Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків - Костецький Анатолій

— Це молоток для м’яса.

— Для вас, людей, може, й молоток, а для нас, драконів, — запальничка, — пояснив Максик. — Давай бери її та гати ось сюди! — І він підставив потилицю, щільно вкриту роговими щитками.

— Та ти що! Я ж тебе можу вбити!

— Не хвилюйся! Хіба не бачила, як я головою у двері бабахнув? Ото ж бо… Я ж уже казав: після роботи ваших богатирів наші драконячі голови нічим не проб’єш.

— Але при чому тут вогонь? — не зрозуміла дівчинка.

— А при тому, що від удару по потилиці з очей посиплються іскри, а я від них припалю.

Лізці дуже закортіло поглянути на таку дивовижу, і вона наважилась. Взяла молоток, легенько розмахнулася — та бацнула Мінімакса по потилиці.

Ніяких іскор вона не побачила.

— От і нема нічого! — розчаровано сказала вона.

— Звичайно, нема, якщо бити так ніжно! — розсердився дракончик. — Ану, спробуй дужче!

Лізка розмахнулася вдруге — і поцілила дракончикові точно поміж вухами. Молоток дзвінко брязнув об щитки — із очей Максика вихопився жмут блакитних іскорок, від яких дракончик дуже спритно прикурив сигарету, наче робив це все своє життя. От що значить тютюновий ген! Він переміг опір інших генів і направив на шкідливий вчинок бідолашного дракончика, який ні сном ні духом не відав, що його чекає…

— Красотища! — мовив Мінімакс, глибоко затягаючись, мружачи очі й випускаючи в повітря густий струмінь тютюнового диму. — Нектар! Бальзам! Амброзія!

Від ядучого диму Лізка закашлялась — аж сльози з очей побігли — замахала руками, розганяючи дим, і благально попросила дракончика:

— Максику, ти краще вийди в садок і там покури, поки я приберу, а то твій дим очі мені виїсть.

— Нема питань, — відразу згодився Мінімакс, ухопив пачку з сигаретами і вискочив надвір.

Там він розлігся на прохолодній травичці під вишнею, поклав поруч коробочку з отрутою і почав смалити сигарету за сигаретою, припалюючи одну від одної…

Лізка тим часом скінчила прибирати й покликала Максика, та їй ніхто не відповів. Вона вийшла в садок і роззирнулася навкруги: дракончика ніде не було. Раптом погляд малої впав на пачку від сигарет і купку недопалків під вишнею. Мала підбігла до дерева й уважно подивилася в траві. Максика і тут не було!

Тоді навколішках вона облазила весь садок, навіть колючі зарості малини, та дракончик — як у воду впав!..

Тоді Лізка почала голосно схлипувати і шморгати носом. На ці звуки з-за паркану вистромилася голова Ізольди Сократівни і спитала:

— Чого, дитинко, рюмсаєш? Загубила щось?

— Дракончика, — схлипнула Лізка, але вчасно схаменулася й додала: — Ящірку! Вона на дракончика схожа. Я для школи впіймала, для живого куточка, а вона десь утекла.

— Пхе-хе! — реготнула сусідка. — Та цього добра біля озера — хоч греблю гати. Збігай і впіймай. — З цими словами Ізольда Сократівна крутнулася на місці і зникла у своєму будинку, де, як ви пам’ятаєте, на неї чекав непритомний Мінімакс, котрого хвилин п’ять тому приніс Креня.

Так, так! У цьому нема нічого дивного.

Якщо ви не забули, Креня весь час стежив за подіями на дачі, сидячи на яблуні. Коли Мінімакс вийшов у садок курити, птах, який був насторожі, нечутно й непомітно перелетів на вишню.

Чекати йому довелося не так уже й довго.

Вже після сьомої сигарети в голові Максикові запаморочилося, в роті зробилося страшенно гірко, жахливо защипало язика, його занудило, перед очима попливли хиткі кольорові кола — і дракончик знепритомнів.

Креня зразу ж злетів з вишні, вправно і обережно підхопив дзьобом нерухоме й безпорадне тільце дракончика — і полетів до хазяйки.

— Що це за гидоту ти в хату приніс?! — накинулась на птаха Ізольда, коли Креня поклав свою здобич перед нею на столик. — Ти що собі дозволяєш?! Усяку здохлятину додому тягнеш! Та я тебе зараз до міліції запроторю! — І намірилась була змахнути Мінімакса ганчіркою зі столу, та Креня раптом, мов вітер, налетів на неї і дужим крилом ударив по руці.

Од такої нечуваної поведінки птаха Ізольда аж присіла, закліпала очима, а тоді заверещала:

— Та я тебе! Та я тобі!.. — Вона несамовито шукала очима, чим би важким огріти Креньку.

Про всяк випадок птах злетів аж на шафу — далі від гріха! — і вже звідти, щоб трохи остудити хазяйку, каркнув, наслідуючи її сина Бобчика:

— Ша, хазяєчко! Без паніки! Не робіть хвилі — гра варта свічок…

Кренині слова відразу нагадали Ізольді її рідного синочка, що досить частенько висловлювався у такий спосіб на своєму пункті склотари. Вона заспокоїлась, але все ще роздратовано спитала:

— Ти що там: варнякаєш, бісова мара?

Птах вирішив на образи поки що не звертати уваги — адже перевага була зараз на його стороні, — а тільки недбало кинув:

— Між іншим, ця, як ви кажете, гидота — справжній дракон на ім’я Мінімакс Перший.

— Ото цей?.. — Ізольда бридливо пересунула Мінімакса лакованим нігтем, але знову назвати загадкове створіння "гидотою" вже не наважилась.

— Так, саме він, — підтвердив Креня і розповів Ізольді про все, що побачив і почув…

— Та це ж справжній скарб! — вигукнула Ізольда, коли вислухала птахову розповідь. — Тепер я побудую теплицю і підключу до неї дракона: хай дихає полум’ям та обігріває її. Ох, і квіточок же в мене буде — і цілий рік! А грошеня-а-ток!.. — Ізольда у захваті від небачених прибутків аж заплющилась.

Раптом вона замислилась.

— А як його приручити? — спитала вона Креню. — Він же ось-ось оговтається, розізлиться, коли побачить, де він, і все тут потрощить!

— Не бійтеся, — заспокоїв хазяйку птах. — Якось-то обдурите його. Полякайте, наприклад, як і мене, міліцією.

— Ти маєш рацію, — зраділа Ізольда. — Так і вчиню. Тільки-но він прийде до тями, я зразу ж розповім йому про паспортний режим. Прописка в нього є? Нема, хо-хо! А паспорт є? Теж, хе-хе, нема! А коли так, — будьте ласкаві, голубе, до райвідділу — для з’ясування особи. — І вона зареготала, пишаючись собою, а Креня лиш презирливо скривився.

— Давай приведем його до тями, — мовила Ізольда, видобуваючи з шухляди пляшечку з нашатирем.

Креня, що вже й сам трохи оговтався, відсахнувся, бо вже колись нюхав цю гидоту, і ненароком зачепив пляшечку: вона впала й розбилася. Кімната відразу наповнилась ядучим запахом — й Ізольда, затуливши носа, прожогом кинулась до дверей, ледь не пристукнувши бідолашного птаха, що теж шугонув навздогін.

— Чого це ви, Ізольдо Сократівно, дверима б’єтеся? — образився Креня, поправляючи прим’яте пір’я. — Оце така шана за все, що я зробив?

— Цить, дурню! — гримнула на нього Ізольда. Вона вирішила, що тепер птах їй уже не потрібний. Що він у порівнянні із справжнім драконом? Пусте місце! — Можеш взагалі забиратися геть, якщо тобі тут не подобається.

— І заберуся! — відказав Креня. — З радістю заберуся. Але ви, шановна Ізольдо Сократівно, забули, видать, що навчили мене розмовляти. А якщо хтось уміє бачити, слухати й говорити, ще й при цьому знає чимало, скажімо, про комерцію вашу чи про банковий банк, — тут Креня зробив невеличку паузу, щоб поглянути на реакцію хазяйки, — той при бажанні дуже легко знайде собі вдячного співрозмовника й слухача, ну, скажімо, нашого глибокошановного дільничного Крутивуса.

Ізольда аж підскочила від такої підступності свого вихованця, на неї напала гикавка. Ледь-ледь подолавши її, вона вирішила змінити тактику.

— Кренюсю, любчику мій чорноперий! Не звертай на стареньку бабцю уваги, прошу тебе! То я так, до слова — не подумала й ляпнула. А взагалі, я — хороша. Ти ж не забув, хто порятував тебе від злої смерті?

— А хто знущався наді мною все життя? Хто бив мене, голодом мордував, у клітці замикав?! — Нарешті Креня вирішив відвести душу, бо відчув своїм вундеркіндівським воронячим розумом: час священної помсти неухильно наближається!

— Я ж виховувала тебе! Для тебе ж старалася!

— Нічого собі "виховання"! — відвернувся Креня.

— Було, Кренечко, ой, було-о-о! — підлещувалась до птаха Ізольда. — Та нащо старе згадувати — у кожного своя важка доля. А я хочу, аби моєму Бобчикові гарно жилося, от і збираю грошики. Може, хоч йому долю полегшу.

— Еге, полегшите! — презирливо каркнув Креня. — Та він у вас скоро на той світ відбуде, бо пиячить без просипу. І, до речі, — за ваші ж грошики.

— Не каркай, клятущий! — схлипнула Ізольда, почувши правду про свого синулю, яку старалася приховувати навіть від самої себе. — Він покине, я знаю, покине! От побачиш!

— Так він вам і покине! От коли б заробляв гроші трудом, потом і мозолями власними, тоді, може, й кинув би. А так — легкі набутки, нечесні, нетрудові, — і пропивати легко.

— Все! — не стрималася нарешті Ізольда й з усієї сили грюкнула кулаком по столику, аж здригнулися атланти на підсвічниках. — Більше не дам йому ні копійки! — прийняла вона тверде, як їй здавалося зараз, і остаточне рішення. Це, мабуть, уперше в житті, бо Кренині слова змусили її серйозно замислитись над майбутнім сина.

— Куди ж ви подінете гроші, що в банках позакривали?

— Навіть не знаю, — щиро зізналася Ізольда, бо теж уперше задумалась: а й справді, навіщо їй ці гроші, коли їх треба ховати від стороннього ока, нічого зайвого на них не купиш, щоб ненароком не запідозрили в шахрайстві? А всі оті килими, дорогі меблі, кришталь, порцеляна, коштовні персні, звалені в потаємній кімнаті, — для чого все це, коли й похвалитися нема перед ким?!

Ізольда Сократівна важко опустилася на стілець, сховала відразу постаріле обличчя у подолі атласного халату — і гірко заплакала.

— Не побивайтеся марно, — пожалів хазяйку Креня. — Я підкажу вам, що робити.

Ізольда втерла сльози й уважно подивилася на мудрого птаха, ніби й справді повірила, що той допоможе.

— Відпишіть свої гроші Товариству по охороні природи, — запропонував Креня.

Ізольда жахнулася. Як?! Її гроші, які вона всіма неправдами на світі назбирала для Бобчика, — і отак, ні за що ні про що, та комусь віддати?! Не бувати такому! Вона ще при своєму розумі!

До Ізольди відразу повернулися колишній спокій і врівноваженість, і їй навіть зробилося соромно за свою тимчасову слабість.

Креня нічого не помітив, бо Ізольда таким самим скорботним голосом пообіцяла:

— Згода, Кренечко, відпишу. Тільки потім, пізніше.

— Е ні! Якщо писати — то зараз, або, — Креня розправив крила, — я негайно лечу до Крутивуса.

— Куди! Стривай! — злякалася Ізольда.