Повія - Мирний Панас

Вони поспішали з роботою, та поспіли, коли вже почало сонце сідати. Разом з ними поспів і Кирило, одливши труну немов на заказ, — хоч і соснова, та вистругана гладко, вигинблювана по-столярськиї, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її пільно пригнав Кирило.

Увечері Карпо збігав до батюшки і за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати — батюшка обіцяв зайти на цвинтар, бо однак він живе недалечко від його.

На другий день збиралися ховати. Якнайраніше збирайсь, а все день загаяний, пропащий. Була саме субота. Карпо і Одарив порішили ховати впівдні: до того часу можна з варивом справитись. День, як і вчора, випав ясний-погожий; сонце — аж пече; пташки щебечуть. Після снідання почали збиратися люди. Чимала купка зібралась: шість чоловіка треба під труну, одного — з хрестом; п'ять-шість бабусь стареньких придибало провести покійницю, тихо сплакнути; десь два сліпці узялося з проводирем, — і проводирю знайшли роботу — нести коливо... Тихо-тихо потяглася процесія з Прісьчиного двору через майдан, повз церкву, на кладовище. Попереду хлопчик з коливом; за ним — Карпо з хрестом; за хрестом — нога в ногу шість чоловіка несуть нари з труною, закритою покрівлею до половини; у головах — Одарка сумна-невесела; за нею — купкою бабусі шкандибають; а на самому кінці два сліпці, забравшись за руки і піднявши голови вгору, бережно виступають, роз махуючи вперед себе довгими ціпками. Сонце стоїть над головою, сяє, грає на пожовклому обличчі помершої, стрибає по її закритих очах, неначе хочг розтулити, неначе каже: та розкрий їх, глянь, — як усюди гарно, і тепло, і весело!.. Шкода праці! Трупа тихо колишеться під рівною ходою шести чоловіка, а разом з труною і Прісьчин труп хитається, немов журиться, що прийшлося світ покидати...

— Стій! — хтось сказав з-під труни, коли наблизились до церкви. Усі стали. Чоловіки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб передихнути.

— Поти спочинемо, може б, хто хоч тричі ударив у дзвона, — сказав Кирило.

— Та хоч і я, — обізвався молодий чоловік з чорними вусами й кинувся до дзвіниці.

Гучно-зично загув великий дзвін з дзвіниці і розкотився в повітрі. За ним тихо зателенькали невеличкі дзвоники, немов маленькі діти заплакали за своїм старим батьком по помершій матері... Усім стало сумно-сумно; люди, зачувши дзвонів, захрестились-замолились...

А то хто по шляху в село трохи не підтюпцем біжить-поспішає і прямісінько чеше на купку людей, що стовпилися біля труни? Личко молоде, дівоче, залите слізьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!.. Ось-ось уже недалечке від купки — біжить, прожогом кидається між людей... Ось уже й біля труни... Глянула...

— О моя матінко! Моя голубонько! — роздався уразливий викрик тонкого плакучого голосу над людськими головами.

— Та це Христя?.. Вона! — разом скрикнуло кілька чоловіків, і всі витріщились.

Христя припала до труни і страшенно залементувала, її гіркий плач покривав гучний гук дзвонів. Аж ось вони й зовсім затихли; а в повітрі осталося різуче Христине голосіння...

— Годі! годі!.. Одведіть її від труни. Візьміть за руки та одведіть! —гукають чоловіки на бабів, наміряючись знову труну підняти.

Довго силкувались, поки Христю одірвали від труни, — так вона вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її під руки і тихо вели за труною. Христя, здається, нічого того не примічала і, йдучи, одно голосила, викрикуючи жалібні слова, приливаючи їх ще жалібнішими сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гіркого плачу. Одарка собі плакала. Бабусі зітхали. Чоловіки, неначе їх хто підганяв, зразу нриспішили: декотрі втирали зайвою рукою необачну сльозу, що туманила очі...

Повернули в улицю. Якраз треба було іти повз Грицькову хату. Донесли до його дворища.

— Стій! — роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук і знову припала до труни. Непевний лемент її знову заходив-забунтувався...

Народ з дворів вибігав довідатись — кого несуть; подивитися — кого ховають. Вибігла Хівря, стала коло воріт і перехрестилася; вибіг Федір, та, глянувши, подрав мерщій кудись огородом; виплив і Грицько.

— Де вона в гаспида взялася? — перше було його слово, забачивши Христю. Потім він підійшов до труни, узяв Христю за плече рукою і спитався:

— А ти відкіля се причимчикувала? Христя — одно тужила, одно голосила.

— Де взялася, питаю! — грізно гукнув Грицько, рвонувши Христю за плече. Рука його сприснула, і він поточився.

— Та не займай її хоч тута! — обізвалася Одарка, забачивши, що Грицько наміряється знову Христю за плече піймати. — Господи! Оце невидане... Уже б же не прийшла, коли б не пустили.

— Та дай їй хоч матір провести, — умішалося кілька чоловіків. — Уже ж коли втекла, не де дінеться — тут буде.

Грицько оханувся і мовчки одіишов від труни. Чоловіки одвели Христю, вхопили нари і знову помчали, Христя знову затужила. Охриплий її голос то гув, неначе перервана струна, то тонко-тонко, як вилясок, піднімався вгору...

Грицько не заспокоївся. Він все таки думав, що Христя втекла — аж поки не прийшла у волость бумага, цю її зовсім пущено...

— Таки викрутилась! — мовив він, чухаючи себе поза вухом...

— Як же ти, Христе, думаєш? — питалася Одарка на другий день після похорон. — У своїй хаті ягитимеш, чи, може б, у нас оселилася? Разом би робили і годувалися.

— Спасибі вам, Одарко. Не зостануся я нізащо тута. Далося мені се село узнаки, — провались воно крізь сиру землю, окреме божого дому та людей добрих! Піду шукати десь кращого місця...

— Хоч кращого, а хоч гіршого, аби — іншого!.. — не то сама собі, не то Христі одказала глухо Одарка.

Христя похнюпилася і, важко зітхнувши, заплакала.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

СТОРЧ ГОЛОВОЮ

І

Сіло сонце. Легенька тінь ночі упала на землю. Заблищали зорі в чистому небі, показався і місяць з-за гори — повний, червоний, неначе в бані паривсь. Сумно позирнув він крізь пил та куряву на людську біганину, на чудний гук міста. Не спить воно, та ще й не збирається спати. По кам'яних вулицях торохтять вощики, попід заборами снують люди, у кожній хаті горить світло; а великі будинки неначе в огні палають: з їх розчинених вікон ллються де співи, де бренькіт... Почалося окреме городське життя — життя ночі... Село не знає його, бо не знає і тії страшенної задухи, що здіймається удень з кам'яних улиць, з напечених сонцем стін, з тісних смердючих дворів і що не дає дихати, не дає жити. Про те не знає село. Примостившись на просторій просторості, серед широкого поля, укрите густими садками, оторочене кругом левадами, з річкою на краю, а іноді й посередині, — воно дише і вдень прохолодою. А вночі?.. Хоч би ставало тії короткої літньої ночі на відпочинок після денної праці, бо не вспіе заблимати світ над землею, як уже й продираються хазяйські очі, уже здіймаються натомлені руки на працю.

Не те у місті: там немає ні просторих левад, ні густих садків; там шматок місця потрібен під будівлю, котра б приносила більш користі, грошей, і там оселились люди не польової праці — гречкосії та хлібороби, а городськоі — ремісники, купці, крамарі, пани — воєнні й невоєнні, служащі й не служащі, жиди — в ярмулках і без ярмулок, в дорогих саєтах і в драних балахонах... Все те живе тільки на гроші, все те купує, що потрібно для життя, а не своїми руками добуває. Там життя ніколи не вгаває: одно спить до півдня, друге — з півдня. А ніччю, як окриється пекуче сонце, спаде денна задуха, — тільки й дихнеш свіжою прохолодою, тільки й посидиш з добрим чоловіком, перекинешся з ним живим словом, а часом і погуляєш досхочу.

Он і в Антона Петровича Рубця зібралась невеличка купка. Прийшов член Земської управи, капітан Селезньов, височенного росту, з страшенно довгими рудими вусами, такий голінний до карт, що йому й їсти не треба, аби було "зелене поле"; Федір Гаврилович Книш — йому підручний. Вони застали тут Колісника, котрий прийшов до хазяїна побалакати за дуже низькі ціни на м'ясо. Колісник добре знає, що посуху якось і балакати не приходиться, і йдучи, захопив пляшку доброго рому. Перед вечором гарненько усілись вони на ганку, що виходив в невеличкий салон, і смоктали ромок з солодким чаєм.

— Зовсім обидно, Антон Петрович! Їй-богу, зовсім обіїдно, — бідкався Колісник. — Ви тільки подумайте: віл стоїть шістдесят карбованців, а м'ясо по вісім копійок фунт. Скільки його з вола потягнеш? Одрубай голову, одрубай коги — добре-добре, як пудів на п'ятнадцять, а більше усього тринадцять набереться. От ви і лічіть: по три карбованці з семигривеником пуд, — п'ятнадцять нудів — сорок вісім карбованців, недістае дванадцять. З чого його брати? Шкура — сім-вісім, хай десять карбованців; а два карбованці на голову га ноги?.. От ви дивіться... Собі на убиток!

— А бач, торгуєте? — одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток чаю, від котрого його бліде обличчя ще більше зблідло і тільки сірі очі заграли невеличкими іскорками та рижі баки захиталися.

— Торгуємо як, бодай уже так не торгувати! Торгуємо, бо як устрянеш в одно, то... як там кажуть: привикне собака за возом...

— Невже по шістдесят рублів скот купували? — спитався знову хазяїн.

— Та добре, якщо по шістдесят, і отож тільки й бариша. А як тепер приидеться купувати?.. Хе! Пропали ми, зовсім з головами пропали! — бідкався Колісник.

— А там, може, і таксу прибавлять.

— А поти прибавлять, то ми без сорочки зостанемося. Ні вже, Антон Петрович, ви наш заступник, ви наш і благодітель: похлопочіть уже за нас.

— Хіба воно від мене? Сам голова назнача ціну... А я? Мені то? Моє діло таке: кажуть робить — і роби.

— Та голова головою, а ви там усьому голова! їй-богу, правду кажу, Антон Петрович! Їй-богу, не брешу! Уважте... згляньтесь... А ми вам — якого хочте м'яса беріть, дурно беріть... скільки хочте!..

— Бач, куди вони забралися — на прохолоду! — скрикнув Книш, виходячи до їх на рундук. — А ми з капітаном по всіх хатах шукаємо; та вже Пистина Іванівна вказала.

Антон Петрович подав Книшеві руку, поздоровкався і посунувся геть, даючи гостеві біля себе місце... Колісник собі підвівся.

— Сідайте. Де ж капітан? — пита хазяїн.

— Він там, — мотнувши на хати головою, сказав Книш. — А ви все чайок попиваєте?

— Та так, прохолоджуємося. Парить, так парить! Ми от з ним і вийшли на свіже повітря.

— А тут у вас гарно: садочок, квітки коло крильця.