Царська охота - Чемерис Валентин

— Протріть баньки, вояко. Та й пити треба менше. Міст цілий-цілісінький! Ви що — всі побожеволіли? Чи — через одного?

— Нічого не знаю, — буркнув солдат. — Три дні тому надійшло повідомлення, що цей міст висаджено в повітря, інших вказівок звідтоді не надходило.

"Таки й справді б-божевільний, — з острахом подумала жінка. — Ще вистрелить у мене із своєї… вульгарної залізяки…"

Але тут вона загледіла капрала, кий стояв неподалік і знічев’я лузав насіння, спльовуючи лушпайки собі під ноги, і там уже їх було густо.

— Пане капрале, що це твориться у вашому війську? Отой солдат заявляє, що міст три дні тому висаджено в повітря, тоді ж як він насправді цілий — подивіться.

Капрал неохоче подивився, стенув плечима і повернувся до Аліси.

— Нічого не можу сказати, пані. Мене самого вже три дні, як убили… — і дістав з кишені нову жменю насіння.

Пані Аліса позадкувала, не спускаючи з капрала та солдата настороженого погляду, а далі, отямившись, кинулась бігти, на ходу вигукуючи:

— Вони такі ж… як і мій чоловік! Боже, у якій країні я живу?

Проте, хоч намагалася згадати, у якій саме вона жила, але так попри всі зусилля і не могла пригадати.

"Треба запитати про це в подруги, вона така, що все знає. Навіть, у якій саме країні вона живе".

Але зрозуміло було й так, що це країна ідіотів і таку батьківщину треба негайно, доки ще не пізно, міняти. Вибити шубку з чоловіка і перебиратися в іншу, де немає схиблених, а є пристойна зима, бо ті дві шуби, які вона ціною власного здоров’я видавила з того… з ким має нещастя жити, через жаркий вітчизняний клімат так жодного разу й не зодягла. А в зв’язку з її міграцією в іншу країну, у ту, де є нарешті зима, чоловік таки мусить купити шубку…

Заодно вирішила, повернувшись додому, негайно зателефонувати військовому міністрові і застерегти, щоб був обережний, адже в його війську самі лише божевільні…

Подзвонила і — о, диво! — її відразу ж з’єднали з паном військовим міністром. І пан міністр її ввічливо вислухав і навіть поспівчував, що "вельмишановна пані не змогла потрапити на міст", ще й висловив обурення, що військові біля мосту так нечемно з нею повелися, хоча міст і справді той… підірваний…

— Я-ак? — ледь не задихнулась Аліса. — І ви… ви теж?..

— На жаль, я нічим не можу зарадити пані у порушеній нею проблемі, адже особисто я, хоча де-факто й залишаюся міністром, але де-юре вже три дні перебуваю у полоні сусідньої держави, котра, на жаль, виграла міждержавні маневри. Питання моєї репатріації ще не розглядалося урядом, проте у зв’язку з нашим прикрим програшем перебуваю у відставці. І коли я буду репатрійований і, отже, зможу допомогти шановній пані, яка, судячи з голосу, є просто чарівною, — не знаю, бо такою інформацією на сьогодні ще не володію…

І в трубці почулися короткі гудки…

Після того дзвінка Аліса довго не могла прийти до тями… Що це за чудеса творяться в країні? Солдат не пускає її на міст, який буцімто висаджений у повітря, хоча насправді цілий-цілісінький, капрал, лузаючи насіння, заявляє, що він вже три дні як убитий, пан міністр, сидячи у своєму службовому кабінеті, пасталакає щось про те, що він буцімто перебуває в полоні сусідньої держави… З чоловіка вона вже добрий тиждень не може, незважаючи на всі докладені нею зусилля, видавити якоїсь там шубки… І в такій країні ідіотів їй доводиться жити!..

Хоча вона й поклала собі не розмовляти з чоловіком доти, доки він не купить їй нову шубку, все ж звернулася до нього за моральною підтримкою.

— Послухай, любий дурнику, що це твориться у наших збройних силах, починаючи від солдата й капрала і закінчуючи міністром? Вони що — всі з глузду поз’їжджали? І взагалі, — підвищила голос, — чого ти мовчиш, коли я з тобою розмовляю, хоч ти цього й не заслужив?! Негайно відповідай! Раджу не забувати, що тобі треба цілком добровільно давати згоду на купівлю для мене шубки і шукати гроші… Ти чуєш? Є в мене, врешті-решт, чоловік чи немає?

— Немає, — видавив із себе той, за кого вона мала необережність колись вийти заміж.

— Овва! Був, був, хоч і якийсь там абищо, але ж був. І раптом — немає. Цікаво, куди ж він подівся? Чому ти мочиш?

— Та хоча б тому, що я вже три дні як осел. А хіба осли можуть говорити?

— Ти-и?.. Осел?

Але тут пані Аліса згадала, що й справді три дні тому, вибиваючи з нього шубку, обізвала його віслюком.

— Але ж це не образа, а — правда. А хіба на правду можна ображатися?

І тут згадала, що й сама три дні перебуває у статусі змії підколодної, як обізвав її чоловік, пригадала, зітхнула і вмовкла, бо хіба змія підколодна може опуститися до того рівня, щоб говорити з якимось там… ослом? Вжалити його — то інша річ…

— Чудеса! Кругом чудеса!.. Виявляється, я таки й справді живу в країні чудес… І — з ким живу? З віслюком!

— Від зміюки підколодної чую! — долинуло з другої кімнати.

— А ти… ти — хам! — у відповідь верескнула Аліса. — Хамло і хамлюга! Невихований і некультурний!

Аж тут син нагодився.

— Ма-а…

— Відчепися, — відмахнулась мати. — У мене зараз немає часу відповідати на твої дурні запитання! Хіба ти не знаєш, що я досі не можу ознайомитися з останнім випуском журналу мод?!.

— Ма-а, я хочу дізнатися, — запхикав малий.

— От причепа! Та кажи швидше, що ти хочеш дізнатися. Мені ніколи! Через твого впертого батька, місце якому в паноптикумі ідіотів, я скоро взагалі… взагалі збожеволію, як ті солдати біля мосту, той військовий міністр!

— Ма-а… Якщо тато осел…

— Хто тобі таке сказав? Чи ти сам зробив це відкриття?

— Ти, я чув…

— А-а… коли я казала, то так воно і є насправді. Затям, мама завжди каже правду. Правду і правду, і нічого більше, крім правди!

— Якщо тато осел, — знову почав син, і мама ствердно кивнула головою, — а ти… змія підколодна…

— Хто це змолов тобі таку нісенітницю?

— Тато, я чув, як він… як ви…

— Тато — хам! Зарубай на носі: все, що казав чи каже, чи ще казатиме, — є маячнею сивої кобили і, зрозуміло, ніколи не відповідає дійсності.

— То яка ж я тоді… тварина?

— Ти не тварина, — обурилася мама. — Якщо я людина… тата не рахуємо, він з людством давно розминувся, а може, й ніколи не був хомо сапієнсом… Так ось, якщо я людина, значить, і ти людина.

— Тоді якої я… національності?

Але цього й Аліса не знала. Як не відала — і якої вона сама національності. Певніше, ще не встигла дізнатися за браком часу.

— Займися чим-небудь, — порадила. — Як тільки я розберуся із журналом мод, акт і з’ясую питання, що тебе цікавить. Себто — якої ти національності і заодно, якої я…

ЦІЛУВАННЯ З ЛЮДОЇДОМ

Цілувати — торкатися губами до кого-,

чого-небудь на знак любові, дружби,

поваги при зустрічі, прощанні і т.ін.

Факт

Заглянувши, наприклад, до тлумачного словника, ми прочитаємо там про людоїдів, що то й справді дикуни, які лигають людське м’ясо. Адже людоїдство, як вчать нас все ті ж словники, це — "споживання людського м’яса…". Ким? Та "деякими племенами, які перебували (а раптом ще й досі перебувають, га? — В. Ч.) на первісній стадії розвитку".

Людоїди живуть (чи — жили?) в екзотичних, як прийнято казати, країнах. Там дикуни, попередньо підгодувавши свої жертви, як тварин годують на заріз, тереблять нещасних представників хомо сапієнса — вимоченими в маринаді, вареними чи смаженими (із спеціями, звичайно), або й засоленими, як ото солонину чи ту ж тараньку — одне слово, що кому, даруйте, смакує. І преспокійно та з апетитом уминають-трощать їх у своїх екзотичних країнах на кшталт Нової Гвінеї, що була заповідником людоїдства ще й у XX ст.

Тамтешні папуаси, наприклад, вважали людське тіло і голову осереддям особливої магічної сили — мани, яка, коли з’їсти її носія, неодмінно переходить до нового власника. Тож папуаси напихаються собі подібними не тільки з голоднечі, що спалахувала у них не так вже й рідко, а й з поваги до… небіжчика. А тому, щоб назавжди зберегти померлого родака серед близьких, первісні гурмани уводили його тіло до свого харчового раціону і гуртом глитали мертвяка. І нічого не вдієш — дикуни з екзотичної країни!

Так то воно (що дикуни) і трішечки мовби й інак. Адже найекзотичнішим людожером XX ст. в історії людства залишився його величність імператор Центральноафриканської республіки (чи то пак імперії) Жан-Бедель Бокасса. Як бачимо, його вотчина — не якийсь там дикий край, не кулички на краю світу, бо вже з назви ясно, що знаходиться та республіка-монархія в Центральній Африці. І навіть є членом ООН, має інститути, університет, музеї, пресу, працюють радіомовлення і телебачення.

В Убгані-Шарі, як тоді називалася ЦАР, у французькій колоніальній армії і служив такий собі непоказний, радше миршавенький (ні зросту, ні виду) хлопчисько з народності мбака (що, до слова, славилось людожерством), сержантик Жан-Бедель Бокасса. Коли була проголошена незалежність, Бокасса вже надів погони капітана, а згодом — мав впливових родичів-покровителів та й до французів зумів втертись в довір’я — полковника, й опинився в кріслі начальника Генерального штабу своєї крихітної держави.

В ніч під Новий 1966 рік він хвацько скидає президента країни й захоплює верховну владу. Ще через кілька років перетворює ЦАР на конституційну монархію під назвою Центральноафриканська Імперія — знай наших! На чолі, звичайно, з імператором. Так, так, Бокассою. Недарма ж французький сержантик захоплювався Наполеоном. Так ось той президент-імператор і став найбільшим людоїдом в новітній історії планети Земля, який своїх політичних противників (та й не тільки їх) поїдом їв. У прямому значенні цього слова, адже на обід йому частенько подавали смажених лідерів опозиції в майонезі та під різними соусами, здебільшого з гілочкою кропу в роті.

Через роки та роки один з його синів (людоїд був одружений 17 разів і породив 55 дітей, кожному з яких видавали по золотому значку з портретом батька і таким чином чада ставали "імперськими принцами"), який теж належав до "імперських принців", вже по смерті свого екзотичного родителя, пригрівся в Парижі (правда, змінивши прізвище), відкрив там дві закусочні, де подає клієнтам… ні, ні, не сандвічі з ручками дітей і не салати з чоловічиною чи котлети з мертвечиною, а звичайні, з курятиною та сиром; так ось він засвідчив, що в його рідній Африці зовсім інше ставлення до людоїдства, як деінде.