Царська охота - Чемерис Валентин

Адже оте закінчення "енко" видавало в ньому з головою українця і він думав, що з таким прізвищем не зробить кар’єри, а тому переінакшив його на російський кшталт і став звідтоді Пйотром Петровим, — змінивши заодно й свою національність на національність "старшого брата".

Невдовзі новоспеченого Петра Петрова послали в століцу нашої тодішньої родіни в довготривале відрядження. Там він зійшовся з однією перезрілою дамою із зв’язками і вона його не лише прописала в Москві, а й допомогла йому зробити кар’єру — аж до заступника союзного міністра включно.

Будучи значно старшою, його московська пасія давно померла, відтоді він живе сам-один в шикарній квартирі в столиці сусідньої держави, має генеральську пенсію. А це вирішив приїхати в Україну, на свою колишню батьківщину — потягло як журавля у вирій. І тут з ним сталося потрясіння. Чи — прозріння. Пйотр Петров зробив приголомшливе для себе відкриття: він уже чужий серед своїх (не ставши своїм серед чужих) і батьківщини у нього по суті немає, а є лише місце проживання в сусідній державі. Це його і вбило. Морально".

Із стенограми допиту:

"— То хто ви, врешті-решт, гражданін Пйотр, чи як вас там насправді? Петро?..

— Я вже скоро піввіку, як не Петро Петренко.

— А хто ж ви?

— Та я ж і кажу: труп. Я сам себе вбив ще сорок років тому. І від своєї сім’ї відмовився, від дітей, від батьківщини…

— Послушайте, гражданін, — спалахнув сержант. — Бросьте ви єнто… сказки гуторить: убив, убив… Ви ж іще живий.

— Як Пйотр Петров з чужої столиці — так. Живий. Як Петро Петренко з українського Надросся, з Богуслава, батьківщини своєї — мертвий. Я сам у собі Петра Петренка вбив, українця, а виплодив манкурта. Сам себе і батьківщини позбавив. Навзамін маю лише прописку в чужій столиці…

— Ми вже чули, що ви — ніхто.

— А я і є ніхто. Великий НІХТО.

— Т-туди т-твою!.. — спалахнув сержант.

— В душі — Сахара, — не слухав його затриманий. — Я — ходячий труп. Оболонка для споживання їжі та відправлення природних відходів…

— Уф-ф-ф!!! — схопився сержант. — Дайте мені води! Цей псих мене задовбав! Риба шукає де глибше, людина — де лучче, а він… Не пойму я цих… хахлов.

— Алое ж ти сам — хахол, — нагадали йому.

— На жаль. Але я готовий поміняти свою національність на престижнішу. А цей дурак плаче за цією… тьху. Хохландією. Ех, пожити б, як він, — у зореносній!..

Тоді із затриманим вирішив поговорити інший, терпеливіший чин.

Почав він м’яко і наче аж співчутливо:

— Шановний, заспокойтеся. Як я вас розумію, після сорокарічного життя в чужому краї ви нарешті приїхали на свою колишню батьківщину і відчули себе… чужим. Серед своїх. Себто безбатченком, так? Людиною яка колись втекла з України, а виявилось, що насправді від самої себе. Але від самого себе неможливо втекти, так? І ось ви відчули себе людино, яка відцуралася… е-е… заради вигоди від самого себе, свого народу, своєї національності, батьківщини. І навіть від свого батьківського прізвище. Зрештою, від самого себе. Так? І це сталося з одного боку під впливом страху, що його ніс тодішній режим, а з другого — заради кар’єри…

Затриманий трясся й бурмотів:

— На жаль, саме так. Я все втратив. І, зрештою саме життя, бо превів його на ніщо. Там я не став своїм, а тут став чужим. Тепер я вже і не Петро Петренко, і не Пйотр Петров. Я тепер — неопізнаний труп. Ще живий, але вже давно мертвий. І ні там не потрібний, ні тут. Я спустошений, вичавлений. Я — ніхто. Україна є, а мене немає.

— Псих! Не інакше, як нарк скритий! Задовбав своєю Україною все відділення, — бурчав сержант. — Теж — знайшов за ким плакати — вік би її не бачити! У нього пенсія в Москві — ого-го! Квартира! У нього навіть солідна хвамилія — Пйотр Петров, а не якийсь там… Петренко, не Рябошапка, як у мене. А він… За якимось Петром Петренком скиглить. За якоюсь Україною — дур-рак! Сказано, труп неопознаний! Так він і є труп неопознаний! Лічить його нада. І взагалі, взагалі він… націоналіст!

— Ти — що? — шикнули на нього. — Забув, у якій країні живеш? Сьогодні в незалежній… Це, колись лайливе слово, стало ознакою патріотизму.

— Але того типа треба дєйствітєльно… посадити!

— Тю! Заснув і досі не проснувся? Та сьогодні в нєзалєжной за таке не садять.

— Да-а? А жаль. Коли садили — тоді порядок був. А тепер… Навіть органи у нас уже не ті… І гулаги в Сибіряці завдяки цій… нєзалєжності здуру втратили. А які гулаги були! Всю планету пройди — кращих не знайдеш!

— Тссс!

— А чого мені бояцця? Я про це і вголос можу сказати. Хай бандьори із Західної шепочуться, а наше дєло правоє: ми побєдім. І я в себе вдома, я тут хазяїн, туди його… перетуди!..

— Отже, — підсумував лікар, якого було запрошено до РУ МВС оглянути затриманого. — Громадянина Петрова треба серйозно лікувати. Бажано в стаціонарі.

— Тобто, в психушці?

— Ну, скажемо так: в обласному психоневрологічному диспансері.

— У тому, до якого його погрожували запроторити ще сорок років тому?

Лікар лише плечима стенув:

— Не знаю, я не політик. Я всього лише ескулап. Як накажуть, так і поставлю діагноз. І думаю, що суть не в термінології. Хоча… — озирнувшись, шепнув: — Можуть ті… рухівці, підняти галас, що ми й сьогодні той… у психушку…

— Але ж він ніби… е-е… справді ненормальний. Принаймні, заявляє, що він… труп неопізнаний. Чого ж іще треба? Він же… опасний. Для общєствєнності…

— Очевидно, це він — щодо трупа, висловлюється так… м-м… фігурально. Хоча лікування йому не зашкодить. А там — дивіться…

Затриманого вже виводили з райвідділу, щоб газиком відвезти до обласного психоневрологічного диспансеру, як на ґанок вискочив черговий:

— Ей, ей?! Постривайте, я ж забув про сопроводиловку.

Повернувшись до кабінету, заходився швидко й розмашисто виводити:

"Сім настоящим направляєця в больніцу для лєчєнія і прійнятія срочних мєр гр. Неопознаний людський труп в кол. 1 (один) екземпляр мужского пола, примерно 70 лєт под клічкой Пйотр Петров, которий заявляєт, шо он Пйотр Петров і шо он сам себе вбив — возможна манія прєслєдованія но разбірайтєсь самі. Соц. проісхождєніє (за власним зізнанням): НІХТО.

Черговий РУ МВС такий-то.

P. S.

— "Людський труп, який блукав вулицями…". Тьху, що вони тут понаписували, — вилаявся черговий і дописав: — "больной страждаєт за Україной. Відать дєйствітєльно націоналіст — учтітє ето! Он мешает гражданам жіть нормальной полноценной жізню в нєзалєжной Українє".

ПРОЦЕДУРА СТРАТЕГІЧНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

— У вас що? Процедура стратегічного призначення? Прошу… Вас як?.. По вищому класу? О’кей! З одеколоном "Шипр" влаштовує?

Прямо з Москви-матушки. Платіть у касу згідно з таксою, заходьте до вільної кабіни… Не знаю, як у кого, а в нас русифікація, як процедура стратегічного призначення, тільки найвищого ґатунку. Абсолютна надійність. Не дарма ж ми отримали знак якості. Працюємо без браку, хоча буває, що й без вихідних — такий наплив бажаючих… На озброєнні в нас наукова методика, свого часу розроблена такими видатними діячами русифікації, як Петро Перший, Катерина Друга, Валуєв, Аракчеєв, Муравйов (так, так, той, що у 18-му Київ брав, досвід він нам залишив величезний!), Троцький, Ленін, Сталін, Лаврентій Павлович Берія, сотоваріщі і, звичайно ж, лічно дорогий Леонід Ілліч… Ну, а про різних там бабуриних та іже з ними і не згадую, тьма їх!

Які ціни за процедуру? Чисто символічні. Чому повністю не за спасибі? Тому, що наш ІДОЗР — Інтернаціональний Духовно-Оздоровчий Центр по здійсненню Добровільної Русифікації — на госпрозрахунку. Звичайно, Москва по-братньому нам допомагає, як завжди нас в біді не полишає, але, дещицю, бодай на прибиральницю, мусимо й самі заробляти. Щоб ті письменники не пасталакали, що все на Україні за гроші, тільки русифікація безплатно. Та й потім… Коли й зовсім задарма, черги такі виникнуть, що й офіс нам рознесуть. А він у нас скромний. Щоправда, ми вже почали будувати ПЕЩЕРУ — Палац Щасливої русифікації України. Там вже всі українці помістяться. Але зараз доводиться тимчасово стримувати свій розмах… До речі, без черги і без оплати у нас проходять лише ветерани, які ще повністю не зрусифікувалися, інваліди розумової праці, партократи з бюрократами, герої соцпраці і члени соцпартії та компартії, орденоносці колишнього союзу, малоімущі… А дітям, як завжди, зелена вулиця. Підростаюче покоління зрусифікуємо оперативно. Адже діти — наше майбутнє.

Панів цікавить, звідки я знаю хохляндську мову? Так я ж… Прапрапрадід мій був запорожцем, прапрадід вже малоросом, а я — хохол. Працюю координатором-русифікатором мєстного насєлєнія… Платять добряче, в доларах. За кожну зрусифіковану понад план душечку — втричі дорожче. Стараємось! А мені, наприклад, однаково, де вкалувать. Якщо рухівці за дерусифікацію платитимуть більше, як Москва за русифікацію — перейду до рухівців. Як мовиться, нам, татарам, все одно, аби наше було зверху… Що? Чи не заважають націоналісти? О-о!.. Вони до того знахабніли, що навіть хотіли закрити наш Центр Добровільної Русифікації. Діють в Україні, як у себе вдома. Але не на тих напали, Москва їм дала одкоша. Зараз демократія, хай народ сам вибирає, що йому до душі: націоналізм чи інтернаціоналізм у формі русифікації. Можемо й в ООН поскаржитись, щоб міжнародний фонд не давав Україні валютної допомоги за попіраніє прав лічності і зоологіческий націоналізм. Та й сусідня держава, коли треба, газ перекриє чи та енергоресурси… А тим, хто зрусифікується, тобто стане інтернаціоналістом, газ подаватимуть в першу чергу, прямо з Уренгоя і на квартиру. І не який-небудь смердючий, а — запашний та солодкий… І народ повалив не до рухівців, а до нас. А електрифікація плюс русифікація і є радянська влада.

Що собою являє наш захід стратегічного призначення? Абсолютно нешкідлива для організму процедура, гігієнічна до всього ж. Правда, доводиться деякі шланги уводити через анальний отвір, але ж видаємо безкоштовний одеколончик… А на голову надіваємо шолом, як ото в жіночих перукарнях. Ми його на жаргоні "шептуном" звемо… Отож, ви в кабіні розслаблюєтесь, заспокоюєтесь, що різні там чорноволи над вами уже не владі і, щасливі, засинаєте. А "шептун" тим часом починає нашіптувати… І ви прокидаєтесь вже руськоязичним насєлєнієм єдіной і нєдєлімой… Себто стовідсотковим інтернаціоналістом.