Юність Василя Шеремети - Самчук Улас

Сонце підійшло і гріє тим приємним, по-своєму п’янючим, мов добрий напій, теплом. Ніхто не дивиться на годинник. Час спливає, як собі хоче. Варвара Сергіївна зацвіла, помолодшала, майже зрівнялась зі своїми учнями. Семен Іванович змушений розщіпнути ще кілька гудзиків сорочки. Їжакевич вже давно звільнив себе від приписаного тону в одязі. Річицький відкинув капелюха на кущ ліщини, а чуприна його ще буйніше знялась догори. Директор незручно сидить в холодку, без упину регочеться та час від часу подає вказівки. У його кишені є щось солодке і маленькі мурашки вже знайшли туди стежку. Чиста кремова пола його піджака всипана рухливими крапками…

Василь скоро тратить Киру. Їм ніяково постійно триматися разом. Зате його весь час переслідує мала Арабасова. Цій ще байдуже, що там хтось про неї думає. Василь сьогодні так відзначився, і їй цікаво частину його слави стягнути на себе. У другій грі вона знов піймала його. Тримала його під руку, сміялась, стрибала, вигукувала…

Заграли крученика. Треба праву руку закинути до лівого вуха, нагнутися до палиці, якої кінець застромлено в землю; треба триматися її, крутитися десять разів на місці, а потім, тримаючи палицю перед собою, потрапити нею у певне місце. Грач смішно заточується, танцює, зо всієї сили намагається осягнути мету, падає і не може звестися. Глядачі лягають зі сміху. Арабасова регочеться до сліз, тупає ніжками, смикає Василя за рукав…

– Дивіться, дивіться!.. О-о-ха-ха-ха! О-о-ха-ха-ха! – їм справді смішно. Вони можуть торкатись одне одного, хапатись за руку, штовхатись…

Але все має кінець. Сонце підійшло за полудень. Всі голодні. Обід. Розсідаються, ніби на проводи, гуртами, дістають, хто що має, – діляться, частуються. З яким смаком з’їдається пожива. Байдуже, що там було: добре, не добре. Все йде, все добре.

Тут можна жити самим великим захопленням, сонцем, молодістю.

І Василь та Євген належать до таких, що живуть саме сонцем, молодістю; їм так радісно і так широко, що модна справді зовсім не їсти. Але ось підходить до Василя Гнатюк.

– Василю… Ти но так непомітно щезни в отих кущах…

І от Василь більше з цікавості, ніж з потреби, щезає в тих кущах і знаходить там гурт молоді – саму сметанку на чолі з Семеном Івановичем, який вже зовсім розчервонівся, ніби також помолодшав… Всі сидять навколо широкого простирадла, а на ньому милують око ковбаса, шинка, якісь котлети, огірки, білий хліб. Спершись на молодий дубок, сидить також Настя. Тут також Варвара та Надія. Ні. Це справжні проводи. Гнатюк, як звичайно, "виночерпій", з тою тільки різницею, що в даний момент він черпає не вино, а чисту, білу кмінку Бачевського.

– Ти, Василю, надто дослівно приймаєш все до серця, – сказав він своїм широким ротом. Це мова про заборону Варвари Сергіївни.

– Сідай отам! – вказав йому місце біля Насті.

Василь не помітив якось, що це зроблено навмисне. Сів. Випив поспіль пару чарок, а що він був і так п’яний, то це ще посилило його стан. Він дивиться на світ широко і бачить, як танцюють зелені дерева, як підіймаються окремі листочки кінського щавлю, бачить, як росте трава. Така ясність. Голоси падають, ніби окремі краплини води серед глибокої тиші. Виривається сміх і нагадує сміх повітря, сміх дерева чи землі. Все таке нереальнє. Зліва зовсім близько – Настя. І вона така нереальна, і навіть дивно, що це вона. Хочеться простягнути руку, щоб переконатися, що це дійсно вона. Ніколи, ніколи не бачив її в такому стані, ніколи не відчував її так дивно, ніколи не думав, що прийде день і він могтиме сидіти біля неї, як біля кожного іншого свого товариша і не думати, що це – надземна святість…

Підніс їй чарку горілки. Випила. Вона зовсім не виявляла радості. Очі її порожньо дивляться в далечінь, руки байдуже беруть те чи інше, говорить ніби про все, а видається – ні про що. Василь підіймає ще одну чарку і каже:

– Панове! П’ю за цей прекрасний день! – Всі випили з галасом, бо цей день всім видається прекрасним. Потім Василь нахиляється до Насті і стиха їй каже: – Панно Насте. Чи варто такого дня згадувати "чорне вино"?

Вона зрозуміла його питання.

– Я вам, Василю, сказала вже… Я ніщо інше, як тільки жінка.

– Нащо саме жінці вмовляти таку ролю?

Вона не завагалася з відповіддю:

– Так хотіла вища премудрість. Я тільки виконую її волю.

Василь говорить далі:

– Боюся впасти в трафарет, якого ви не любите…

– Це ви, – казала вона, – знов про силу, твердість?

– Щось таке, – відповів Василь.

– Так, Василю. Я волію бути краще м’якою, ніж банальною.

– Але проти цього наставлене все, що бачимо зараз, – і він показав навкруги руками.

– Не будьте зухвалим… І я щось подібне переживала… І навіть це не було навесні… Я вас цілком розумію… Можемо ми трошки відійти.

Всі були веселі, тому не звертали уваги, що Василь і Настя встали і відійшли набік. Коли вже їх не могли чути, вона сказала:

– Мені здається, Василю, що ми з вами надовго розпрощаємось… Таке вичитую з ваших очей і уст. Але ви ще колись зайдете до мене. Не розумію це дослівно. Десь, колись, за тисячі кілометрів звідсіль… Віддалені від мене… Ви ще не раз постукаєтесь до мого вікна. Ви забажаєте, щоб я вийшла до вас отакою, якою бачили мене не раз і якою бачите мене зараз! Такою "слабою"… Нетвердою…

Йому ще раз хотілося впасти перед нею навколішки. Вона стояла перед ним, мов королева, яка говорить своєму рабові: відступи і падай ниць! У неї розумні, ясні очі. У неї високе, чисте чоло. На її світлому волоссю – діадема.

І таку понесе її Василь через ціле своє життя.

Тут же побіч хлопці і дівчата заспівали: "Гаудеамус ігітур"… Це звучить, мов справжній гімн. Як це до речі! Василь і Настя сказали все. Більше не залишається нічого. Вони прилучаються до гурту і співають також гімн молоді. Ніби у відповідь на це у другому місці заспівали також. Але це щось зовсім інше. "Сонце низенько, вечір близенько… Спішу до тебе, моє серденько!". І це має свій смисл. Коли скінчився заспів, хор переходить на: "Ой, полола горлиця"… Молоді, свіжі, дзвінкі голоси далеко котяться лісом, відбиваються луною, здіймаються у височінь. Земля слухає і чує. Дерева, повітря… Велике чарівне життя. Стій, сонце! Спинися, земле! Хай буде так вічно!

Пісні почались і тяжко їх спинити. Всі і все співає. Велике сонце стоїть над непорушним, густим, зеленим, аж темним лісом. Густими барвами напоєно все аж до густої спижовості юначих голих рук, ніг, чола… Під кущами, облиті густою барвою, вирізнялись закручені листочки конвалій, налиті густим медом схиляли свої барвисті чарочки медяники, оксамитні джмелі коливалися в густому від пахощів повітрі, і здається, що їм важко через нього пробитися, щоб допастися до отої розкритої печери, де стоїть ціле прозоре озеро густого солодкого напою. З галузок молодих липок вилучався соковитий випар і наповнював собою тепле, мов парне молоко, повітря, перетворюючи його в п’янючий, смачний, цілющий напій.

Сонце, сонце! Ми вдячні тобі! Твоє ім’я звучить велично. Сонце! Твоє ім’я звучить радісно. Сонце! Твоє ім’я звучить натхненно. Сонце!

Під кущами на траві лежить і пацає голими ногами Арабасова. Вона наповнена звуками, теплом, силою, що випромінюють з усього. Соковита земля вливає просто в неї свою могутню благодать і здається, що вона росте разом з усіма тими травами, квітами, сплітається з ними у вінок. Беззвучно рухаючи свіжими устами, вона вириває кілька травинок, потім віночок квітки, потім чарочку медяника; все це підносить до уст, дотикається свіжим дотиком до їх непомітних нервів.

Потім під її руку потрапляє голівка маргаритки. Дівчина зриває її. Своїми білими, тонкими пальцями розвінчує вона чудову рослинку, відриває з її корони пелюсток за пелюстком і не думає над тим, що робить, бо уста її шепочуть якісь слова. Жодного звуку. Тільки десь там в її опаленому сонцем чолі, за віями родяться тріпотливі думки. Любить – не любить, обійме… до серця пригоне, відіпхне, до дідька пішле… по-ці-лує, своєю назве… І знову: любить, не любить… Маргаритка за кожне слово платить життям одного свого пелюстка. Вони сипляться, мов сніжини, на землю з рук Арабасової і зникають в густій зеленій траві.

"Через річеньку, через боло-о-ото

Подай рученьку, моє золо-о-ото!"

Співають хлопці та дівчата. Спів звучить, мов клич. Там, то там котрийсь чи котрась відлучаються від гурту. Вони тільки йдуть нарвати квітів, виламати собі палицю, подивитись, чи вже ростуть гриби. Там он котрийсь розмовляє з котроюсь. З ліса несеться беззвучний зов, тінь і зелень заманливо кивають, і комусь це все потрібно, хтось то все вигадав, мабуть, щоб Варвара Сергіївна мала більше турботи.

От і Василь чогось відійшов від гурту. Чого він там вештається біля тих кущів? Це, мабуть, голодний вовчак, що вийшов подивитись, на яких лугах стрибають серни. Ні, ні!.. Не подумайте нічого забобонного. Він тільки один разок кинув свій погляд у напрямку Кири. Він тільки побачив, чи вона є, і з нього досить. Він вертається собі до своїх…

Але ось несподіванка. Під кущем лежить маленька Арабасова. Василь досі майже ніколи її не помічав. Він майже не знає її. Аж до сьогоднішнього дня вона для нього зовсім не існувала. Вона ходила собі до своєї четвертої, а він до своєї шостої кляси і не думали одне про одного. Василь і зараз не має її ані одної секунди на думці. Але вона раптом зривається з-під куща і, як справжній метелик, що летить, куди хоче, біжить до Василя.

– Шеремето! Шеремето! – гукає вона на ціле горло. Це ще зовсім дитячий голос, і ніхто його не помічає.

Василь обертається. Вона підбігає – її личко, її чоло, її носик підбавлені сонцем. В очах також ціла безодня блакитного сонця. Через її легку, білу блузочку помітно дихання грудей.

– Слухайте! Ви! Дивіться!.. Вона зриває маргаритку і відразу: – Любить, не любить, одвернеться, до серця пригорне, поцілує, до чорта пішле… Ха-ха-ха! – сміється дзвінко і знов обриває пелюстки… – Ах, ах! Він не любить! Боже мій! Така невдячна квітка… Ні, ще не кінець! Почекайте. – Зриває другу квітку. – Виходить, до серця притисне. Дівчина знов дзвінко сміється, а потім питає Василя: – А знаєте, кого я люблю?

– Ні, – каже він і дивиться на неї, як старший брат на химерну сестричку. Трохи неповажно, трохи поблажливо, трохи згірдливо.

– Ану вгадайте!

– Маму, – каже Василь.

– Ха-ха-ха! – регоче дівчина.