Юність Василя Шеремети - Самчук Улас

Хлопці грають лози. Шкода, що тут мало розгону. Ряд хлопців стає на певній відстані і схиляє голови. Задній розбігається і стрибає… Через першого, через другого, через третього, через усіх до кінця, а перестрибавши, сам стає спереду, нахиляє голову і впирається рукою об коліно для рівноваги. А задній без перерви знов стрибає. Дехто не перестрибне, дехто не витримає тягару і падає – дівчата збоку дивляться, декому плещуть, з декого сміються. Кожний стрибає з усієї сили, щоб не осоромитись.

Після цього починають іншу, також хлоп’ячу гру… Роблять піраміду. Стають у кількох, беруться за руки, інші вилазять на перших, ще інші – на других і нарешті висока у три поверхи піраміда… Дівчата захоплено верещать і плещуть. Хлопці організують нову гру для всіх. Виступають співаки – солісти, декламатори і танцюристи… Тут уже відзначаються Біленко з Грибом, панна Варвара та панна Надія. Тепер з приємністю підсуваються ближче також і вчителі. Вони вдоволені грою молоді. Варвара Сергіївна і сама з приємністю заграла б дещо. Вона такі речі любить. Шкода тільки, що не взяла черевиків на низьких закаблучках.

Починають співати. Найбільше всім імпонують речі гумористичні. Гриб з Біленко дуже дотепно проспівали "Сидить дід на печі". Вони не тільки заспівали, але й заграли, їх засипали бурею оплесків. Вони комічно розкланялись, наслідуючи старих діда та бабу. Дівчата проспівали свої знані "Розіслався гай зелений" та "Коли розлучаться двоє" – їм також плескали, але більше з чемності, ніж з потреби, бо все це дуже в гімназії знане і оклепане.

Особливого і то несподіваного успіху досягнув тут також Василь Шеремета. Досі він взагалі нічим не "прославився". Грав, бігав, стрибав, як і всі. Але ось капосний Гриб вийшов і заявив, що тут між ними є славний-преславний поет, який протягом одної хвилини зімпровізує на будь-якого епіграму…

Це викликало бурю захоплення. Всіх дуже заінтригувало. В один голос всі зажадали поета-чудодія на сцену. Виявилося, що це Шеремета. Він уже, правда, не так хвилюється, як колись, але в кожному разі хвилюється. Але нічого… Виходить… Гриб – конферансьє. Наперед умовляються, на кого мають бути зложені епіграми, бо все-таки Василь повинен трохи подумати. Але це має бути непомітно. Гриб повинен так довго розважати публіку, поки Шеремета не придумає чогось.

І от… Готово. Гриб заявляє: – Зараз буде зложена епіграма на славного вченого мужа нашої школи, славнозвісного соціолога пана-товариша Козенка. – Вибір дуже влучний, бо Козенко майже не виявляє себе, тримається окремо. А особливо він уникає дівчат. Шеремета виходить і, звівши очі до неба, ніби замислюється, й починає:

А!.. Козенко? Де є енко…

Не денщик і не Шельменко…

Це є мудрий райський змій…

І хоч Єви він (Шеремета розводить руками) не має…

Зате скільки він читає,

Скільки знає… Боже мій!

Виривається громовиця реготу і захоплення. Посипались оплески. Варвара Сергіївна регоче до сліз. Невідомо чого вона така весела. Семен Іванович також сміється і киває головою. Навіть директор, навіть Річицький – і ті сміються… Василь сходить зі сцени… Він дуже поважний. На обличчю ані рисочки легковажності. Це ще більше подобається публіці. Йому тепер не дають відсапнути.

– Біс! Біс! Да капо! – крики і оплески переходять у бурю… Це триває деякий час, бо Василь тим часом складає епіграму на іншого. Нарешті Гриб заявляє:

– Епіграма на нашого славного трибуна Гнатюка Миколу!

Знов оплески. Знов виходить Василь. Він повторює, але так само поважно, всі рухи з попереднього.

Е! Гнатюк!.. Що наш Гнатюк?

Це розвага і бон-тон.

Це не Гриб і не… Мицюк…

У одній особі он

І Катон, і Ціцерон…

– Бравооооо! – ревуть хлопці. Всі плескають. Всім здається, що це дуже влучно. Гнатюк сам вдоволений, бо попереду Козенко був трохи збентежений. Але Гнатюк плескає й регоче.

– Добре, добре! – каже Семен Іванович.

– Харашо, єй Богу! – через сльози говорить Варвара Сергіївна. Коли вона дуже зворушена – мусить перейти на російську. А особливо захоплений Річицький. Він і не сподівався, що Василь зненацька виявить стільки знання клясики. Вдоволений також Їжакевич, бо тут згадано історію. А директор то не може втриматись, щоб не реготати. Це нарешті зняло з нього маску суворості.

Тепер вже Василь не відчепиться. Від нього знов вимагають нового. Але на цей раз не Гриб, а він сам вибирає собі об’єкти. І коли публіка втихомирюється, він починає:

Гриб – Біленко – Валентин.

Це гучная троіця.

Кожний з них – то сим, то тим,

Як струна настроїться.

Один басом, баритоном,

Славним тоном тенорком,

Кожним, кожним вечорком

На Туніках у Варвари

Тари-бари,

Трум-трум-трум!..

Зрив реготу. Особливо подобається це останнє – трум-трум-трум, що Василь висловив з особливим теплом і ніжністю. Потім почали падати також оклики: – На автора! На автора! – Василь деякий час ніби не реагує, але виявилося, що він уже щось компонує. І коли домагання збільшились, він ще раз вийшов. На цей раз тон його підвищений і не такий поважний.

У поета Шеремети

Безліч лету, безліч лету!

В небо, в хмари він летить.

Поза хмарами шугає…

А як рими не хватає,

Він тоді, мов сич, кричить…

Надувається й гарчить,

Олівці всі загризає

І в… Овідія шукає…

– Ні. Це направду добре! – не витримує Річицький. Василь зовсім його купує. А після того, як Василь перечитує ще кілька подібних речей, вся публіка готова піднести його на руки. Це так і сталося. А спричинився до цього Семен Іванович. Він, видно, також у думці віршував, потім несподівано зривається – високий, гнучкий, як звичайно розмахує руками. Учні зустріли його громом оплесків. Він закинув рукою пасмо довгого волосся і почав:

Як я бачу, з Шеремети

Маєм доброго поета.

Нам поетів дуже тра…

І за ці його прикмети

Ми поета Шеремету

Підкинемо на ура!

– Ура! Урааа! – кинулись всі до Василя, схопили його, як нечистий грішну душу, і не встиг він ахнути, як уже злетів разів із десять у повітря. всі плескали, сміялися, збилися в гурт, стрибали. Василеві було смішно і ніяково. Він вирвався з гущі натовпу і зник у кущах.

Варвара Сергіївна запропонувала знов гру. Треба руху. Більше руху. Що має бути? Хтось пропонує турнір. А що це таке? – цікавиться Варвара Сергіївна. Їй пояснили. Ні-ні… Щось таке, щоб грали всі. Хлопці та дівчата. Хтось з дівчат викрикнув:

– Горілого дуба! Горілого дуба! Горілого дуба! – закричали дівчата. Варвара Сергіївна знає цю гру.

– Так. Горілого дуба, – сказала вона. – Я також граю, Семене Івановичу! Ви зо мною!

– Авжеж, – погоджується Семен Іванович і стає в парі з Варварою Сергіївною.

Швидко творяться пари. Шеремета хоче також грати. Він виходить з кущів, і назустріч йому вибігає молоденька дівчина четвертої кляси у коротенькій спідничці. Це – Арабасова. Метке, бистре дівча, трохи розпещене, одне з тих, що хоче бути завжди на виднооці. – я з вами! – швидко каже вона і хапає Василя за руку. Василь байдуже погоджується, і вони біжать займати місце.

Пари стають одна за одною. Спереду хтось "горить". Задня пара вибігає на два боки і, оббігши навкруги, мусить схопитися за руки. Той. що горить, намагається когось із них піймати. Той, що лишається, далі "горить". Василь стоїть спокійно, але його партнерка крутиться безупинно. Він глянув на неї. Гарненький профіль з чорненькими бровенятами і волоссям, підстриженим стрішкою. Вона встає навшпиньки і шепче:

– Наставте вухо.

Василь наставляє. Вона йому до вуха шепоче:

– Кирочка вас любить…

– Аа! – відвертається Шеремета.

– Так-так, – киває голівкою Арабасова. У неї це виходить так просто і самозрозуміло. Потім вона знову шепоче Василеві:

– Складіть на мене віршика…

– Як ваше ім’я? – питає Василь.

– Люба.

Василь думає, а потім шепоче їй:

У нашої Любочки дві червоні губочки…

Хорошенький носик – і цього вам досить…

Люба прискає зо сміху.

– Прекрасно, прекрасно… ще, ще… – домагається Люба, але їхня черга бігти.

– Біжім! – крикнув Василь.

– Ловіть мене! – вже на бігу крикнула Люба, і вони побігли. Але Любочку відразу спіймали. Василь залишається "горіти".

Горю, горю, поки згорю!

Кого люблю, того зловлю, –

говорить він, і вже хтось там ззаду біжить. Ов… Це досить швидкі. Василь ще не встиг зробити кілька кроків, як вони вже схопилися за руки. Василь "горить" далі. Він швидко проказує своє і кидається. Хто там? Якийсь хлопець і Кира. Василь кидається за нею. Вона тікає. На дорозі кущ. Вона звертає і хоче обминути. Василь біжить за нею. За кущем Кирочка чіпляється за щось і падає. Коротенька її спідничка розвіялась. Вона не встигла зірватися, як на неї з розгону налетів Василь. Вона встигла повернутися горілиць, але не стигла поправити спідничку. Василь нагнався, але зумів втриматись на обох руках. На одну мить він побачив перед собою зовсім перелякані, великі, мов у Васнецовського херувима, чорні очі, розкриті від остраху уста. Його груди майже торкнулися її грудей. Але це триває одну мить. Ось він уже зірвався і допомагає встати дівчині. Розчервонілі і до сліз зніяковілі вони біжать до гурту, тримаючись за руки.

О Боже, як соромно! Всі на них дивляться. Вони так схвильовані, що довго не можуть опам’ятатися. Щойно в черзі пустили свої руки. Гра йде далі і вони заспокоюються. Тоді тільки Василь шепнув їй:

– Вибачте!

Вона відповіла:

– Прошу…

– Не вдарились? – питає він далі.

– Трошки, – каже вона. – але то нічого. Вже проходить, – говорить вона по хвильці.

– Дуже шкода, – каже він.

Йому трохи дивно, бо тільки перед хвилиною та дівчина казала йому щось про Киру. І ось вони побіч. Він інколи торкається її руки. Вона напружено дивиться перед себе і мовчить. Василь переживає зворушну приємність. Він би хотів їй щось сказати, але не наважується, та й не знає, що було б тут до речі. Визволяє гра. Вони біжать, їм удається кілька разів пійматися, і вони знов разом. Інколи перекидаються якимись маловартними словами, але це не так важливе. Важливе те, що вони тут, що це так близько і що вони можуть один одного доторкнутись. Василь так недавно зовсім близько бачив її очі і відчував її подих. А це знов і знов зрушує його спокій, хвилює його почуття. До всього – сонце, барви, безліч звуків, розчервонілі молоді і свіжі обличчя, сяйні очі. Все це діє, торкає невидним, але діткливим дотиком кожний напружений нерв, кожний відтінок виразно молодої та всім натхненної душі.

Гра змінює гру.