Повія - Мирний Панас

— Піди їх забав чимнебудь, — додала Христі.

Невеличку дівчинку Маринку, що желіпала на всі хати, Христя узяла на руки, носила, шикала, дзенькала у вікно, — ніщо не помагало. Маринка пручалася, дряпалася, рвалася до матері у кухню.

— Не пускай її сюди! — крикнула пані.

Насилу Христя забавила Маринку, посадивши на килимі гратись цяцьками, а тут Івась розходився — веди його купатись.

— Не можна. Мама не велять, — умовляє Христя.

— Купатись! — одно репетує Івась, поки не вскочила червона, як огонь, Пистина Іванівна і не надавала ляпасів. Івась підняв ревище.

— А стидно такому великому та так кричати, — умовляла його Христя. — Он бачте, як Маринка гарно грається. От цяця баришня!

— Ця-ця... — одказала Маринка, граючи очима, і, вхопивши на оберемок завбільшки з себе куклу, почала її колихати.

Івась, червоний, як кішка, скочив до Маринки на килим і за одним махом порозкидав кукли геть по долівці. Маринка знову залементувала, а Івась одійшовши до столу, почав гикати.

— Чи ви довго мені будете кричати? — гукнула пані, виглянувши з кухні.

— Он та... лається, — одказав Івась і вказав на Христю.

Христя завмерла на місці: що, як пані справді повірять? Та й недобра ж яка дитина!

Насилу Христя утішила Івася, насилу звела його з Маринкою і трохи спочила, коли вони загралися. Потім, як у печі витопили, — треба на стіл накривати. Прийшов пан і панич — обід подавай, за столом служи: те прийми, те подай, те перемий, перетри.

Після обіду нагодовані діти замовкли, пан ліг спати; панич пішов у свою хату — зачинився. Прийшлось спершу перемитії посуду та тоді і собі за обід сісти.

За обідом Мар'я розговорилася. Розмова вертілася біля панича і хто він такий, і де служе, і який ввічливий, доступний, балакучий.

— Коли 6 трошки повніший, що б то за красивий був! — вихваляла Мар'я. — Трохи лиш чи наша пані у нього не теє... Бо як зайде за нього розмова — не нахвалиться кумом. Він хрестив Маринку... А що панянки у городі — то кожна сьогодні б пішла, аби сватав. Та ба! Ні на кого не хоче проміняти попаді. Піп у церкві вечерню служе, а він з матушкою чаї розпиває. Пройдисвіт! А все добрий чоловік, — додала Мар'я й позіхнула.

— Спати хочеться? — питає Христя.

— Аж гілля гне! Подумай: ані на волосинку не заснула. Оце зразу піду в комору та й закочу; а ти, будь ласка, попорайся за мене.

Упоравшись, Христя повела дітей у садок. Пані собі вийшла з роботою на рундук і, мугикаючи під ніс, щось плела. Швидко-швидко перебирали її тендітні пальчики якісь прутки, з-під котрих випливала дірчава стежечка, далі — кружало, далі знову стежечка. Христя здивувалася... Вона бачила, як плетуть жидівки панчохи, тільки ее не те, ее — щось інше, друге.

— Що то ви, бариня, робите? — несміло спитала вона й почервоніла. Пані, глянувши на неї, зареготалася, дзвінко, гулко так залилася... Тіло її тремтіло, личко зарум'янилося, два ряди білих зубів заблищали, а очі так і грали, так і горіли... "Та й хороша ж яка пані, як регочеться!" — подумала Христя.

— В'яжу, — одказала Пистина Іванівна. — Не бачила ніколи, що так витріщилася? Дивись.

Христя збігла до неї аж на рундук, а пані почала показувати, як в'язати.

У Христі аж в очах миготіло, голова кругом ходила, дивлячись, як швидко пані мідяним прутиком хапала нитку, в'язала петелечку, в ту петелечку знову втягала нитку і — не знать як — уже робилося дві петелечки. Христя аж зітхнула.

— Не поймеш?

— Ні.

— Хай колись навчишся.

День крався до вечора. Сонце повернуло геть з полудня і страшенно пекло; повітря, аж жовте, пашіло, мов з печі. У садку, в прохолоді — і то було душно-млосно. Дітвора вередувала, не гралася.

— Веди їх у хату, — сказала Пистина Іванівна.

— Там же пан сплять, — увернула Христя.

— Доки йому рутити? Ще мало спав? Однаково виспиться — та іі піде на всю ніч, — зморщивши свої біляві брови, мовила пані.

Христя стріла на дверях пана — заспаного, облитого потом.

— Оце гаразд, що ти йдеш. Давай мерщій вмиватися, — сказав він, виходячи на рундук до жінки.

— У-у, заснулося! — позіхнув він.

— Гаразд. Вирутиш день, а на всю ніч з дому.

— Та треба піти; не можна — обіщав. Та сьогодні не засиджуся — к півночі буду дома.

— Гляди. Я буду дожидати, — сказала пані.

Сонце сідало, як пан вимитий, прибраний, посунув повагом з двору. Пані на крильці примостилася чаю пити. Вийшов і панич. Він узяв на руки свою хрещеницю Маринку і, забавляючи, почав поїти чаєм.

— От вона тільки у вас і чаю нап'ється. Любить вас! — каже пані. — Маринко! ти любиш хрещеного папу?

— Лу-бу... — дебело вимовила Маринка і всіх розсмішила. Панич її за се пригорнув, поцілував; а вона з радощів почала кострубачити його голову, бороду, плескати рученятами по запалих щоках.

— Ти ж моя хрещениця! Ти ж моя хорошая! — примовляв він, гойдаючи її. Маринка реготалася; пані, весело граючи очима, дивилася то на панича, то на дочку — любувалася.

Смеркалося, коли вони скінчили чай. Дітвора зразу захотіла спати. Христя пороздягала, положила. Коли вона вийшла у кухню, Мар'я вже стояла вибілена, наряджена.

— Оце ще сьогодні піду, — сказала вона до Христі. — Може, вже і востаннє! — глибоко зітхнувши, додала і пішла з хати.

Христя зосталася знову сама. Дітвора спала; панич пішов у свою хату, зачинився; пані сиділа у своїй... Тихо-тихо, як у вусі. Сон почав колихати її.

— Чого ти, Христе, сидиш? — сказала, визирнувши в кухню, пані. — Лягай спати; я сама одсуну панові.

Христя подумала, де б його лягти: чи в сінях, чи тут, на полу у кухні:

і рішила — краще на полу. Може, що трапиться пані спитати — от вона зразу і є.

Потушила Христя світло, лягла. Густий морок темної ночі обняв її зразу. Христя заплющила очі... Дивно їй: то сон аж хилив, а то зразу не знать де і дівся. Зароїлися думки в голові... Вона розкрила очі. Вікна манячили у густій темноті, а в їх, неначе іскорки, виблискували зорі знадвору... А то що за смужечка світу трепече, ворушиться на долівці?.. Христя повернула голову до паничевої хати. Двері були не зовсім причинені, і крізь невеличку щілочку пробивався світ... "І він не спить, — подумала вона. — Що ж то він робить?" — І тихо покралася до щілини.

Панич сидів коло столу трохи боком, обпершись ліктем на стіл, піддержував рукою голову. На столі горіло дві свічки; перед ним лежала книжка; він читав. Певно, читав, бо його очі, як миші, бігали по книжці. Ясний світ од свічок прямо падав на його лице, біле, свіже; красиве, воно ще здавалося красивішим при тому світі. Лоб широкий, високий — з мармуру виточений, і на йому, над очима, неначе дві бархатки, чорніло дві брови. Уста зціплені, прикриті тінню від шовкових усів. Він ними не дихав; се видно було по носу, рівному, з стесаним кінчиком, ніздрі котрого стиха то розширялись, то улягались. Чорна борода укривала його підборіддя і віддавала цілим пучком непримітних іскорок, що загорялися при кожному тихому повороті голови... Христя аж лицем припала до щілини, щоб краще бачити його. Потайно. З другої хати вона роздивлялася його, бо до сього соромилася глянути прямо у вічі. Тепер вона побачила красу його пишну, вроду молоду, маніру не просту, так присталу до його. Вона згадала хлопців. Які-то незугарні здалися вони їй! Доводилося бачити їй і попенка; панич, а лице у плямах, голова закустрана, сам засмоктаний, і говорив так грубо, а лаявся ще гірше... Ні, вона зроду не бачила нікого кращого від його. Якби можна — так би, здається, і обвилася, як та хмелина на тичині, кругом його шиї, пригорнула його до високого лона, до свого гарячого серця... Слухай, мов, чим воно б'ється! А сама упилася очима в його очі, устами — в його уста та так би і замерла!

У неї аж зітхання сперлося в грудях, і вона глибоко і важко зітхнула. "Недаром панянки побиваються за ним, — згадала вона слова Мар'ї, — бо є за ким. Яка ж то та попадя, що його до себе причарувала? І дивно — попадя!" Замислившись про попадю, вона знову прилягла на подушку. Незабаром З панських покоїв показався світ, почулася тиха хода на пальчиках. Христя глянула і — пізнала в темноті постать пані. У неї дух сперло... Пані підійшла під його двері, стукнула стиха пальцем, спитала:

— Можна?

— Пистино Іванівно! Кумушка! — скрикнув панич і кинувся її стрічати.

— Оце одна сиділа-сиділа, дожидала-дожидала свого благовірного... Діти сплять. Думала — хоч ви прийдете словом перекинутись.

— Я читав. Чом же ви на мене не гукнули?

— А ви самі не догадались?

— Ви з роботою?.. Сідайте ж, сідайте, кумушка, неждана, несподівана госте! Ось і кріслечко; у йому так покійно сидіти, — щебетав він, підсуваючи до неї крісло.

"Що ж се ж воно буде?" — подумала Христя і підвела голову. Двері були не причинені, щілина завширшки з долоню давала на все вільно дивитись. "Невже і вона?.." — пригадалися знову їй слова Мар'ї... Мороз наче пройшов вподовж Христиної спини... "У неї ж чоловік... У неї двійко дітей... Вона — кума його!" — думала Христя і чогось сама себе боялася.

А тим часом пані опустилась в крісло і весело защебетала з паничем.

— Що се ви робите? Мені скатертину в'яжете? — усміхаючись, пита він.

— Вам?! — аж скрикнула вона і гостро подивилася.

— А хоч би й мені? Що ж я? Кум. Кумові давно б слід вив'язати скатертину; ось дивіться — стіл голий.

Вона ще гостріше подивилася, мов казала очима: для тебе? Знаємо ми вас! Є у вас ті, що наплетуть і нав'яжуть. Потім зразу перемінила свій гострий погляд і зареготалася, заіскривши очима... "О, яка вона хороша, коли усміхається!" — подумала Христя. Та, видно, і панич те саме подумав, бо його погляд, тихий та ласкавий, так довго зостановився на їй... Христя запримітила, як від того погляду, наче сніжина від теплого руху, тала пані, ще краще усміхаючись; і, сміючись, розказувала, як сьогодні Христя здивувалася її в'язанню, її швидкому перебиранню пальцями.

— У вас справді пальчики — чудо! — граючи очима, промовив тихо панич.

Пані кинула на його гедзя і ще утішніше усміхнулася; її тендітні пальчики, мов мишки, забігали, дратували його, мов казали: ага, ага? хороші ручки? хороші пальчики? Де найдеш такі другі? Не стрінеш других таких!.. І Христі здавалося — сама не знає, що їй здалося... Вона тільки запримітила, мов що Заблищало... почувся ляск...

— Больно! — скрикнув панич, тручи свою руку.

— Больно? — спитала вона.