Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

Лягав у ліжко з якоюсь із них, хоча мені кортіло бути з іншою. І все заради спокою в родині. Боже, як він міг, той клятий Петро, за моє добре серце, за мої дружні почуття до нього так віддячити!? Вдавав із себе правовірного, хадж здійснив..." І тут щось стороннє втрутилося в плин тривожних думок купця. Те щось ніби звернуло його увагу на підмізинний палець з перснем, вартість якого годі було й визначити, на розмову в медресе з сином Селімом, якому Петро дав стільки грошей, що йому на півжиття вистачить. У душі Ібн Джафара затеплилася квола надія на те, що Аллах відвів лиху руку від його оселі. Не міг Петро не захистити дім, у якому стільки прожив. З усього видно, що зустріч із Зухрою в нього була щира, інакше вона не виказала б йому таємниці про Селіма.

Тим часом уже стало видно фортецю, більша частина якої виростала прямо з моря, біля неї поодинокі постаті. А з півдня, з пустелі, здавалося, витікав рудий потічок і осідав на піску біля брамного берега. То була вервечка каравану з нав’ючених верблюдів і мулів. Все, як і раніше... А тільки не було вже неприступної твердині — перлини в короні султана — наймогутнішого з володарів світу.

— Ти, ба, Ібн Джафаре, життя вливається в Сіноп, — озвався капітан. — Караван. Якби тамтешній люд справді вигубили б гяури, то купцям ні з ким було б торгувати. Шкода тільки, що ті, кого ти розшукував в Істанбулі, зникли. А так би ми привезли вцілілим жителям великий подарунок. Нехай би скарали на свій розсуд...

— Авжеж, шкода, — погодився купець. — Але чи компенсувала б та страта бодай часточку нещасть, заподіяних тими іблісами?

— Може, їх ще впіймають... — сказав капітан, дослухаючись до ударів бубна, у такт якому занурювались у воду по двадцять п’ять весел з кожного борту. З наближенням до берега гупання ставали дедалі рідші і весла вже, здавалося, не загрібали, а ковзали по воді.

— Навряд чи, — відказав Ібн Джафар. — Чоловік, якого я розшукував, знає всі закапелки Істанбула, всі дороги. Він міг податися в Аравію і там пересидіти. До речі, він більше схожий на араба, ніж на козака, — високий, сухопарий, смагляве лице має...

— Ти обшукував усі кораблі чи тільки ті, що йшли курсом на Фана Кара Тенгіз?

— Тільки такі. І всім, кого обшукував, повідомляв прикмети... Останнім судном, яке я обшукав, був неф венеціанський, що йшов курсом на Акерман. Його капудан — якийсь серб.

Ібн Джафар зійшов на берег з порожніми руками. Увесь його вантаж складали жменька монет у кишені і перстень з діамантом на підмізинному пальці, який купець обачно перев’язав смужкою батисту, ніби палець був порізаний. Його особисті речі, неспроданий крам залишилися на судні Юрем-бея. Все було, як і раніше, тільки на березі валялося чимало непотребу. І все ж це був уже другий берег — він випромінював тривогу й жах. З наближенням до брами, на якій не було варти, тривога дедалі густішала. Купцеві здалося, що він прошкує не смугою землі, яка відділяла море від фортеці, а межею між світами живих і мерців. Він озирнувся і побачив сліди своїх ніг на піску — один чіткий, другий нечіткий, що був відбитком коротшої ноги. Брама виявилася розчиненою навстіж — без варти, немовби то була брама в пекло. Бо ворота в рай вузькі-превузькі. Поминувши арку, Ібн Джафар занурився у відчай і жах, які ще не вивітрилися з фортечного простору. Їх еманували згарища деяких жител, порожні вулиці. Він відчував їх, поки шкутильгав мощеною дорогою на пагорб, коли повертав ліворуч у вуличку, в кінці якої чотири рази грюкав у ворота своєї оселі. І тільки тоді, коли йому відчинили й він опинився на своєму подвір’ї, вся тривога раптом спала з нього. На нього дивилися лагідні лиця всіх його дружин, під навісом стояли його верблюди й коні. Він підвів догори очі, здійняв до неба руки й видихнув:

— О, Аллах, батьку наш справедливий, хвала тобі й слава!

Добрий обід влаштували жінки своєму володареві, своєму чоловікові. І він знайшов для кожної ніжне слово й теплий погляд. Тієї учти не потьмарили жодним спомином про страшні події, немовби їх і зовсім не сталося. Коли ж було з’їдено запашний пілаф і випито паклаву, Ібн Джафар усамітнився зі старшою дружиною Зухрою.

— Він тут побував? — запитав господар, коли двері кімнати старшої дружини причинились.

І хоч імені не було названо, Зухра відказала:

— Так.

Затим вона витягла з висувної шафи чималий капшук і висипала на столик золоті й срібні дукати.

— Це за той караван, що він не повернув.

Очі Ібн Джафара заіскрилися, немов два агати, на яких упав сонячний промінь. Тим часом Зухра знову сягнула рукою в шафу і витягла щось зав’язане в чималий вузол. Там виявилося кілька стилетів з золотими руків’ями, інкрустованими перлами й самоцвітами, броші, що їх яничари чіпляють на чалми, разки перлів.

— А це для Селіма.

— Нащо ти йому сказала про Селіма? — у запитанні не було докору.

— Бо то наш син. — Слово наш дивно прозвучало. У ньому вгадувалося не двоє, а троє людей.

— Атож, атож, — погодився купець. — Він побував у Селіма в медресе, назвався твоїм братом. Ти ж знаєш, Селім живе Святим Письмом... Той справив на нього велике враження.

— Приходив з товаришем, — казала Зухра. — Розшукували одну з тих дівчат, яку ти повіз на продаж до Істанбула. То наречена його товариша. До речі, якби не вони, нас би погвалтували, пограбували, а житло спалили б. Вони застрелили одного зі своїх під самими нашими ворітьми. А потім тіло віднесли на велику вулицю, аби не накликати на нас лиха. Козаки здебільшого грабували найзаможніших. Погвалтували увесь гарем губернатора. Уникли ганьби тільки чотири його дружини, які втекли разом з ним. О, Аллах, скільки нещастя принесли ті люди! Один молодий яничар, який тільки дивом вижив, позбувся глузду. Твердить усім, що він не він, а інший чоловік. Що його буцімто колись давно підмінили...

— А що з Юрем-беєвими?

— Нічого. Ну, вдерлися, пограбували... Але в оселі вже нікого не було. Ота його мудра грекиня зібрала всіх жінок, дітей і рабів, веліла забрати усе найцінніше і, поки яничари чинили опір козакам, вона вивела всіх на мулах і верблюдах через південну браму.

Купець про щось поміркував, а тоді мовив:

— Аллах таки прихильний до Юрем-бея...

Капітан нефа серб Махаровичич був хоч і грецької віри, проте яничари його поважали за обов’язковість і надійність. До того ж судно його могло взяти на борт до 300 тонн вантажу. Саме природна обачність змусила капітана вночі заякорити судно віддалік проходу в дністровський лиман. У темряві глибокопосажений неф міг би сісти на мілину. Та щойно засіріло на сході, як корабель знявся з кітви і попрямував у вузький прохід між двома косами, що відділяли лиман від моря. Південний вітер напнув підняті вітрила, і невдовзі капітан уже міг розгледіти на горизонті обриси акерманської фортеці.

Судно Махаровичича, а вірніше борошно, яке воно мало привезти, у фортеці очікували з нетерпінням. І як тільки на причалі помітили, що з корабля кинули кітву, як до нього полинуло з десяток великих фелюг і каїків.

Махаровичич покинув судно тільки по тому, як на берег переправили останній лантух з борошном. На причалі його зустріли інтендант-ага й імам.

— Чи добре тобі велося під час плавби? — поцікавився інтендант.

— Та незле, достойний, — відказав капітан. — А чого ти питаєш?

— Ну, ти ж плив без охорони. Всяке могло статися. Пірати, козаки, мало що...

— Бог милував, — сказав серб. — Звірюся вам, потерпав. Не так шторму боявся, як тих чортів з Дніпра. У Стамбулі сторожа обнишпорює всі судна — шукають козаків, які Сіноп пограбували. На моєму також побувала.

— Де Сіноп, а де Істанбул? — озвався імам.

— Кажуть, дехто з нападників розгулює тепер по Стамбулу. Ну, з колишніх невільників. То вони козацьке військо навели на Сіноп.

— Сіноп — неприступна твердиня, — знову імам. — Як вони могли те зробити?

— Авжеж неприступна. Я там не раз бував і можу підтвердити... Але вони взяли її хитрістю. Використали підводні човни.

— З-під води з’явилися? — мовив інтендант з усміхом. — Щось подібне я чув від оповідачів казок Шехерезади.

— Якби я на власні очі не побачив того човна, то подумав би те ж саме, що й ти, шановний інтенданте-ага. Але ж я його бачив на березі в Галаті. Доправила військова галера з Сінопа. Козаки його кинули, бо він дав течу, але баласту замало поклали, й він сплив.

— Як вони дихали? — поцікавився імам.

— Уяви собі, достойний слуга Аллаха, два каїки, покладених один на один. Верхній, перевернути догори днищем, — щось у вигляді діжі завдовжки в людський зріст. У ній стояв оглядовий і керував веслярами. Через цю руру вони й дихали. До речі, весла обтягнені шкірою з ніг віслюка, ширші розтруби присмолені довкола отворів для весел у нижньому каїку.

— Дотепно, дотепно... — зауважив імам. — А глибину ж як вони вибирали? Ну, на яку занурювалися?

— Та, мабуть, лантухами з піском. Але хай їм грець — тим козацьким слов’янам! Якщо ви не проти, я піду в церкву та подякую Батькові нашому небесному та його синові Ісусові Христу за те, що вони сприяли мені у плавбі.

— Мудрий намір маєш, шановний, — сказав імам. — Піди, помолися своєму Богові й пророкові Ісі. Я ж під час вечірньої молитви подякую Аллахові, що в тебе все на добре вийшло. Бо якби, спаси від того Аллах, щось скоїлося, то й ми на зиму зосталися б без коржів... А скажи-но, капудане, чи були такі кораблі, які б у Істанбулі не обшукували? — раптом запитав імам.

— Не знаю. Здається, тільки військові галери й ті судна, які вони супроводжували.

— Їх багато?

— Кого?

— Ну, гяурів?

— Шукали двох. Казали, що вони видають себе за аравійців. Там ціле полювання на жителів пустелі влаштували. Але чоловік, у якого ті двоє купили дівчат, повідпускав усіх. Каже, що один з тих двох — його колишній раб і він його впізнав би.

— А чого ж він його не затримав, коли той у нього купував невільниць? — озвався інтендант-ага.

— Не впізнав спочатку. Вони були з запнутими обличчями. До того ж минуло років з десять відтоді, коли він його бачив востаннє. Сінопець той гендлем займається — йому можна вірити. Каже, що козак іслам прийняв і став вільний; мешкав у нього. Він навіть хадж здійснив... Коран знає краще за будь-кого з вашої віри. Вже не кажу про мову...

Раптом лице імама посіріло.