Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор
На прикутого до щогли ланцюгом ніхто не звертав уваги. Його очікувала кара нагаями й вигнання.
З носової частини судна, де була каюта гетьмана, піднявся на поміст осавулів помічник. Він підійшов до в’язня, відімкнув замок і на ланцюгу повів у каюту.
За столом сидів Нетудихата; обіруч від нього лажели нагай і оголена шабля.
— Вибирай, Якими, — сказав осавул, киваючи на знаряддя, одним з яких мусив спізнатися в’язень.
— Я вже вибрав, – відказав той.
— Хто з братчиків вашої — другої чайки був у змові з Буцматим?
— Небагато, всього з дюжину-півтори, разом з тими, які пішли на пошуки зниклого чайковського.
— А решта?
— Решта? Третина команди підтримувала їх, проте відкрито своїх настроїв не виказувала. А більшість — то все білі. Їх не втаємничували.
— А на інших чайках?
— Кожен з нас — вісімнадцяти мав друзів поміж команд. Хто з ким товаришував — невідомо. Знали чайковський, підчайковський і Буцматий. То був осередок. У своє коло вони впускали тільки того, в кого хотіли щось вивідати. Намірами ж ні з ким не ділилися.
— Ти казав, що вони хотіли заволодіти скарбом, а Буцматого зробити гетьманом...
— Це кінцева мета. А я кажу про дії, які до неї вели. Так, про намір убити Богдана знало лише шестеро. Мене і ще двох вони притягли тільки тому, що ми випадково підслухали їхню розмову. Якби відмовилися, то отримали б стилет у спину.
— Ти міг би повідомити гетьмана...
— Тоді б спливло й те, що я був у гурті змовників.
В’язень стояв, з його зап’ястя звисав ланцюг з важким замком.
— Зніми з нього наручник, — наказав осавул підосавулові. І знову до в’язня: — Як ти міг вклепатися в таке, Якиме!? Ти ж не якийсь білий, новак, а гартований січовик...
Чоловік усміхнувся, розглядаючи рану від браслета на зап’ясті. Тоді повів очима на шаблю й нагая, спитав:
— А що, Мартине, з’явився й третій вибір?
Осавул пропустив те зауваження повз вуха, натомість поцікавився:
— Це зріло ще до походу, чи вже в дорозі?
— До походу — не знаю. Так, балачки, чутки поширювали про Богданову бездіяльність і буцімто корисливість. Але тому мало хто вірив.
— Коли саме почалося оббріхування?
В’язень наморщив чоло, щось пригадуючи.
— Невдовзі по тому, як характерника Оникія хотіли вбити... Ага, згадав, коли Кубуся пов’язали. Буцматий тоді по куренях став ходити. І курінний наш, він же чайковський, також... Та й до них стали приходити від інших куренів.
— Багацько?
— Та ні, по одному-двоє.
— І з мого також?
— Ні. З першого не було.
— Вони що, товаришували?... Ну, Кубусь з Буцматим?
— Авжеж. І не тільки з Буцматим, а також з курінним і підкурінним. Вони ото гуртувалися осібно і про щось балакали подовгу. А часом зникали й поверталися вже без Кубуся, досить пізно.
— Кубусь був із ляхів — єзуїт, — сказав Нетудихата. — А Буцматий — наш бровко. Що їх пов’язувало?
— Буцматий не зовсмі нашої крові. З-під татарина він. Батько його з тих татарських розбійників, які нашкодили у себе в Криму і, ховаючись, забрели на Січ. Козакував, а потім зимівник купив у одного нашого, десь на Орелі — річці, що в Дніпро впадає. Курінний також не з наших — із сербів.
— Та він же православний, як і більшість сербів.
— То й що? І Буцматий православного вдає, а молиться нишком якомусь деміургові — хто його втямить, що воно таке. Він лихий і жорстокий. Ми не вбивали мирних людей у Сінопі, лише грабували. А він і вбивав, і знущався. Це він мені пригрозив, що як не піду з ними... До речі, підкурінний також не з наших.
— А тепер скажи, Якиме, хто з братчиків приходив до Буцматого і зверхників другого куреня, крім Кубуся? — Осавул покосився на шаблю. — Чи ти вже забув?
В’язень поблажливо осміхнувся.
— Ні. Не забув. Там я щось химерне спостеріг. До них приходили самі тільки руді. Ну, або з рудим оселедцем, або ж з обличчям, на якому ніби чорти горох молотили. У нас у Січі доволі всякої масті, хе-хе. А виходило так, що Буцматий і зверхники зналися лише з тією. І на привалі гостями нашого чайкового гурту були вони ж.
— Цікаві спостереження, — мовив Нетудихата не приховуючи іронії. — А придивись-но до мене — я також рудий. Та й ластовиння на тілі...
— Послухай, Мартине, я не жартую, — посерйознішав Яким. — Пригадай хоча б тих, кого вбили твої люди.
Тінь непевності майнула на обличчі осавула. Якийсь час він не озивався.
— А й справді, — подав нарешті голос. — Вони таки всі були рудими. Мені те кинулося в очі, коли їх ховали. Але тоді я не надав тому значення.
— От-от, — зрадів в’язень. — Я вже думав, ти не повіриш. До речі, всі вони мали ще одну прикмету — впливати на людей. — Яким на мить затнувся. — Ну, так, як галдовики...
— Як Оникій Колодуба?
— Десь так. Але Оникій на лихе не штовхає, та й сам лихого не чинить. Навпаки — і вилікує, й зуба заговорить. А в цих одне на думці — стати на чолі війська козацького та повести братчиків у якусь криваву бійню.
— Послухай, Якиме, ти так гарно кажеш зараз. Ніби й не тебе захопили на місці, де ви хотіли гетьмана вбити.
Спохмурнів в’язень по тих слова.
— Що б я тобі не казав, осавуле, ти все одно не повіриш, — озвався він по часі.
— А ти спробуй переконати.
— Бачиш, мені часом здавалося, що всі вони діти Кубуся, хоч він був і молодший від більшості з них.
— Чому ти кажеш був?
— Бо його вже немає.
— Він є — у в’язниці сидить. Очікує нашого суду.
— А вони — ну, люди Буцматого, вважають, що його вже на світі немає.
— Що за дурниці!
— Авжеж дурниці. Але вони кажуть, що його немає. Вже й сороковини по ньому справили.
— Вони що, медовуху кружали? В морському поході за таке на горло карають.
— Ні. Вони те по-своєму відзначили. Чайковський і підчайковський нашої чайки вночі того дня, коли буцімто сповнилося сорок днів по Кубусеві, зголосилися вбити Богдана. Мовляв Кубусь з того світу зажадав від них тієї офіри. Тоді саме місяць був уповні... Що з ними сталося — невідомо. Буцматий подейкував, що то ти вкоротив їм віку, а кінці — в воду... Він до ранку очікував, що й по нього прийдуть. Та обернулося на краще.
— Те, що ти кажеш, — нісенітниці. Якщо Кубусь і справді мертвий, то звідки про те довідалися його поплічники? Братчики не мали жодної зустрічі з зовнішнім світом, окрім того часу, коли напали на Сіноп. А якби й мали, то требу було б щоб людина — носій тієї звістки перестрів нас десь на Тендрі. Але як би він довідався, що саме цей шлях обере Богдан? Розумієш? Дурниці те все. — У голосі осавула хоч і бриніла впевненість, проте Яким бачив по його очах, що той розгублений.
Запала мовчанка, крізь прочинені двері долинало порипування кочетів і ритмічні удари весел об воду.
— Так я знову — про здатність наших рудих впливати на людей, — озвався в’язень. — Вони, коли говорять, ніби в душу тобі влазять. Ну, буцімто щось там підміняють. Надто ж коли їх кілька. І ти якийсь час ходиш з тим. Обертаєшся на одного з них. Потім, якщо їх довго не бачиш, знову стаєш собою.
— Це зветься навіюванням, — подав голос Нетудихата.
— Я не тямлю, що воно таке — навіювання. Але знаю, що таке вроки. Їхні чари схожі на вроки. Коли ти чиниш їм спротив, у тебе раптом починає сильно боліти голова, або судомою зводить руки й ноги, або не сіло, не впало поріжешся, коли різатимеш хліб, або... — В’язень по миті затнувся. — О, Господи! — зойкнув, хапаючись за живіт. — Знову цей клятий біль! Вони знають! — Він пополотнів і впав, як підкошений, ударившись головою об підлогу.
Підосавул, який перший підскочив до нього, сказав:
— Віддав Богові душу, — й перехрестився.
Нетудихата помацав пульс.
— Не схоже на те. Бери за ноги покладемо на канапу.
— Та на ній же гетьман спить, — сказав підосавул. — А цей, схоже, занечищений.
— І те правда. Тоді дай йому щось під голову.
Раптом тіло Якима випросталося, стало твердим, немов дошка. Нетудихата відсмикнув від нього руку.
— О, Боже! О, Святий Миколо Чудотворцю! — вигукнув старшина. — Та він здерев’янів!
Але в’язень став здригатись, коїти якісь вихиляси, з рота пішла піна. Здавалося, з нього щось виборсується.
— Чорна хвороба, — сказав підосавул. — У Черкасах я бачив, як жінку об дорогу било.
— Ага, падуча, — підтвердив осавул.
Тим часом тіло Якима немов би роздвоїлося; з нього щось вихопилося, схоже на людську постать з пари чи диму, й розчинилося в просторі. В’язень ураз зів’яв. Цього разу осавул з острахом торкнувся зап’ястя, де ледь-ледь угадувався пульс.
Яким розплющив очі.
— Де він? — запитав.
— Хто? — поцікавився осавул.
— Чайковський.
— Який чайковський?
— Нашої, другої чайки.
— Та він же мертвий! — вихопилося в Нетудихати.
— Він щойно був тут, — мовив Яким. — Він мене кудись водив. Там і Кубусь, і Буцматий, і підчайковський, і оті, що їх порубали вночі. Вони живі, ніби нікуди й не зникали. З ними ще кілька рудих, яких не дорахувалися після сінопської битви, і отой галерник Мурлага...
Нетудихата стояв вражений видінням і оповіддю в’язня. Нарешті отямився.
— Семене, ти бачив? — звернувся до помічника.
Підосавул, що перебував в остовпінні, поволі оживав і закивав. Йому на час відняло мову.
— Візьми зволож віхоть та дай йому нехай утре обличчя, — наказав старшина.
Тим часом Яким зіп’явся на рівні й осавул підсунув йому стільця.
— Вони в кожному з нас — тих, кого звели... — озвався в’язень, сідаючи й обтираючи лице. — Відпусти мене, Мартине, я втоплюся. Гріх важкий ношу. Він буде мені за камінь на шиї.
— Забудь про це й думати. Я тобі повірив. Може, те, що сталося з тобою, й на краще... Послухай-но, ти казав, що всі змовники руді. Але ж Буцматий не тієї масті...
— Він справді не теє... Але Бог означив його в інший спосіб — спотворив йому мову, а сатана наділив навіснінням і жорстокістю. Він хоч і не галдовик, але вони його за свого мають. Вони таких, як він відшукують поміж братчиків і гуртують довкола себе.
— Боже, яка нечисть! — вихопилося в підосавула. — І де вони тільки беруться?
— Я знаю, де вони беруться, — сказав Яким. — Тепер уже знаю, бо вони не мають більше влади наді мною. Винні ми самі й наш січовий закон, який дозволяє приймати в кіш кого попало. Крім справді шляхетних чи скривджених владою людей, сюди суне всіляка потороч. Злодії, злочинці з великої дороги. Є й ті, що втекли від інквізиції. По всій Європі багаття палають. Ось вони й кинулися туди, де в католиків руки короткі.
— Але ж і за Оникієм Колодуба полюють пси господні, — зауважив Нетудихата.
