилася в товаристві оцих панів, а Адася десь зовсім нема.
— Ой господи! — скрикнула вона і вирвала свою руку з руки Тадзя. — Що ж се я наробила! Я вже давно мусила бути дома!
І вона зробила такий рух, немовби хотіла проміж панами пройти до дверей.
— Е, ні, серденько, так не можна, — крикнув Тадзьо. — Ти мусиш нам сказати, що ти тут робиш?
— Я? Я нічого... Я спала, — промовила Маланка.
— Спала, спала. Але відки ти тут узялася? Як ти ввійшла, що тебе ніхто з слуг не бачив?
— Я з паничем... Я прецінь не сама...
— А, так ти з паничем! — скрикнув пан Калясантий. — Він тебе сам запровадив чи ти добровільно прийшла?
Маланка видивилася на нього.
— Ну, скажи, ти його дуже любиш, га? Чи ти тілько так до нього прийшла, в гостину?
— Ти часто так приходиш сюди?
— Ну, а як панича нема, то, може би, ти і з нами погостилася? Така гарна дівчина, нам буде дуже приємно.
— Ну, Маланю, справді! — промовив Тадзьо. — Поки твій панич прийде, сядь собі ось тут з нами, напийся вина! Гей, ти, хло, подай сюди келішки з вином!
— Нам усім! Нам усім! — крикнув пан Калясантий. — Усі вип'ємо на здоров'я гарної Малані, — чи ти справді так називаєшся, га? Гарне ім'я!
— Ну, Маланю, на, не бійся нас! — приговорював пан Еміль, подаючи їй келішок з вином. — Панич зараз прийде, а ми його гості. Ну, чого ж ти так стоїш? На, бери і пий!
— Пустіть мене! — скрикнула нараз Маланка і прожогом кинулася наперед, відсуваючи своїми крепкими руками набік влазливих паничів. Пан Еміль похитнувся і розлив вино на підлогу, а на пана Калясантого наскочила Маланка так сильно, що він відскочив аж до стіни і вилив на себе все вино не тільки з келішка, але і з бутельки, котру держав у лівій руці.
— Ах ти, худобо неотесана! — скрикнув він, із сентиментально слізливого тону відразу впадаючи в грубіянський. — А ти що робиш? Ми до тебе делікатно, а ти тручаєшся? Що ти собі думаєш, що ти на толоці зі своїми парубками?
І він, не думаючи довго, замахнувся і вдарив її в лице. Маланка, котру в її розгоні зупинили лакеї, зойкнула тихо і рванулася оп'ять, щоби вибігти з покою.
— Держіть її! — кричав розлючений пан Калясантий. — Вона, мабуть, злодійка, покрала щось з панського покою.
— Сам ти злодій! — уся облившися полум'ям, відповіла йому Маланка. — Пустіть мене! Чого ви хочете? Господи! Додай мені сили!
І вона, добуваючи всіх сил, пхнула одного з лакеїв до стіни так міцно, що той покотився на підлогу, а сама кинулася до дверей, волочачи за собою другого. Та пан Калясантий, Тадзьо і Еміль заскочили їй дорогу.
— Ні, стій! Тепер не втечеш, — мовив до неї лагідно, але рішучо Тадзьо. — Ми не можемо тебе пустити, поки панич не прийде. Слуги говорять, що не бачили, як ти сюди входила, а панича бачили. Значить, се не може бути правда, щоб ти з паничем увійшла.
— Пустіть мене! Пустіть мене! — з слізьми в очах, важко дишучи, благала Маланка.
В тій хвилі лакей, що був упав на підлогу, зірвавшися, прискочив до неї і з злості вдарив її кулаком у карк.
— Ти, негіднице! — скрикнув він. — Ти ще тут будеш шарпатися? Чекай, ми тебе зв'яжемо і жандармам віддамо. Вони з тобою інакшу справу зроблять. Будеш ти не тої співати.
Ся погроза була для Маланки мов удар обуха в тім'я. Вона змалку страшенно боялася жандармів і дотепер не могла ніколи на них глядіти без страху. Тож, почувши, що її хочуть віддати жандармам, вона відразу пригадала собі всі ті страхіття, які їй розповідано про жандармів. Їй мигнули в уяві кайдани, ланцюги, карабіни з насадженими багнетами: а ось її, оковану, ведуть селом, усі біжать на ню дивитися, всі з неї глузують, матері показують її дітям, а діти шепчуть, говорять, а далі кричать, верещать за нею: злодійка, злодійка! І вона зовсім стратила застанову, пам'ять, розвагу. Дикий страх довів її майже до безумства. Вона почала кидатись, шарпатись, рватися, у одно повторяючи:
— Пустіть мене! Пустіть мене! Я не злодійка!
Почалася коротка, та шалена боротьба. П'ять мужчин (бо пан Альфонс мовчки, з філософічним супокоєм придивлявся тій сцені) кілька мінут моцувалися з одною дівчиною. Вона вдарила одного лакея в лице так, що йому бризнула кров з носа, потім штовхнула в груди лицарського пана Калясантого, відірвала Тадзеві рукав від сурдута, а пана Еміля копнула ногою так сильно, що той з зойком повалився на крісло. Та вкінці удалось її перемогти. Один лакей ухопив її за праву руку і закрутив їй на хребет так сильно, що аж кість хруснула, і Маланка з голосним окриком упала на коліна.
— Ти, гадюко! Ти, безпутнице! — люто кричав пан Калясантий, хапаючи її за коси і пригинаючи її голову вниз. — Чекай лишень, ми тобі покажемо, як з нами боротися! Гей, хлопці, в'яжіть їй руки!
Лакеї моментально скрутили їй руки на плечах.
— Ведіть її сюди! — командував далі проповідник шляхетського демократизму, показуючи двері спальні. Лакеї пхнули Маланку до спальні, в котрій було темно і тільки з сусіднього покою доходив туди скісний стовп світла.
— Обшукайте її, чи чого не вкрала, — командував він дальше і, засвітивши в спальні свічку, примкнув двері від покою. По хвилі розлягся зі спальні голосний крик Маланки — такий голосний та розпучливий, що прочі панове в покої аж здригнулися.
— Кайцю, не роби дурниць! — скрикнув, не рушаючися з місця, пан Альфонс.
— Ну, що ви скажете про таку відьму? — гнівно говорив Тадзьо, оглядаючи свій розфалатаний рукав. — Адже її справді варто провчити.
Пан Еміль усе ще сидів на фотелі, держачися обома руками за живіт і загризаючи губи з болю.
— Ох! Та я б її роздер! Я б її... Адже се звір якийсь, не дівка!
В спальні крик утих, тільки чути було глухе шептання, тихі прокляття пана Калясантого та важке сапання Маланки. Паничі в покої замовкли і прислухувалися, їх лютість помалу втишувалася, верталася холодніша розвага, і в серці у кождого робилося якось несмачно, а далі чимраз більше бридко і погано. Усі почули, що на їх очах, при їх помочі і співуділі сталося ось тут щось таке дике та несуразне, таке погане та огидне, що може важкою плямою впасти на ціле їх життя, одним замахом розбити всі їх плани і надії, що вони, перед хвилею ще весела і безжурна компанія, оце неждано-негадано перебули одну з рішучих, фатальних і страшних хвиль свого життя. І як се сталося? З чого се пішло? Пощо, для чого се так вийшло? Фатальна хвиля була така коротка, така незвичайна, ні з чим не зв'язана, нічим не мотивована, що розум не вмів у першій хвилі впоратись з її вражіннями, не вмів дійти до якого-небудь ладу. Всі вони сиділи понурі і пригноблені, навіть пан Альфонс стратив свій філософічний спокій і, кинувши в кут недопалене сигаро, крикнув голосно, обернений до дверей спальні:
— Кайцю! Скажу тобі рішучо, що ти крайня худобина!
В тій хвилі з лускотом отворилися двері покою, що вели з передпокою, і в них показалася постать старого сивоголового мужика, без капелюха, з розвіяним довгим волоссям, босого, в короткім суконнім лейбику. Лице його було образом тривоги і перестраху. Се був старий Деменюк.
— Моя дитина! Моя дочка! Де моя дочка? — скрикнув він, впадаючи до покою. — Де вона? Я чув її крик — ще он там, за городом бувши, я чув, як вона кричала: "Татку! Татку! Рятуйте!" Скажіть, панове, де вона? Де ви її поділи?
В тій хвилі зі спальні роздалося страшенне, проймаюче стогнання, мов чоловіка, що конає у страшних муках, а при тім має щільно затканий рот і не може кричати. Деменюк, мов ранений звір, кинувся туди, отворив двері і, бачачи, що там діється, заревів мов скажений, так що паничам здавалося, немов увесь фільварок захитався в своїх основах від сього нелюдського крику.
Потім голосний стук, немовби хто кинув міх жита з поду на землю, і глухий зойк пана Калясантого — потім довга, довга тиша, переривана тільки якимсь шелестом, якимсь шептом та важким хлипанням.
