Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

Він подивився на сонце, що вже вийшло на полудень, тоді перевів зчужілі очі на серба, сказав:

— То йди помолися... Бо й мені треба готуватися до обідньої молитви. — Імам швидко попрямував дорогою, що вела до фортечної брами.

Невдовзі з фортеці виїхало п’ятеро вершників-яничарів і учвал пустилися до постоялого двору на околиці позафортечного міста. Там вони довго не затримались. Довідавшись у господаря постоялого двору, що його мешканці відбули, хоч і мали попередній намір прожити ще два дні, погнали коней по дорозі, яка вела на північний захід. Господар ще сказав, що постоялець вчора домовився з молдавськими купцями про те, що вони його, раба і двох дружин доправлять у Кишинів.

Лункий стукіт копит об биту дорогу ставав дедалі глухішим — відтавала прихоплена нічним морозцем земля; іскрився на полуденному сонці і перетворювався на росу іній, який вкривав рослинність обабіч шляху. Сава їхав останнім, на відстані сотні саженів від дівчат і Потурнака; на поводі в нього скакав кінь з тюками. Його завданням було озиратися, чи немає погоні, і в разі такої зняти чалму. Потурнак, помітивши те, гайнув би з дівчатами у найближчий перелісок, а Сава мусив би гнати далі, привертаючи до себе увагу, і також за якимось закрутом дороги зникнути в першому-ліпшому гайку. Зустрітися вони мали в Тягині на переправі. "Там однаково живе як молдаван, так і наших, — казав Потурнак. — Містечко те називають ще Тигин чи Бендери".

Коли сонце вже було в зеніті, Петро спинив коня, підождав, поки під’їде Сава, сказав: "Ми вже подолали з півсотні верст, отже, перебуваємо десь на півдорозі до Тягина. Якби їхали вздовж Дністра, то це було б ближче і, мабуть, безпечніше, але тієї дороги я не знаю. Коника з тюками я тепер беру з собою. Ти ж мусиш бути легкий, як вітер. Пообідаємо, коли наздоженемо молдаван". Дівчатам він нічого не сказав, просто прив’язав до сідел кожної клунок з коржем і великими грецькими оливками.

Не так просто було наздогнати купців. Молдавани перепочили лише один раз і зовсім недовго, про що свідчив свіжий кізяк обіч дороги, де паслися їхні коні. Мабуть, вони поспішали потрапити додому або ж до найближчого населеного пункту ще завидна.

Тим часом Петро з дівчатами якийсь час скакали підтюпцем, тоді знову погнали коней учвал. І тут Сава помітив попереду на закруті шляху три вози, які їхали не просто швидко, а, здавалося, летіли над шляхом. Купці панічно втікали від них, один з яких був у турецькому вбранні з двома пістолями за поясом, двоє відстали і ще один, також у чалмі, скакав віддалік. На каруцах лежало по кілька невеликих лантухів. Раптом останній віз спинився, а коні поскакали далі. Їздовий зіскочив на дорогу й побіг наздоганяти упряжку, але уздрівши, що наближається Потурнак, чкурнув у терновник. Петро вхопив переднього з четвірки за вуздечку, і коні зупинились. Вони були схарапуджені і натужно хрипіли. Наблизились дівчата, і господар упряжки, спостерігши, що то жінки, вийшов з кущів.

— Друже, ти так утікав, немовби за тобою зграя вовків гналася, — гукнув Петро купцеві молдавською.

— У цих краях водиться звір, лютіший за вовка, — відказав чоловік також по-молдавськи. — Ми думали, що нас яничари переслідують... — Він підібрав віжки і став лагідно поплескувати рукою коней, бурмочучи: — Сарака до міне... Пробачте, що батожив вас нещадно. Ви ж і постарались — разом з дишлом штельвагу відірвали. Мей-мей, і як ви тільки не заплуталися в посторонках?! Могли й ноги повиламувати.

— Дай їм трохи перепочити — вони й пробачать тобі, — порадив Потурнак.

Двоє передніх, уздрівши, що їхній товариш мирно бесідує з турком, спинили коней і звіддалік спостерігали.

— Що завело тебе, чужинцю, аж так далеко від рідної землі?

— Таки далеко, — погодився Потурнак. — А треба ж іще далі. Чи не підкажеш, шановний, найкоротший шлях до Кишинева?

— Іншого, крім того, на якому ти стоїш, поки немає. Роздоріжжя з’являться у Каушанах — аж чотири їх. Там ти будеш тільки під вечір, якщо гнатимеш коней так, як зараз. Пильнуй, бо тобі можуть показати дорогу через Тигин, а це верст тридцять замість двадцяти.

— Хіба там не знають, куди яка дорога веде?

— Знають, — відказав купець, — але це ворожий тобі край. — На широкому обличчі молдаванина майнула заклопотаність. — Як ти тільки не боїшся?!

— Боюсь. Але є причина, важливіша за страх.

— Немає нічого значнішого за страх, — заперечив купець. — Страх змушує тремтіти, а часом робити й таке, чого ніколи не зробив би ні окремий чоловік, ні цілий народ.

Вони підвели коней до каруци і стали прилаштовувати на місце дишло й штельвагу. Коли все полагодили і купець вмостився на лаві їздового, озвався Потурнак:

— Поміркуй, друже, над тим, чого це ваш господар Йона Вода Лютий, замість спокійнісінько платити данину султанові, підняв колись повстання? Адже вас, пробач, порівняно з турками жменька. Хіба Лютий мав бодай мізерну надію на перемогу? Не було в нього такої надії. Чи боялися він і ті, хто за ним пішов? Чи боялися дві тисячі козаків, які відгукнулися на його поклик? Авжеж боялися, але пішли на неминучу смерть.

Потурнак скочив у сідло, тоді взяв за повід нав’юченого коня й додав:

— Поміркуй над тим, чи є щось важливіше за страх.

— Хто ти? — почув услід Петро.

У відповідь він махнув рукою, мовляв, "Бувай!"

"Цьому верхівцеві треба б вищого коня..." — думала Меланія, споглядаючи чоловіка у турецькому вбранні — їхнім господарем, який скакав попереду.

Після того як вона втратила була свідомість на кораблі, він до неї більше не наближався — усе переказував через Наталку. У постоялому дворі їх смачно нагодували. Донька господаря принесла увечері пахучий напар із трав з медом, після якого до Меланії повернулися сили. Дівчина так-сяк тямила по-українському, і від неї вони довідалися, що недавно тут побувало козацьке військо на суднах і що жителі позафортечного міста змушені були рятуватися у дністровських плавнях. Проте на берег козаки не висадилися. Тільки перечекали бурю і знову в море вийшли. Донька господаря цікавилася, хто ті двоє, що їх привезли. Це була не спроба вивідати, а звичайна допитливість підлітка. "Старший — наш чоловік, — сказала Наталка. — Він купив нас на невільницькому базарі у Стамбулі. Везе в Кишинів, де в нього маєток". — "Справді?! — здивувалася дівчина. — Я бувала в Кишиневі — з батьком їздила. Там немає маєтків. Кишинів — маленьке містечко". — "Ну, він так каже... По-нашому, правда, не дуже тямить. Може, не маєток, а якесь угіддя". — "Вас тільки двоє в нього?" — допитувалася дівчина. "Схоже, так". — "А яка з вас стане першою?" Завваживши подив на обличчі Наталки, пояснила: "В мусульманських сім’ях обов’язково є перша дружина. Ну, та, що дає лад усьому". — "Може, старша?" — озвалась Меланія. "Ну, старша, перша, однаково". — "Він поки що не вибрав", — сказала Наталка, тамуючи посмішку. "А той — другий — його раб?" — знову дівчина. Меланія вже збиралася відповісти, що в різних ситуаціях той був то за брата, то за товариша, то за раба, але її випередила Наталка: "Так, то його раб".

Тим часом вершник поминув двох візників, навіть не покосувавши оком у їхній бік. Либонь, він їх зневажав за те, що кинули напризволяще товариша. Раб не наближався, і їхав на такій самій відстані, як і до того. Коли подолали верст із десять і залишили далеко позаду молдавських купців, передній раптом повернув коня ліворуч, сіпнув за повод нав’юченого і, обернувшись до дівчат, кивнув, аби слідували за ним.

За півсотні сажнів від дороги розкинувся густий гай. У Меланії щось важке піднялось, як тоді на кораблі, коли товариш турка заступив їй двері в каюту. Їхали поміж дерев на схід. Густий змішаний ліс дедалі змінювали верби й осокори, що свідчило про наближення до ріки. Коні вийшли до невеличкого потоку й жадібно припали до води. Чулося говть-говть. Позаду зашурхотіло — наближався вершник, який їхав увесь час на відстані. Його кінь також кинувся до води і заходився її жадібно втягувати в себе. Обличчя верхівця було запнуте запиналом від чалми.

— А чого у раба обличчя весь час заховане? — поцікавилась Меланія у Наталки.

— У них такий звичай, — відказала Наталка, кинувши погляд на господаря, який уже спішився і знімав тюки з нав’юченого коня. — Дружини не повинні бачити обличчя інших чоловіків.

— Щось я такого не завважувала, — засумнівалася Меланія. — Може, обличчя жінок не повинні бачити чужі чоловіки...

Довго пили коні. Зупинялися, здригались і знову припадали до води.

Два гостроверхі ногайські шатра поставили не на галявині, а в гущавині. Меланія міркувала так: "Одне для господаря й нас — його дружин, друге — для раба". Коли ж у шатра поклали по два ліжники й по дві ковдри, вона заспокоїлась: "Одне — для нас з Наталею, друге — для чоловіків". І тут до вуха долинув ледь вловимий гул. Стривожився турок, який порався з рабом біля купи хмизу для ватри. Гул наростав; він чувся від шляху. Незабаром уже можна було розпізнати гуркіт коліс і тупіт копит. То їхали купці, що відстали від них. Господар заспокоївся й заходився біля купи сушняку. Скоро полум’я лизнуло мідний казан, а невдовзі по галявині пішов дух чогось смачного й знайомого.

— Кулішем пахне, — озвалась Наталка.

— Справді, — потвердила Меланія. — Звідки їм знати, як готують куліш?

І тут господар махнув рукою Наталці, щоб підійшла. Вони про щось погомоніли, а тоді дівчина попрямувала до сідел і клунків та дістала з сакви шмат тканини, полумиски й ложки.

— Якою мовою ти балакала з турком? — спитала Меланія.

— Мовою серця, — відказала Наталка з усміхом.

— Хіба у тих нелюдів є серце?

— Є. Його тільки треба розгледіти. — Мить поміркувавши, додала: — Часом за прикметами нелюда ховається людина.

Коли на простеленому під вербою шматку полотна запарував куліш у двох дерев’яних полумисках і з’явилися наламані коржі, турок взяв чотири ложки і поклав по дві обабіч полумисків. Тоді зняв чалму, скинув верхній одяг османа і звернувся до Наталки.

— Дівчино, у тебе є подруга, а в мене є товариш. І подруга твоя, й товариш мій спізнали великих поневірянь. Чи не поєднати нам ці дві обпалені пеклом, але незаймані людські долі?

Меланії здалося, що вона раптом провалилася в сон. Як тоді на кораблі, коли марила; у її маренні ці двоє також балакали зрозумілою їй мовою.